Викривлений простір: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Макс Берн якомога спокійніше взяв до рук зошит, списаний майже наполовину, і свідомо утримався від будь-якої реакції, від будь-якої репліки.

«Добре, колего. Зайдіть до мене. Зараз і подивимось…»

Розкривши зошит, Макс Берн тамував у собі неабияку злість, роздратування: «Хлопчисько, самовпевнений дилетант, невіглас, все життя будеш столи витирати та мити лабораторний посуд…» Проте, заглибившись у перші ж рядки тексту і формул, директор був змушений визнати, що рядки ті написані вправною рукою далеко не дилетанта. Щоправда, й відгонило від тих сторінок школярською академічною багатозначністю загальників, які смакують тільки школярам, але, догортавши зошит до кінця, Берн раптово збагнув, аж зойкнув, мов сів на гаряче, — відкриття є! Справді новий, оригінальний, несподіваний підхід, прорубані двері там, де їх треба прорубати. Ще невідомо, що ж там, за новим порогом, але вже є цей поріг, за яким відкривається широке поле діяльності.

Директор того ранку спромігся лише на кілька слів:

«Ви унікальний товариш… Даруйте, ви — справжній науковець! Ви таки з неба до мене впали…»

… Ревище авіаційних двигунів лишалося позаду. Микола мчав магістраллю відразу на роботу. Ідучи у відпустку, він залишив свого пошарпаного зовні, але оновленого зсередини «Дракона» на стоянці аеропорту, і тепер знуджена місячною бездіяльністю машина вдоволено вуркотіла.

Миколу радувала новина. Він буде очолювати пошукову лабораторію. А лише три роки тому він прийшов на роботу звичайним лаборантом.

«Щасливчиком» прозивали його вже другий рік. На нього почали задивлятися дівчата, відверто загравати й годити в дрібницях, сподіваючись колись, якщо буде зоря, не доступитися чимось набагато важливішим. Проте Микола ніби й не помічав їхніх чарів, їхньої досконалої жіночої гри. Сам себе запитував часом, чому він такий, а не інший. Відповісти навіть самому собі було важко. Лише звучало у вухах давне, майже вигадане, але таке реальне: «Слабосилі цвіркуни бояться боротьби». І він усміхався по думки, жоден м’яз обличчя не оживав, але в душі перекочувалась химерна хвиля вдоволення: «Живіть собі, леви з левицями, а цвіркуни теж не пропадуть…» Навіть самому собі дивувався, коли цвіркунячі пророцтва справджувались — леви й левиці, тигри і тигриці сходились під традиційну прекрасну ніжну мелодію Лактаріуса, а розбігалися із гарчанням та погрозами. А Цвіркун лише усміхнувся, мов свою зверхність відчував. Проте не міг і не розуміти, що його існування далеке від досконалості. Втішався тим, що ніколи не дурив самого себе. А жертвувати доводилось хіба що так званою жіночою увагою й любов’ю, яка для Цвіркуна з кожним роком видавалася все смішнішою й безглуздішою грою. Часом млоїло Цвіркуна те, що в нього немає дітей, але коли виходив на магістралі міста, коли потрапляв у мурашник людського виру, вдоволено думав: «Все прекрасно. Вистачить на цьому світі людей і без моєї участі».

Він зупинив «Дракона» біля станції метрополітену. Добиратися далі своїм ходом було вкрай нерозумно — дорогі були час і пальне. Залишив машину на стоянці, з’їхав ескалатором (одна хвилина і тридцять шість секунд), вскочив до зеленого вагона, за ним гучно зачинилися стулки дверей, проте не до кінця. Він озирнувся. Руде дівчисько-підліток розгнівано смикало за якусь паличку, притиснуту дверима. Микола не відразу роздивився, що то древко святкового прапорця. Сам прапорець залишився по той бік дверей. Дівчисько обурено смикало за круглу синтетичну деревину, копнуло двері носаком модельних черевичків, мовляв, відчиняй, що це за неподобство. І двері справді на якусь мить, вже на ходу поїзда, злегка прочинилися. Дівчисько вдоволено усміхнулося, висмикнуло прапорець.

«А яке ж сьогодні свято, — подумав Цвіркун, — окрім мого повернення з відпустки?»

— А яке сьогодні свято? — тихенько запитав Цвіркун.

Дівча поглянуло на нього так, ніби він відірвав її від щонайсерйознішої справи, нарешті прорекло;

— Сьогодні у нашій школі репетиція свята.

Цвіркун розсміявся.

