Викривлений простір: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Ні, він просто знає діло».

«Даруйте, а хто ваш тато за фахом?»

«Він працює в сфері громадського харчування», — ухильно відповів Микола.

Макс Берн не став уточнювати.

«Вас вабить до себе наука?»

«Так», — однозначно відповів Микола.

«А вас не лякає, що з кожним десятиліттям, з кожним роком і навіть з кожним днем зменшується для кожного науковця шанс потрясти світ небувалим відкриттям. Довколишній світ уже непогано досліджено, таємниць майже не залишилося або ж вони дуже далеко від нас. Залишається переважно буденна робота, копітка, виснажлива, невдячна. Вас це не лякає?»

«А чому робота повинна лякати? Робота — не життя. Цікава робота — цікаве життя. Дешева рибка — погана юшка».

Директор усміхнувся.

«А щодо відкриттів… — продовжив Микола по тривалій паузі, ніби вагаючись, говорити чи ні. — Щодо відкриттів, мені здається, що… Одне слово, якщо комусь потрібне відкриття, то його завжди можна зробити…» — колишній студент винувато потупився.

Макс Берн зверхньо, але щиро п голосно розсміявся:

«Ви справді так гадаєте?»

«Справді, — вже без ніяковості мовив колишній студент. — Мій батько казав, що можна відчинити будь-які двері й зробити двері там, де вони потрібні. Гадаю, мій батько не помиляється?»

Минуло хвилин десять, доки директор заспокоївся. Він сміявся, реготав, витирав хустинкою сльози. Нарешті зміг сказати:

«І звідки ви такий з’явилися на цьому світі? Просто диво… Я вперше зустрічаю таких лаборантів… Ви звідки прилетіли? З якого антисвіту?»

«Якби я прилетів з антисвіту, то вже давно б анігілював… А оскільки я спілкуюся з вами, це означає, що я виліплений із земного тіста».

Директор нарешті остаточно заспокоївся і багатозначно прорік:

«Цікавості ради, хочу побачити ваше перше відкриття. Коли воно буде?»

«А яке відкриття вам потрібно? — спокійно запитав Микола, дивлячись просто в очі директорові. — Можете познайомитись із ним хоч би й завтра».

«Навіть так?» — скептично звів брови директор, така самовпевненість і хлопчача бравада йому відверто не подобались.

«Навіть так», — винувато схилив голову лаборант.

«Ну, що ж, немає нічого простішого, ніж давати замовлення на відкриття, колего. Повірте, що набагато складніше їх робити… Ви, даруйте, знайомі з напрямком особисто моїх праць, моїх наукових пошуків?»

«Так, безумовно. Адже я працюю саме у вашому інституті».

«Логічно, — буркнув директор і вийняв записник із бічної кишені піджака, знайшов потрібну сторінку, перечитав її, ствердно кивнув головою, вирвав і простягнув Миколі. — Саме так… Якщо ви обізнані з моїми працями, ця сторінка буде вам цілком зрозумілою… І де я хотів би прорубати двері, сподіваюсь, також буде ясно… — Директор поблажливо усміхнувся. — Не заперечуєте, шановний колего?»

Микола спокійно взяв аркуш і з благоговінням у голосі промовив:

«Спасибі… Я дуже вдячний вам… Коли ми завтра зустрінемось?»

Макса Берна не могла не спантеличити ота серйозність і вдячність у словах лаборанта. Але на блаженного Микола Цвіркун не був схожий.

«Я кожного дня на роботі. Вам не важко буде мене знайти», — сказав Берн спокійно вголос, а подумкн відкарбував: «Знайти, щоб вибачитись переді мною, колего!»

Проте наступного ранку Микола Цвіркун чекав директора біля дверей його кабінету. Як видалось Максові Берну, чекав ще з ночі. З тою ж винуватою усмішкою сидів у м’якому кріслі в приймальні, тримав на колінах новісінький учнівський зошит. Привітавшись, він простягнув зошит директорові й тихо проказав:

«Ось, будь ласка, ви будете задоволені… Це не остаточне вирішення проблеми просторового континууму, але відкриття є… Подивіться…»