Червоні ночі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Нарешті сили священика вичерпалися, і він впав на найближчий стілець, важко дихаючи й задихаючись. Пролунали оплески. Сліпчук голосніше за всіх висловив своє щире, або, можливо, удаване, задоволення виступом священика. Мушу зізнатися, я аплодував особливо палко. Змучений німець перестав грати; вечірка, досягнувши кульмінації, явно добігала кінця.

Через півгодини всі почали збиратися, щоб піти. Будинок спорожнів. Ми з Іреною спостерігали, як фігури, що трохи хиталися, зникли вдалині вздовж паркової доріжки.

«Ти дуже злякалася?» — запитав я, щоб порушити нестерпну тишу.

«Так», — просто й напрочуд спокійно визнала вона. — «Я вже думала, що вони мене вб’ють. Тобто... нас», — поправилася вона.

Наступного дня розпочалася пошукова операція, але вона не дала очікуваних результатів. Партизани, заздалегідь попереджені про небезпеку, уникли пастки. У Красному Бору110 вони обдурили німців, залишивши імпровізований, штучний табір. Вважаючи, що нарешті дісталися до партизанського опорного пункту, німці відкрили шквальний вогонь. Лише через деякий час, зрозумівши, що відповіді немає, вони вирішили підійти ближче. Уламки манекенів, які вони знайшли, все пояснили. Поки нацисти вели героїчний бій з манекенами, основні партизанські сили спокійно відступали з небезпечної зони.

Незабаром Карасин спорожнів. Німці та поліцейські, витіснені з прилеглих постів, розійшлися по своїх штабах.

На другий або третій день, у звичний час, до мене додому завітали старі знайомі. Вони докладно розповіли про свою хитрість, а також про багатогодинний вимушений марш, який їм довелося здійснити, щоб врятуватися від облави.

У той час Янек Ядешко, якого я вже давно залучив до всіх своїх справ, перебував у Ківерцях та Луцьку. Він привіз звідти надзвичайно цінний трофей: військову карту Волині, Полісся та частини Білорусі, а також кілька десятків батарейок для ліхтарика.

«Усе це для твоїх прихильників», — сказав він, вручаючи мені подарунки.

«Тепер немає більше „твого” чи „мого”. Для наших прихильників», — поправив я.

До зими 1943 року околиці Карасіна практично не були зайняті німцями. Партизанський рух з кожним днем ставав дедалі сильнішим. Тепер партизани з’являлися в Карасині серед білого дня. Вони становили силу, якої місцеві націоналісти воліли уникати.

Кількість біженців у навколишніх лісах зростала. Серед них були цілі єврейські родини. Ірена познайомилася з кількома своїми однолітками. Вони навіть відвідували одна одну. Наші стосунки ставали дедалі міцнішими. Це дарувало мені радість і спокій. Я знала, що, якщо одного дня мене не стане, дівчина не залишиться без захисту.

Навесні 1943 року я почув новини про перші рейди УПА на польські села. Ці новини були настільки неймовірними й похмурими, що важко було повірити в їхню правдивість.

Партизани розповіли мені про ці події. Вони навіть назвали назви міст, дати та кількість убитих. Я також дізнався від них, що в деяких селах почали спонтанно формуватися власні загони самооборони111.

«Зараз для нас особливо важливі контакти в околицях Луцька та Ківерців», — зізнався «Макс» під час одного зі своїх візитів. — «Коли ми вперше обговорювали цю тему, мова йшла насамперед про провідників та інформацію, необхідну для диверсійних операцій. Зараз ситуація змінилася. У околицях Ківерців розташоване велике село, населене поляками. Там вони організовують самооборону. Ми хотіли б їм допомогти, але люди насторожені. Втім, цьому не дивно. Кого б не помітили зі зброєю в руках в околицях села, його ліквідують без зайвих питань. Нещодавно така історія трапилася з нашими партизанами. Треба з цим покінчити. Ми повинні налагодити з ними якийсь контакт. У нас спільна мета, і тільки цього не вистачало, щоб ми почали стріляти один в одного. А що, якби ви поїхали туди на розвідку? Хоча б на пару тижнів...»

«Зачекайте, зачекайте... Насамперед, що це за село?»

«Називається Пшебраже.»

«Пшебраже?! Але ж це моє рідне село!»

«Це ж чудово!» — зрадів «Макс». — «Точно, я забув, що ви мені про це колись згадували... Ну, як?»

«Звісно, згоден! Звичайно, згоден...» — сказав я з неприхованою радістю.

Повернення до Пшебраже

Село Пшебраже, в якому я народився і виріс, до Другої світової війни налічувало близько двох тисяч мешканців. Розташоване за двадцять п’ять кілометрів від Луцька, воно простягалося в північно-західному напрямку на роздоріжжі двох головних доріг, що ведуть із Луцька через Ківерці112 до Колків113 та Зофіївки114.

До війни Пшебраже разом із сусідніми селами та селищами: Мостами, Холопінами, Язвинами, Майданом Єзерським, Загайником та Видранкою115, становило одну величезну сільську громаду, утворюючи таким чином єдиний комплекс полів і споруд, що простягався від дороги, яка вела в бік Зофіївки, на протязі шести кілометрів і від Секержицьких лісів116, через Загайник, до приватних володінь родини Почацьких — близько п’яти кілометрів.

