Лукавства Лока Ламори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Міцно прив’язавши барку до палу, Кало кинув Локу важкий залізний ключ, прикріплений до довгої китиці з плетеного червоно-чорного шовку. У люксових мебльованих кімнатах, як-от «Завал борта», двері кожного номера охоронялися замками з годинниковим механізмом (зняти їх могли якимись хитромудрими засобами лише власники), які можна було замінити з ніші у дверях. Кожна кімната отримувала нову скриньку та ключ від неї. З сотнями таких однакових коробок, які зберігалися за полірованою стійкою в залі, готель міг значною мірою запевнити злодіїв, що копіювати ключі для подальших зломів — тільки свій час гаяти.

Така передбачливість також давала Локу й Жану гарантовану приватність для швидкої трансформації, яку вони запланували.

— Прекрасно! — Лок стрибнув на пристань так само спритно, як і до того в човен; Жан передав жердину Жуку, а потім зіскочив з барки, аж та похитнулася. — Ходімо заберемо наших гостей з Емберлена.

Коли Лок із Жаном припустили по сходах до готелю, Кало жестом показав Жуку, щоб той поміг йому з конем. Білоока істота не мала абсолютно ніякого страху чи волі, але той самий брак інстинктів самозбереження міг призвести до того, що вона здатна дуже легко пошкодити барку. Кілька хвилин хлопці обережно то пхали, то тягли тварину й нарешті поставили коня в центрі барки, спокійного, мов статую, у якої випадково виявилися в грудях легені.

— Премиле створіння, — сказав Кало. — Я назвав його Перетикою. Можна користуватися замість стола. Або замість арки.

— Смирні тварини лякають мене до всирачки.

— А мене до всцикачки, — сказав Кало. — Але всякі білоручки й тюхтії надають перевагу смирним в’ючним коням, а наш пан купець з Емберлена саме такий.

Минуло ще кілька хвилин, і Кало й Жук стояли у приємній тиші під пекельним сонцем — чисто тобі члени нічим не примітного екіпажу барки, що чекав на вихід поважного пасажира із лона «Завалу борта». Незабаром цей пасажир спустився сходами і двічі кашлянув, щоб привернути їхню увагу.

Це був, звісно ж, Лок, але не схожий на себе. Його волосся було прилизане трояндовою олією, вилиці немов відтіняли трохи глибші западини на щоках, а очі ховалися за окулярами в оправі з чорного перламутру, що вилискував сріблом на сонці.

Тепер на ньому було щільно застебнуте чорне пальто в емберленському стилі, майже по фігурі від плечей до ребер, яке потім розширювалося на талії. Живіт оперізували два чорні шкіряні паски з полірованими срібними пряжками; з-за коміра випиналися й тріпотіли на гарячому вітерці три шари чорних шовкових шийних хусток. На ногах були оздоблені вишивкою сірі штани й туфлі з акулячої шкіри на товстих підборах, з чорними язичками стрічок, які дещо смішно стирчали назовні й нависали над його ногами охлялим завитком тепличних квітів. На його чолі вже текли, як маленькі діаманти, краплини поту — каморрське літо не винагороджувало чужинської моди з північнішого клімату.

— Мене звати Лукас Фервайт, — сказав Лок Ламора. Говорив хлопець рубано й точно, без Локових природних модуляцій. Він нашарував натяк на різкий вадранський акцент, злегка скалічивши рідний каморрський діалект, як бармен, який змішує алкоголь. — Я вдівся так, що за кілька хвилин увесь буду мокрий від поту. Я такий телепень, що ходитиму вулицями Каморра без ножика в кишені. Крім того, — сказав він із ноткою жалю, — я повністю вигаданий.

— Мені дуже шкода, пане Фервайте, — сказав Кало, — але принаймні ми підготували вам човен і коня для вашої грандіозної екскурсії.

Лок обережно спустився до краю барки, похитуючи стегнами, наче людина, що нещодавно зійшла з корабля і ще не звикла до поверхонь, які не гойдалися під її ногами. Він ішов прямий, як стріла, а рухався мало не по-бабськи, несучи манірність Лукаса Фервайта, мов невидимий одяг.

