Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Васько — великий приборкувач акул! — репетував Заєць, звівшись на повен зріст під вітрилом і, аби не випасти з човна, рукою тримаючись за стояк кормової щогли. — Слава! Слава да Гамі! — вигукував він.

Барарата ніби ожив. Уперше за всі дні тубілець весело посміхався. Звертаючись до Лоти, щось швидко їй говорив. Дівчина його уважно слухала.

Кім Михайлович і я вмостилися в носовій частині човна — на неширокому півбаці — й спостерігали, як форштевень розсікає океанську гладінь і канат, туго натягнутий акулою, за кілька метрів поперед лакани кінцем упирається у воду, яка його ніби всотує, десь у глибині намотуючи на невидимий барабан.

Долали милю за милею. Після днів повільної плавби, коли човен, здавалося, стоїть — так він повільно рухався, це була справді шалена швидкість.

Усі несподівано повеселішали, забули навіть про скруту, в якій давно опинилися.

Акули, відомо, великі ненажери. Скільки б не їли, все їм мало. Можете уявити, якою прожерливою була ця акіо! Адже риби в тутешніх водах немає.

Звичайно акіо кілька днів десь шастала — можливо, вирушала на свій акулячий промисел. Та — зась! Така ж зголодніла повернулася.

Жадоба й голод її згубили — вона зопалу проковтнула кинутий мною гак.

— Тягни, акуленціє, тягни! Двигун у тебе на багато кінських, ой ні — акулячих, сил.

Заєць не вгавав. Він то прицмокував язиком, поганяючи акіо, ніби коня; то, уявивши, що їде на таксі, як на спинку крісла, відкидався на дерев'яний планшир корми. Ще й голову в сплетеному з бананового листя капелюсі задирав — такий собі бундючний пасажир!

— Кажуть, в Англії таксі дуже високі,— торохтів. — І, знаєш, Васько, чому? Тому що англійці раніше носили циліндри, а вмістити таку копицю на голові не кожна автомашина може. Через це й не відступають понині од традицій.

— По-моєму, — я десь чув, — високі старомодні таксі марки «Остін» скоро зникнуть із вулиць англійської столиці.

— Так, у пресі повідомлялося, що компанія «Карбодіс» випускатиме комфортабельніші, тепер уже не чорного кольору, авто. Щоправда, такі ж високі, як і раніше, і з куленепробивною перегородкою, щоб ті, хто сидить позаду, менше стріляли водію в потилицю, — знаюче мовив геолог.

А Кім Михайлович додав:

— Повертаючись із поїздки до Сполучених Штатів Америки, я, хлопці, відвідав і Англію. І катався у таксі, про які ви згадуєте. Вони справді високі,— підтвердив він. — Але нічого особливого немає. Ще більше, якісь дивні й недоладні. Почуваєш себе в них, ніби у фамільному склепі.

— А кажуть: усе те — в інтересах народу. Тетчер, як мамця, дбає про британців.

— Те, про що патякають, не завжди правда. Он і тоді, коли уряд Англії американцям в аренду здавав острів Дієго-Гарсія, то запевняв, що це — тільки для мирних цілей і в інтересах народу. А бачте, що вийшло. Ворон ворону ока не виклює. Що американські, що англійські імперіалісти — одного поля ягоди. Отож, Васько, треба дивитися в корінь! — розкуйовдив він мого чуба.

Починалася спека.

Спасибі акіо — везла нас прудко. Від руху човна коливалося повітря, створюючи ілюзію вітровію. Але який то вітер! Липкий, гарячий потік ніби всмоктував і обпікав.

Альфред, знаючи, як сліпуче проміння діє на мій зір, виготовив сонцезахисні окуляри. Плівку висушених очей колись пійманої корифени змастив кальмарячою чорнильною рідиною, з бамбукових скалок зробив оправу.

— Прошу! — подав мені.

Я в цих окулярах став схожим на гангстера або ж на головоріза військ спеціального призначення, відомих під назвою «зелені берети», що їх Сполучені Штати використовували у війні проти В'єтнаму і які тепер знову «діятимуть» у країнах Південно-Східної Азії. Що й казати — примітивні окуляри. А все ж від сонця вберігають. Океан крізь них здається сповитий димом, а очам не так боляче.

— Альфреде, поки не пізно, запатентуй свій винахід, — порекомендував я.

— А що — хіба погані?

— Навпаки, прекрасні! І я тобі за них щиро вдячний.

— Носи на здоров'я, як любить у таких випадках говорити твій колега, одесит-гострослів Василь Окань.

— Що він там зараз поробляє, мій тезко? — мрійливо мовив я. — І взагалі, що зараз на «Садку»…

— «Сім'я вечеря коло хати», — Шевченковими словами малює Альфред уявну ідилію на рідному нам кораблі.

— Вечеря чи ні,— відповідаю, — а зараз там обідня пора, й Антрекот Антрекотович, мабуть-таки, частує хлопців своєю фірмовою стравою — «коклетами» й «какавою».

— О-ох… — облизує губи Заєць. — Хоч не нагадуй про той втрачений рай!