Клуб Дюма, або Тінь Рішельє: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Бажаю вам успішної поїздки.

— Дякую.

Він ступив кілька років, відчуваючи, що вона спостерігає, як він віддаляється.

— Можливо, ми ще побачимося там, куди їдемо, — почув він у себе за спиною.

— Можливо.

Неможливо повірити, але до свого вагона повертався вже інший Корсо. Велика Армія загрузала в російських снігах. Пожежа Москви лопотіла слідом за ним. Він не міг піти отак просто, тому обернувся на підборах. Зробивши так, він усміхнувся, наче худий вовк.

— Ірен Адлер, — прикинувшись, ніби спогадує. — «Дослідження в червоному кольорі»?

— Ні, — спокійно відповіла вона. — «Скандал у Богемії». — Тепер і вона всміхнулася, і її погляд сяйнув смарагдом у напівтемному проході. — Жінка, дорогий Вотсоне.

Корсо вдав, ніби ляскає себе долонею по лобі, наче тільки щойно пригадав відповідну сцену.

— Елементарно, — сказав він.

І його опанувала переконаність, що вони зустрінуться ще.

Корсо був у Лісабоні менше п'ятдесятьох хвилин, рівно стільки, скільки треба було, щоб перебратися з вокзалу Санта Аполоніа до вокзалу Россіо. Через півтори години він уже йшов пероном Синтри під низькими хмарами, які огортали вгорі меланхолійні сірі башти замку Да Пена. Таксі поблизу було не видно, й він пішки підійшов до невеличкого готелю, розташованого перед двома високими димарями Національного Палацу. Була десята година ранку в четвер й еспланада була вільна від туристів та від екскурсійних автобусів. Не було проблеми з тим, щоб винайняти номер у готелі з чудовим видом із вікна: густі зелені хащі різних відтінків, із яких вистромлялися дахи та вежі старовинних вілл, оточених столітніми садами, накритих плющем.

Він прийняв душ, випив каву й запитав, як дістатися до вілли «Усамітнення». Відповідальна за готель показала йому дорогу, вгору схилом. На еспланаді також не було таксі, але він побачив там дві коляски, запряжені кіньми. Корсо домовився про ціну й за кілька хвилин уже їхав під мереживами з каміння Башти Реґалейра. Стукіт кінських копит відлунював у порожнечах затінених мурів, у каналах та в джерелах, де струменіла вода, під густими заростями плюща, які покривали стіни, у решітках, стовбурах дерев, кам'яних сходах, обліплених мохом, і старовинних кахлях покинутих вілл.

Вілла «Усамітнення» була прямокутною будівлею вісімнадцятого сторіччя з чотирма димарями й фасадом, охровий тиньк якого злиняв у рівчаках і плямах. Корсо вийшов із коляски і стояв якийсь час, роздивляючись віллу, перш ніж відчинити заґратовану залізну хвіртку. По обидва її боки, здіймаючись над муром на гранітних колонах, височіли дві статуї з каменю, покритого сіро-зеленою пліснявою. Одна з них представляла жіночий бюст, друга здавалася ідентичною, але її обличчя ховалося під плющем, який піднявся до неї й накрив усі її обриси.

Підходячи до будинку, він чув, як шарудять підошви його черевиків на мертвому листі. Він ішов стежкою, обабіч якої стояли мармурові статуї, майже всі вони тепер попадали й лежали розбиті біля порожніх п'єдесталів. Сад перебував у цілковитому запустінні, захоплений рослинністю, яка заповнила його лави й альтанки, а з його залізних решіток сипалася іржа на камінь, покритий мохом. Ліворуч біля ставка, наповненого водяними рослинами, водограй, прикрашений розбитими кахлями, прихистив янголятко з надутими щоками, порожніми очима й відбитими руками, яке спало, поклавши голову на книжку, й з чийого напіврозтуленого рота витікав струмінь води. Усе тут дихало неймовірно глибоким смутком, який не міг не вплинути на Корсо. Вілла «Усамітнення», повторив він до себе. Її назва була адекватною.

Він піднявся кам'яними сходами до дверей і звів погляд. Між його головою й сірим небом стародавній сонячний годинник не показував жодної зі своїх римських цифр. Над годинником він прочитав: Omnes vulnerant, postuma necat.

Усі ранять, переклав він, остання вбиває.

— Ви прибули вчасно, — сказав Фаргаш. — Устигли на церемонію.

