Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Лота, Лоліта, помогійль!! — несамовито закричав Бетлер.

Дівчина наважилася підійти до дверей.

— Не треба! — зупинив я. — Вони, пацюки, достатньо помучили і тебе, й нас — нехай тепер відповідають.

Дивуюся й донині, звідки тоді взялися оці дошкульні іноземні слова. Бо говорив я- з Лотою по-французькому. І сказано було категорично, голосом, у якому звучало незаперечне веління.

Дівчина відступила.

— Ось так краще.

Лота… Або вона наша спільниця і ми діятимемо заодно, або ж нехай іде під три чорти до свого містера Бетлера. Принаймні так стояло питання. Як міг, я пояснив їй. І вона зробила вибір. Надто багато лиха завдали чужинці, щоб вона їм пробачила. Та й прагнення до волі було непереборне.

Ми відкрили Лоті свій намір — вирватися з печери на дельфінах. І хоч дівчина, здається, погодилась, крадькома я все-таки стежив, щоб бува не накоїла дурниць.

Перехлюпуючи через басейн, вода заливала дощатий майданчик уподовж океанарію.

До позначки з розлогою горловиною у скелі, крізь яку під час операції «Клімат» (печера — море, море — печера) проникали людинориби й дельфіни, лишалося кілька метрів. А рівень води дедалі вищав. Отже, печера скоро стане озером, потоки гунуть у розверзлі отвори метро й шахти, по якій з вершини прийшла гондола електроліфта.

Ми цього й ждали — потоп знищить лиховісне зміїне кубло, заллє метро й шахту. Але ж заодно він погубить і нас, якщо, звичайно, не встигнемо крізь горловину пробратися назовні. Часу було обмаль.

— Несіть акваланги! — наказав Кім Михайлович.

Ми з Альфредом побігли в нішу.

Це були невеликі, але місткі балони із спеціальною сумішшю для дихання під водою.

Відкрутили вентиль, натисли на клавіш — тугий струмінь повітря вдарив у обличчя. Отже, балони заряджені.

Узяли по два акваланги кожен.

— Дон ті, бой нянь![10] — почулося поряд.

Я озирнувся: над хвилями видніла голова Чанга. В'єтнамець плив на білому дельфіні. Ліворуч показалося ще кілька афалін і гринд із людинорибами на спині.

— Дон ті…— повторив він, але не встиг докінчити фрази, як згори посипалося каміння.

— Ха-ха-ха! — зайшовся реготом Бетлер.

— Ха-ха-ха… — прокотився в печері його зловтішний регіт.

І було чого радіти — душогубам прибувала підмога. Двоє здорованів, що хтозна-звідки взялися, стали на крутий карниз і, цілячись у нас, почали кидати зі скелі каміння.

Хмари збиралися. Якщо ті двоє спустяться вниз, вони відчинять коридор, де біснується Бетлер, і тоді гуртом накинуться й на нас.

— Васько, до ніші! — коротко відчеканив Кім Михайлович, показуючи на скелю праворуч.

Згори, від карниза, де стояли здоровані, до басейну теж вів заґратований, довгий коридор.

Фатальним для тих двох було те, що вони не бачили, в яку пастку потрапив Бетлер. І, не підозрюючи загрози, подалися вперед. Ось тоді я й вийшов із-за скелі.

Клац! — стулки дверей зімкнулися, мов щелепи акули. Альфред так само посунув засув і на вихідних воротях.

Нічого не скажеш, браво! Та, на відміну від першого коридора, цей, що правобіч, угорі, був відкритий, і, пробравшись крізь внутрішні перегородки, можна було перелізти через сітку-грати й скочити вниз.

Вода підступала. У першому коридорі вже гуляли хвилі.

Нехай ллється, нехай заливає!

[10] Товариші, пливіть мерщій сюди! (в’єтнам.)