Загадкова історія Бенджаміна Баттона: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Джон Т. Енгер уже майже виїжджав із дому. Місіс Енгер, із властиво нестримною материнською чутливістю, до тріску наповнила його валізи лляними костюмами та електричними вентиляторами, а містер Енгер вручив синові азбестовий гаманець, що рвався від значної кількості грошей.

— Пам’ятай, тобі тут завжди раді, — сказав він. — Можеш не сумніватися, що родинне вогнище завжди горітиме для тебе.

— Я знаю, — хрипко відказав Джон.

— Не забувай — хто ти та звідки прийшов, — пишаючись, продовжував батько, — і ти не зможеш вчинити ніякої шкоди, бо ти — Енгер із Гадеса.

Тож юнак та старий чоловік потисли руки один одному, і Джон вийшов із дому, ледь стримуючи сльози. Через десять хвилин він перейшов межу міста й зупинився, аби востаннє глянути назад. Консервативне вікторіанське кредо над воротами здавалося йому вдивовижу привабливим. Його батько час від часу намагався змінити його на щось більш енергійне та жваве на кшталт: «У Гадесі — Твоє Майбутнє», чи простіше «Запрошуємо» та викарбувати надпис над зображенням сердечного рукостискання у світлі електричних ламп. Старе кредо, на думку містера Едгера, справляло депресивне враження, та зараз...

Тож перед тим, як рішуче повернути своє обличчя до мети, Джон кинув прощальний погляд, і в цей момент йому здалося, що проти неба вогні Гадеса — повні теплої та пристрасної краси.

Школа святого Мідаса розташована недалечко від Бос­тона, на «роллс-ройсі» туди можна добратися за півгодини. Точної відстані не знає ніхто, бо хіба що Джон Т. Енгер прибув туди в такому авто. Школа святого Мідаса — найдорожча та найбільш привілейована підготовча школа для хлопців у цілому світі.

Перші два роки навчання для Джона пройшли успішно. Батьки всіх юнаків були «валютними королями», тож Джон проводив літні канікули на дорогих курортах. Поки всі хлопці, яких він відвідав, здавалися йому не схожими один на одного, то їхні батьки були всі однаковими, і своїм юнацьким розумом він намагався збагнути, у чому причина такої тотожності. Коли він розповідав їм про свою домівку, вони весело питали: «Там дуже спекотно?», тоді Джон натягав на обличчя ледь помітну копію усмішки й відповідав: «Авжеж, достатньо». Його відповіді були б щирішими, якби не кожен запитував про це, а ще разом із тим питанням чергувалося наступне: «Достатньо вам цієї спеки?», яке він ненавидів ще більше.

Посеред другого року навчання в класі Джона з’явився спокійний, привабливий хлопчик — Персі Вашингтон. Ново­прибулий мав вишукані манери та хороший одяг, що було винятковим явищем навіть для школи святого Мідаса, та, проте, деякі невідомі причини тримали його осторонь від інших хлопців. Єдиним приятелем для нього став Джон Т. Енгер, та навіть із ним він був не цілком відкритим та уникав розмов про домівку та родину. Те, що він багатий, було зрозуміло й без слів, та окрім своїх гіпотез, Джон більше нічого не знав про товариша, тому, коли Персі запросив його провести літо в нього «На Заході», Енгер, очікуючи, що його допитливість буде щедро винагороджена, погодився без вагань.

Вперше, коли вони опинилися в потягу, Персі, зрештою, став балакучим. Одного дня, коли вони обідали у вагоні-ресторані й говорили про недосконалі характери хлопців зі школи, Персі раптом змінив свій тон й зробив різке зауваження:

— Мій батько, — сказав він, — найбагатша людина світу.

— Ого, — ввічливо вигукнув Джон. Він не міг вигадати жодної іншої відповіді на таке впевнене твердження. Він подумав, що добре було б сказати: «Це надзвичайно прекрасно», та фраза прозвучала б якось фальшиво, і тут із нього ледь не вилетіло: «Дійсно?», та він стримався, так як Персі міг неправильно його зрозуміти. А такі приголомшливі твердження навряд чи вимагали питань.

— Надміру, найбагатший, — повторив Персі.

— Я прочитав у «Світовому альманасі», — почав він, — що в Америці є один чоловік, рівень доходу за рік якого перевищує п’ять мільйонів, та чотири, що за рік мають більше, аніж три, та...

— Це майже дещиця, — губи Персі напівскривилися у зневазі. — Дешеві капіталісти, дрібна фінансова сушка, жалюгідні купці та кредитори. Мій батько зміг би купити їх за півціни, і ніхто б цього й не помітив.

— Та як йому вдається...

— Не реєструвати свій податок на прибуток? Та легко. Він його просто не сплачує. Зрештою, можливо, якийсь мізерний відсоток, що зовсім не відповідає його щорічному доходу.