Хоча цю довоєнну адміністративну одиницю було скасовано окупантами, у свідомості мешканців цих сіл зберігалося сильне почуття приналежності до єдиної адміністративної організації.

Усі ці поселення, включаючи Пшебраже, були заселені польським населенням, створюючи таким чином острів у морі українських поселень. Це, у свою чергу, ще більше зміцнювало почуття приналежності та національної солідарності. Це не означає, що почуття цієї єдності переросло в націоналізм або виникло з націоналізму. З давніх-давен співіснування з сусідніми українськими селами будувалося тут на основі нормальних, добросусідських відносин. Люди відвідували одне одного, допомагали в польових роботах, а змішані польсько-українські шлюби були звичайною справою. Загалом, люди не були добре обізнані ані про наміри уряду в галузі національної політики, ані про тонкощі різних політичних течій серед українського населення. Кордони польського острівця, таким чином, не були національними кордонами.

В принципі, ці кордони не створювали й конфесійних відмінностей. В останні роки перед війною було чимало випадків переходу з православ’я в католицизм. Цей процес був частково результатом політичного тиску на місцеве населення, проте значною мірою ставав актом повернення до віри предків. У роки царського правління змішані шлюби мали укладатися в церквах, а діти від таких шлюбів зараховувалися до православної конфесії. Таким шляхом йшли родини Малевичів, Буржинських, Семановичів, Квятковських, Івашкевичів та багато інших.

Дійсно, Пшебраже мало лідерські амбіції. Місцеву численну молодь було легко надихнути на діяльність, організувати її та зацікавити різними справами. Довоєнна адміністративна влада охоче користувалася сприятливими обставинами. Достатньо згадати, що за рахунок власних коштів у селі було збудовано семикласну загальноосвітню школу.

Під егідою «Стрільця»117 розгорнув активну діяльність сільський спортивний клуб. Взимку інструктори з сільськогосподарської школи в Тростянці118 проводили курси з сільського господарства. Тут також діяв художній колектив під керівництвом директора школи Станіслава Бохневича.

Ця активність не мала негативного впливу на ставлення мешканців села до інших національностей; її не сприймали як форму боротьби з «чужим елементом», а як спонтанну спробу стати прикладом для інших сіл завдяки власним досягненням. Прагнення урядових кіл поглинути український елемент, повністю асимілювати його, не знайшли активної підтримки серед польського селянства. Однак серед українців вони посіяли насіння озлобленості та бунту, прискорили зростання націоналістичних настроїв.

Багатонаціональна Волинь, населена поляками, росіянами, українцями, євреями, німцями та чехами, була регіоном, сприятливим для гармонійного співіснування. Це було продиктовано просто повсякденною необхідністю. Лише зовнішній чинник міг порушити це співіснування: оманлива політика нацистських окупантів, спрямована на поширення взаємної ненависті та антагонізму. Однак початок війни, змінивши долі людей, не змінив докорінно їхні погляди.

[110] нині село у Шацькому районі Волинської області України — примітка перекладача

[111] Polska samoobrona na Wołyniu, об’єднання польського цивільного населення та загонів Армії Крайової, створені для захисту від масових вбивств поляків з боку українських націоналістів — примітка перекладача

[112] Kiwerce — нині місто в Луцькому районі Волинської області України; під час Волинської різанини до Ківерців під захист німецької адміністрації прибула частина тих польських біженців, що вижили, з навколишніх сіл, знищених УПА — примітка перекладача

[113] Kołki, нині селище міського типу в Маневичському районі Волинської області України — примітка перекладача

[114] Zofiówka, Trochenbrod, Трохимброд, Трохимбрід, єврейське містечко, що існувало на території сучасного Луцького району Волинської області України з кінця XVIII століття до знищення українськими націоналістами під керівництвом німецької окупаційної адміністрації у вересні 1942 року; з 1921 по 1940 рік входило до складу Польщі, було відоме також як Софіївка або Зофіївка, на честь російської царівни Софії Олексіївни, яка дозволила створити в цьому місці єврейське поселення; під час окупації тут розташовувалося гетто, куди звозили євреїв із сусідніх населених пунктів; загалом було знищено десятки тисяч людей; тим небагатьом, кому вдалося втекти, допомагали партизани, а також мешканці польської колонії Оборки та українського села Клубочин, за що німці за сприяння української допоміжної поліції розстріляли 137 мешканців села та близько 50 мешканців колонії, зокрема десятки дітей; Трохимброд було повністю спалено, зараз на цьому місці лише ліс і поля; про знищення села нагадують два пам’ятники, встановлені у 1990 році, один на території села, а другий — на місці злочину — примітка перекладача

[115] Mosty, Chołopin, Jaźwin, Majdan Jezierski, Zagajnik, Wydranką, покинуті польські колонії, що нині знаходяться на території Луцького району Волинської області України — примітка перекладача

[116] Les Siekierzyński, ліси, відомі тим, що там з причин, які досі не оприлюднено, було знищено кілька десятків євреїв, які переховувалися, зокрема неповнолітніх, загоном Армії Крайової «Білі кольори», „Barwy białe” — примітка перекладача

[117] спортивно-гімнастичне товариство «Стрелець», Towarzystwo Sportowo-Gimnastyczne „Strzelec”, польська організація воєнізованого характеру, заснована 1 грудня 1910 року — примітка перекладача

[118] Trościaniec, нині село у Ківерцівському районі Волинської області України — примітка перекладача