Корсо потиснув йому руку дещо збентежено. Віктор Фаргаш був високий і худий, як один із дворян, що їх малював Ель Греко; такий худий, що, здавалося, він може рухатися у своєму джерсі з густої вовни, як ото черепаха під власним панцирем. Він хизувався вусами, підстриженими з геометричною точністю, мав на собі штани, мішкуваті на колінах, а його старовинної моделі черевики були начищені до блиску, хоч і стерті від тривалого носіння. Це було те, що Корсо схопив із першого погляду, перш ніж його увага змістилася на величезний порожній дім, на голі стіни, на візерунки на запліснявілій стелі, утворені напівобваленим тиньком та вогкістю.

Фаргаш подивився на щойно прибулого згори вниз.

— Гадаю, ви не відмовитеся від коньяку, — сказав він нарешті з таким виглядом, ніби оголосив свій висновок після тривалих внутрішніх роздумів, і звернув у прохід, злегка накульгуючи, жодного разу не озирнувшись, аби з'ясувати, чи Корсо йде за ним. Вони проминули ще кілька кімнат, теж порожніх або завалених рештками поламаних меблів, постягуваних у куток. Зі стелі на кінцях електричних дротів звисали порожні патрони або запилюжені лампочки.

Єдиними приміщеннями, що ними, схоже, користувалися, були два салони, з'єднані розсувними дверима з гербами на склі, розкриті стулки яких показували панораму голих стін і сліди від предметів, які колись їх прикрашали, а тепер залишили свої відбитки на старих шпалерах: прямокутні сліди там, де в минулому висіли картини, обриси меблів, іржаві цвяхи, підставки, на яких стояли лампи. Над цим сумним пейзажем нависала розмальована стеля, де було зображено скупчення хмар, у центрі яких наготувався принести свою жертву Авраам: старий патріарх із потрісканими кольорами, чия рука з кинджалом мала завдати удару по світловолосому хлопчику, але була перехоплена янголом із величезними крильми. Під фальшивим небесним склепінням відчинялися двері-вікно, брудні, та з деякими шибками, заміненими квадратиками картону, які виводили на терасу й до задньої частини саду.

— Затишна домівка, — сказав Фаргаш.

Його іронія була не надмірно переконливою. Схоже, хазяїн дому застосовував її надто часто, й вона не зберегла свого ефекту. Він говорив іспанською мовою з густим і дуже помітним португальським акцентом і пересувався вкрай повільно, мабуть, йому дуже боліла нога, так ходять люди, які бачать перед собою вічність.

— Коньяк, — замислено повторив він, наче встиг уже забути, навіщо він привів гостя аж сюди.

Корсо зробив невиразний жест підтвердження, якого Фаргаш не помітив. Широкий салон був зачинений з того боку величезного каміна, в якому лежало кілька колод, але вогню не було. Тут стояли кілька неоднакових крісел, стіл, буфет, гасова лампа, два канделябри зі свічками, лежала скрипка в футлярі й ще кілька дрібних речей. Але на підлозі, на старовинних килимах із повисмикуваними нитками та злинялих від часу, якомога далі від вікон і свинцевого світла, яке вони пропускали, стояли досконало вишикуваними рядами чимало книжок; не менш як п'ятсот, підрахував Корсо. А можливо, й тисяча. Серед них він побачив старовинні рукописи та інкунабули. Чудові книжки, оправлені в шкіру або пергамен, старовинні томи з цвяхами в корінцях, ін-фоліо, ельзевіри, палітурки з витисненими візерунками й металевими прикрасами та застібками, малюнками, корінцями та обрізами із золотими літерами або літерами, каліграфічно виведеними в скрипторіях середньовічних монастирів. Корсо побачив також у кутках близько десятка іржавих пасток на мишей і пацюків. У більшості з них не було сиру.

Фаргаш, який нишпорив у шухляді, повернувся з келихом і пляшкою «Ремі Мартен», піднявши її на світло, аби переконатися, що в ній досі щось є.

— Золота кров Бога, — тріумфально оголосив він. — Або Диявола, — він посміхнувся лише ротом, крутнувши вуса на манер давніх кавалерів кіно; але його очі залишалися нерухомими й безвиразними, оточені мішками, наче від безсоння, яке йому доводилося терпіти дедалі частіше. Корсо подивився на його витончені руки чоловіка, що колись належав до вищого товариства, коли приймав із них келих із коньяком, тонке скло якого тремтіло, коли він підносив його до губів.

— Гарний келих, — сказав він, аби щось сказати.