Лукавства Лока Ламори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

1

Головне правило Лока Ламори було таким: добра афера займала три місяці тільки на планування, три тижні на репетицію і три секунди, щоб завоювати чи втратити довіру жертви назавжди. Цього разу він планував витратити ці три секунди в зашморгу.

Лок стояв навколішках із тричі намотаною навколо шиї конопляною мотузкою, а Кало стояв у нього за спиною. Шорсткуватий матеріал лишив би на горлі Лока дуже правдоподібний відтінок червоного. Справжній каморрський убивця, досить дорослий, щоб пройти по прямій, буде душити лише шовком чи дротом (щоб краще перетиснути трахею жертви). Але якщо дон Лоренцо Сальвара зуміє вмить відрізнити фальшиве удушення від справжнього на відстані тридцяти кроків, то вони явно недооцінили людину, яку планували пограбувати, і весь план зійде на пси.

— Ти його бачиш? А Жук сигнал подав? — прошепотів Лок якомога тихіше, а потім видав кілька виразних звуків булькотіння.

— Нема сигналу. І дона Сальвари нема. Дихати можеш?

— Нормально, нормально, — прошепотів Лок, — але потруси мене ще трохи, добряче так. Ця частина завжди всіх переконує.

Вони були в глухому завулку біля старого Храму щасливих вод. Десь за високим муром хлюпали молитовні водоспади храму. Лок знову вхопився за слабенькі кільця мотузки, що оперізували його шию, і глипнув на коня, який витріщався на нього всього за кілька кроків. Кінь аж присідав від ваги рясних купецьких пак. Бідна дурна тварина була смирна — за молочно-білими оболонками його незмигних очей не було ні цікавості, ні страху. Його не хвилювало б, навіть якби удушення було справжнім.

Минали дорогоцінні секунди; сонце стояло високо в небі, випаленому від хмар, і бруд завулка прилипав до бриджів Лока, як мокрий цемент. Поруч у тому самому вологому бруді лежав Жан Таннен, а Ґальдо вдавав (переважно), що відбиває йому ребра. Він весело копав його ногами принаймні хвилину, поки його брат-близнюк нібито душив Лока.

Передбачалося, що дон Сальвара в будь-яку секунду мав зайти в завулок і, в ідеалі, кинутися рятувати Лока і Жана від їхніх «нападників». Такими темпами він зрештою врятує їх хіба від нудьги.

— Боги рідні, — прошепотів Кало, пригнувшись до вуха Лока, щоб здавалося так, наче він щось вимагає в жертви, — та де ж той клятий Сальвара? І де Жук? Ми не можемо цією дурнею весь день займатися, у цей клятий завулок і інші люди заходять!

— Ану, души мене далі, — прошепотів Лок. — Подумай про двадцять тисяч крон і души. Я весь день буду давитися, якщо знадобиться.

2

Того ранку напередодні самої партії все пройшло чудово, навіть попри природну нервовість юного злодюжки, якому нарешті випала нагода піти на своє перше серйозне діло.

— Звичайно, я знаю, де я маю бути, коли все почнеться, — скиглив Жук. — Я на тому даху просидів більше, ніж у матері в животі!

Жан Таннен опустив праву руку в теплу воду каналу й гризнув кисле болотне яблуко, яке тримав у лівій. Передній планшир барки-плоскодонки був його місцем для відпочинку в рожевому, як розбавлене вино, світлі ранку, і Жан міг зручно вмостити там черевце-барильце, важкі руки й кривенькі ноги. Єдиною іншою людиною (і тим, хто виконував усю роботу) у порожній барці був Жук: довготелесий патлатий юнак дванадцяти років, що налягав на жердину на кормі.

— Твоя мати поспішала позбутися тебе, Жуче, що цілком зрозуміло. — Тон у Жана був тихий, рівний і дико недоречний — такий пасував би більше вчителю музики чи переписувачу сувоїв. — А от ми не поспішаємо. Тож побалуй мене ще раз доказом проникливого розуміння нашого плану.

— А щоб тебе, — відповів Жук і ще раз штовхнув барку проти тихої течії каналу. — Ви з Локом, Кало і Ґальдо стоїте в завулку між Щасливими водами й садами Храму Нари, так? Я — на даху храму через дорогу.

— Продовжуй, — сказав Жан із повним ротом. — Де в нас дон Сальвара?

По коричнувато-глиняній воді каналу повз них пропливали інші барки, навантажені всім: від бочок з елем до корів, що мукали. Жук штовхав свою барку на північ уздовж головної водної магістралі Каморра, Віа Каморрацца, до Мінливого ринку, і місто, погойдуючись, оживало навколо них.

Похилені сірі будинки з відполірованого водою каменю випльовували своїх мешканців на сонячне світло та наростаюче літнє тепло. Був місяць партіс, а це означало, що нічний піт конденсату, який уже википав із будівель густою імлою, повністю щезне безхмарної білої спеки пообіддя.

— Він виходить із Храму щасливих вод, як і кожного Дня Покаяння, близько полудня. З ним двоє коней і одна людина, якщо пощастить.

— Дивний ритуал, — сказав Жан. — Навіщо йому так робити?

— Матінка взяла з нього обіцянку на смертному одрі. — Жук ледве зміг занурити жердину в канал і зумів-таки знову проштовхнути барку далі. — Вона сповідувала релігію Вадрана навіть після того, як вийшла заміж за старого дона Сальвару. Тому син раз на тиждень залишає пожертву у вадранському храмі й повертається додому так швидко, як тільки може, щоб не привертати зайвої уваги. Жане, я вже знаю це лайно напам’ять. Та чи був би я взагалі тут, якби ти мені не довіряв? І чому саме мені доводиться штовхати цю дурну барку аж до ринку?

— Та ти можеш припинити штовхати її в будь-який момент, коли зможеш перемогти мене голіруч, три рази з п’яти. — Жан посміхнувся, вищиривши два ряди кривих зубів на забіякуватому обличчі, яке на вигляд було, ніби хтось поклав його на ковадло й намагався виклепати з нього приємнішу форму. — Крім того, ти вчишся шляхетної професії, навчаєшся в найкращих і найвимогливіших учителів, яких наш фах може запропонувати. Отака от гівняна робота буде добра для твого духовного виховання.

— Ніяким духовним вихованням ти не займався.

— Може, й так. А це найімовірніше через те, що ми з Локом ухилялися від свого виховання більшу частину нашого життя. Щодо того, чому ми знову проганяємо план, дозволь нагадати тобі, що один прокол — і доля цих бідолах здасться раєм порівняно з тим, що дістанеться нам.

Жан показав на один із міських сміттєвих возів, що зупинився на бульварі біля каналу й приймав довгий темний потік нечистот з горішнього вікна місцевої пивнички. Екіпаж цих возів складався з дрібних злочинців, чиї порушення були занадто незначними, щоб присудити їм постійне ув’язнення в Палаці Терпіння. Прикутих до своїх возів і згорблених у благенькому захисті довгих шкіряних пончо, їх щоранку випускали насолоджуватися сонячними променями у вільний час від проклинання кількох тисяч каморрців, які із сумнівною точністю спорожняли свої нічні горщики.

— Я не налажаю, Жане. — Жук перетрусив думки, наче порожній гаманець, відчайдушно шукаючи щось, що допоможе розмовляти так само спокійно і впевнено, як завжди говорили Жан і всі старші Шляхетні Шельми, але язик більшості дванадцятирічних підлітків далеко випереджає розум. — Я чесно не налажаю, зуб даю, я обіцяю.

— От і молодець, — сказав Жан. — Радий це чути. Але в чому саме не налажаєш?