Рідний науково-дослідний зустрів Миколу звичною академічною стриманістю. Вусатий черговий при вході кивнув головою, працівники на ходу вітали з новою посадою, гадаючи, що Цвіркун ще не знає про це, і відверто засмучувались, що Микола, як і завжди, прекрасно у всьому інформований. В коридорі біля кабінету директора його перестрів Іван Литвак і відразу, схопивши за ґудзик, почав знайомити із станом справ:

— Тебе призначили головою нашої пошукової лабораторії. Вже знаєш? Вітаю. Я переніс деяку твою літературу до нового кабінету. Позичав у тебе, користувався, а віддав уже в новий кабінет. До речі, відразу приступай до виконання службових обов’язків. — Литвак хвацько розгорнув зелену теку, що стирчала з-під руки, висмикнув аркушик паперу, дістав ручку: — Підпишіть, будь ласка.

— Що це таке?

— Традиційні півтора літра спирту для нашої тьоті Стефи… Вчена рада, як бачиш, уже підписала.

Цвіркун здивовано звів брови:

— Не розумію. А не забагато честі для вашої тьоті Стефи — забезпечувати її спиртом через вчену раду? Може, вистачить з неї і магазинної горілки?

Литвак стримано усміхнувся:

— Даруйте, ви ще не знаєте по-справжньому нашої лабораторії. — Якусь мить він переступав з ноги на погу і, перейшовши знову на «ти», продовжив: — Ти просто не знаєш, кого ми називаємо тьотею Стефою. Це паша стара ЕОМ «Стеф-ТІТ», вона без спирту не працює… На жаль… А півтора літра — це межа для неї. Тепер ти голова, і треба подумати, щоб якось збільшити норму для тьоті Стефи. Якби ти тільки бачив, які перли вона видавала, коли норма була два літри. А колись вона працювала на двох з половиною. Це було феноменально. Чуєш? Про не варто подумати. Але зараз підпишися під цими традиційними краплями. Ти ще не знаєш нашої тьоті Стефи. Для неї спирт — це життя. Без нього в неї контакти відразу окислюються. Така вже особистість. А яка робота з окисленими контактами, сам знаєш.

Микола Цвіркун потягнув носом, вже з гідністю завідуючого лабораторією поглянув на свого підлеглого. Мовляв, буде час, розберемося і з вашою, тепер вже нашою, тьотею Стефою, дістав з кишені самописку.

Чомусь пригадалося море, безкрайнє блакитне море і висока прозорінь неба над ним, два дні справжнісінького шторму, пишногруда кокетлива Діана, що мешкала в сусідньому номері будинку відпочинку… Зітхнув і залишив свій підпис на аркуші цупкого паперу.

З деяким упередженням переступив поріг нового кабінету — як то воно вестиметься тут, на новому місці? Але швидко оглянувши велику і загалом звичну, бо скільки разів бував тут раніше, кімнату, заспокоївся. «Справа не в кімнаті, а лише в мені самому», — подумалось. І тому він спокійно і умиротворено роззирався довкола — великий стіл, блискучий, потертий ліктями його попередників. Від часу створення цієї лабораторії він став сьомим завідуючим. Рожеві штори на великих вікнах. Маленький телевізор треба буде поміняти на великий, найсучасніший. Микола Цвіркун не любив зменшених постатей, краєвидів, він волів бачити їх максимально великими, виповненими барвами й відтінками кольорів. Квіти на підвіконні — дві королівські бегонії та червона герань. Під морений дуб оздоблені панелі. Велика стінна шафа, переповнена книгами, він знав майже кожну з них, бо не раз бував у Фіделя Ворича. І ворухнулося в душі співчутливе запитання: «А чому ж Фідель так раптово пішов з інституту? Старий? Безумовно, що вже не молодий. Але… Зморився? Не зміг забезпечувати рівень пошукових розробок лабораторії? Мабуть, саме так. Він був душе грамотним, але… не пошуковцем, не «криницею ідей», як казав і каже Макс Берн. Це правда. Цікаво, куди ж він пішов? Невже просто на пенсію?»

Він сів за стіл, довго сидів непорушно, звикаючи до нового місця, і десь хвилин через п’ятнадцять йому здалося, що він сидів тут вічно.

І він вільно відкинувся у кріслі, перекопавши себе, що все на краще, що він з усім цілком упорається.

Проте невеличкі хробачки сумнівів все ж підточували зсередини. Він був ще дуже молодий, недосвідчений для такої посади. Микола Цвіркун це прекрасно усвідомлював. Але…

Він підсунув ногою ближче до столу свій великий портфель, нахилився над ним, не підводячись з крісла, дістав дві теки з паперами, які возив із собою повсюдно, розклав аркуші на великому, вже (і ще) не захаращеному столі, гортав їх.

«Треба почати із чогось фантастично несподіваного. Врешті я нині очолюю пошукову лабораторію… І мій науковий пошук має бути на вістрі найсучасніших поглядів…»