— Він дійсно багата людина, — легко сказав Джон. — Я радий. Люблю заможних людей. Чим багатший, тим і кращий, — вираз пристрасної щирості з’явився на його похмурому обличчі. — Минулого Великодня я гостював у Шнліцер-Мерфі. У Віван Шнліцер-Мерфі є рубіни, завбільшки з куряче яйце, та сапфіри, схожі на кулі з внутрішніми вогнями...

— Я люблю коштовності, — жваво погодився Персі. — Звісно, я не хотів, аби в школі про це знали, проте в мене є власна колекція, котру я збирав замість марок.

— І діаманти, — енергійно продовжував Джон. — У Шнліцер-Мерфі є такі великі діаманти, як волоські горіхи.

— Це — дріб’язок, — Персі нахилився вперед й знизив голос до шепоту. — Абсолютно ніщо. Мій батько володіє діамантом більшим, аніж готель Ріц.

2.

Сонце Монтани лежало поміж двох гір, як гігантський набряк, темні артерії якого отруювали небо. На неосяжній піднебесній відстані причаїлося містечко Фіш — маленьке, понуре та давним-давно забуте. Люди казали, що в цьому містечку жило дванадцятеро темних й загадкових душ, яких породила на світ якась таємна всюдисуща сила. Вони вже давно стали окремою расою, ці дванадцятеро в містечку Фіш, і, як деякі види, що були зачаті несвідомою природою, були нею ж і вкинуті у світ для боротьби та вимирання.

З-під фіолетового набряку, там, на горизонті, ланцюгом підкрадалися дванадцятеро рухливих вогнів, що позбавили землю пустки, і дванадцятеро душ Фіша зібралися в ніші залізничної станції, як марево, аби глянути на семигодинний трансконтинентальний експрес із Чикаго. Приблизно шість разів на рік трансконтинентальний експрес, ніби за невідомим наказом, зупинявся біля містечка Фіш, і тоді з потяга вилізав силует чи два, вміщався на візок, що з’являвся з сутінок й від’їжджав у бік жилавого заходу. Спостереження за цим безглуздим й абсурдним явищем для духів Фіша перетворилося на ритуальну дію. Дивитися — і більш нічого; жодна жива думка не змушувала їх дивуватися чи роздумувати над релігійністю цих містичних відвідувань. Та духи Фіша були по той бік релігії, — навіть найсміливіші та найбільш неприборкані доктрини християнства не змогли закріпитися на голій скелі, — тут не було жертовника, священика чи жертви; лише кожного разу, о сьомій — тихі зібрання в ніші залізничної станції, братство, що піднімало вгору молитву туги, блідого здивування.

Червневого надвечір’я Великий Провідник, якому поклонялися жителі містечка, — жителі, які не мислили свого життя без вибору небесного наставника, — постановив, що о сьомій годині в містечку Фіш цей потяг скине людський (чи не людський) вантаж. Пройшло дві хвилини по сьомій, і Персі Вашингтон та Джон Т. Енгер висадилися з вагона, швидко пройшли повз зачаровані, широко розкриті гарячкові очі дванадцятьох душ Фіша, залізли у візок, що, очевидно, з’явився нізвідки, і поїхали геть.

Через півгодини, коли сутінки згорнулися в темряву, мовчазний негр, що правив віжками, гукнув незрозумілому силуету, що рухався попереду. У відповідь на крик ця тінь направила на них блискучий диск, що вдивлявся на них отруйним поглядом бездонної ночі. Вони під’їжджали ближче, і Джон швидко зрозумів, що це — заднє світло величезного автомобіля, найбільшого та найчарівнішого за всі автомобілі, які він коли-небудь бачив. Корпус його з блискучого металу — багатший, аніж нікель й світліший, ніж срібло, втулка коліс — оббита мерехтливими зеленими й жовтими геометричними фігурами. Джон не наважився розгадати, чи це було скло, чи коштовні камені.

Два негри, одягнені в блискучі лівреї, які можна було побачити лише на картинах королівської процесії в Лондоні, виструнчились біля автомобіля й привітали двох юнаків, котрі висадилися з візка, незрозумілою мовою, яку гість не зрозумів би, та яка, здавалося, є відокремленою гілкою південноафриканського діалекту.

— Заходь, — сказав Персі своєму другу, коли їхні валізи закинули на чорний дах лімузину. — Вибач, що тобі довелося їхати в цьому візку, проте, сам знаєш, це авто не мають бачити пасажири потяга чи нещасні жителі-селюки Фіша.

— Чорт забери! Яка краля! — вигукнув Джон, побачивши інтер’єр автомобіля.

Оббивка складалася з численних, витончених гобеленів, затканих шовком, зшитих коштовностями та прикрасами, що слугували фоном для золотої парчі. Двоє крісел, в які блаженно осіли хлопці, були покриті тканиною, що нагадувала оксамит, проте здавалася пошитою з незліченних кольорових кінчиків пір’я страуса.