— Мій супутник прибуде будь-якої миті, — сказав Лок-Фервайт, коли ступив на борт барки. — Його звуть Ґрауманн, і він теж страждає від легкої уявності.

— Милосердні боги, — сказав Кало, — це, видно, заразне.

Останнім по брукованому спуску, тяжко ступаючи під вагою ста двадцяти фунтів скрипучої кінської збруї та напхом напханих вишитих шкіряних пак, зійшов Жан. Тепер Жан був у білій шовковій сорочці, що туго напиналася довкола його живота й місцями вже просвічувала від поту, чорному камзолі й білій шийній хустці. Зачесане у проділ і змащене густою чорною олією, волосся хлопця, ніколи не бувши привабним для ока, тепер нагадувало дві набиті вовною подушечки, вигнуті над чолом, як покрівля.

— Відстаємо від графіка, Ґрауманне. — Лок склав руки за спиною. — Будьте ласкаві, покваптеся й дайте бідному коню виконувати свою роботу.

Жан перекинув свій вантаж на спину смирного коня, але тварина й вухом не повела. Потім він нахилився й міцно закріпив збрую під його животом. Жук передав жердину Кало, зняв канат барки з палу, і вони знову рушили в дорогу.

— Ото була б сміхота, — сказав Кало, — якби дон Сальвара саме сьогодні вирішив ухилитися від свого маленького ритуалу.

— Не хвилюйся, — сказав Лок, на мить стишивши голос, але манірну поставу Лукаса Фервайта лишив. — Чоловік страшенно відданий пам’яті своєї матері. Совість, коли справа доходить до певних обов’язків, буває надійна, як водяний годинник.

— З твоїх вуст та богам у вуха. — Кало з веселою легкістю махав жердиною. — Навіть якщо ти помиляєшся, мені яке діло? Це ж ти вирядився в десятифунтове чорне фетрове пальто посеред місяця партіса.

Вони сунули вгору по Анжевіні й пішли під широкою скляною аркою по лінії із західним краєм Храмового району праворуч від них. Посередині цього моста стояв худий носатий темноволосий чоловік, схожий на Кало.

Поки Кало штовхав барку під аркою, Ґальдо Санца випадково випустив з рук недогризене червоне яблуко й те з тихим плеском гупнуло у воду за якийсь ярд чи два позаду його брата.

— Сальвара у храмі! — сказав Жук.

— Знаменито. — Лок розвів руками й усміхнувся. — Хіба я не казав вам, що він страждає від бездоганного почуття синівської відданості?

— Я дуже радий, що ти обираєш жертв лиш найвисокодуховніших, — сказав Кало. — Невдала жертва може подати поганий приклад для Жука.

На пірсі, що стримів з північно-західного берега Храмового району, просто під величезним новим Домом Йоно (Отця Бур, Володаря Хапких Вод), Жан пришвартував їх у рекордно короткий час і повів з барки Перетика, який на вигляд був чисто як в’ючний кінь багатого купця.

Лок ішов за ним з нервовою гідністю Фервайта; уся його жартівливість тепер розсипалася, як вугілля під вогнищем. Жук кинувся в натовп — так поспішав стати на сторожі на перехресті провулка, де незабаром на амбіції дона Сальвари чекатиме серйозне випробування. Кало помітив Ґальдо — той саме зійшов зі скляного моста й невимушено рушив до нього. Обидва близнюки несвідомо перебирали пальцями зброю, приховану під бахматими сорочками.

На той час, коли брати Санци зрівняли крок і рушили до місця зустрічі в Храмі щасливих вод, Лок із Жаном були вже за квартал від них, наближаючись з іншого боку. Гра почалася.

Вчетверте за стільки років, порушуючи найнепорушніший закон підземного світу Каморра, Шляхетні Шельми ставили мішень на одного з наймогутніших людей міста. Вони прямували на зустріч, яка врешті-решт могла позбавити дона Лоренцо Сальвару майже половини його багатств; тепер усе залежало від пунктуальності дона.