Хлопчик і тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти спробуй.

Чути було, як хлопці звелися на рівні ноги, взяли один одного за петельки і в темряві блиснули войовничо очима, обпекли один одного гарячим духом. Мабуть, зараз пролунав би один і другий виляск, та на щастя, а може, на біду щось загримотіло у них над головою, торохнуло так, наче впала десь порожня бочка.

Всі примовкли й пригнулися, втягнувши голови в плечі, як од вибуху бомби. Гуркіт повторився, і тоді хлопці нищечком, як змовники, потовпилися за Саньком. Застряли в проході, когось звалили і напролом ринули з підвалу, а потім — у кущі, під загорожу. З-під густої ліщини, яка нависала шатром, вони лупали очима у двір: що там гримнуло?

А надворі було тихо, стояв синій вечір, легко дихали після спеки гарбузи й сосни, і Санькова мати стягувала з горища велику балію, мабуть, збиралася прати. Вона гуркала тією балією і за звичкою, сама на себе, сварилася:

— І де той хлопець завіявся, невсидюща його душа! Нема, щоб допомогти, наносити матері води, так він десь ганяє!

Хлопці второпали: краще розбігатися, бо ждуть їх непереливки. Таємними ходами, які вони прочовгали на колінах і на животі попід лободою та чортополохом (а ходи їхні вели в усі кутки селища), хлопці сипонули далі від гріха, хто додому, а хто на пристань до вечірнього пароплава.

Один Майко і оком не моргнув. Він впертий, як усі, хто рудої породи. Сховався за кущем, вичекав, поки Санькова мати потягла балію кудись на веранду. Тоді тихенько свиснув, і, коли вийшов до нього Санько із схованки, спокійно і миролюбно, ніби вони тільки що й не сварилися, сказав:

— Давай махнемо, Сань, на вечірній кльов. До кручі!

(І не дивуйтеся, що так розважливо заговорив — ото разів сто на день вони зчіплювалися на всякій всячині, бувало, що й чубилися, але тут же й мирилися, вдвох ловили йоржів і бігли на луг, на те вони й друзі-сусіди, на те й виросли разом, вважайте, в одному дворі, де колодязь, груша-дичка, стежка до берега — все було спільне, на дві сім’ї).

— Ні, пізно йти, — одказав Санько. — Темнувато вже.

— Нічого! Вогонь розведемо. Знаєш, як верховодка бере в цю годину, та ще коли вогонь її манить на березі. Тільки встигай стьобати.

— Ну добре.

— Тільки я пролізу тихо на веранду та черв’яки візьму, щоб мати не почула.

— Давай! Я жду на стежці!

І от затупотіли через пісок їхні босі ноги, та в молодих соснах то тут, то там замелькали білі чуби, обганяючи один одного. Побігли хлопці на Десну.

А ми тим часом глянемо в небо: де наш лелека? Які думки снуються в його сонній голові?

А вони мені й не снуються в голові, а згадується давнє й колишнє, те, що було та за водою спливло. От про берег і про Десну: хто їх не помирив? Щовесни прилітаю я сюди з далекої чужини, з вирію, впізнаю і не впізнаю рідні місця: не той берег, і річка не та стала.

Знов одвалила Десна цілу гору землі, впав крутий берег, впали дуби, а вода далі й далі підмиває піщану кручу. Тут, понад Десною взагалі край чистих пісків, піщаних доріг, піщаних плес, піщаних кучугур. (І боліт скільки завгодно є, і які там жабенята водяться!) Коли летиш проти сонця, в очах тобі аж золотиться від перемитих світлих горбів. У тих пісках ріка, як ніде, швидко обрушує береги, наступає на ліс, на селище, на давню нашу лелечину колонію.

А от і правічний мій дуб. Сяду, перепочину трохи на ньому. На його верхів’ї і в молоді роки любив я посидіти з Буслихою, поклекотіти до неба, і не раз тут всю ніч до ранку тримав я на своєму дзьобі і місяць, і зорі, і разочок срібного місячного намиста — крапельки роси. Що ж, похилився ще більше мій дуб, а його руде вузлувате коріння вже повисло над водою. Знаю, після зливи (і найчастіше в темну, в сонну нічну годину) раптом заскрипить старий дідуган, немовби застогне всім тілом, здригнеться і, вивертаючи землю, корневище, пісок, з тріскотом упаде в крутояр, шапкою в сколочену розтривожену воду. Зашумить ще дужче вода, закрутить листя, перемиваючи його піском, аж поки не одірве від берега надтріснутий стовбур. А одірвавши, переверне його і притопленою колодою понесе вниз по течії. І виглядатиме з води щось чорне, настрашливе, схоже на величезне тіло акули. То випірне обчухране листя-плавники, то міфічне око-дупло, то немовби хвіст чи спрути на хвості — все те, що недавно було живим корінням, яке тримало на собі і зелену гору листя, і хмару веселого щебету, і нас на собі, лелек.

Попрощаюся з дубом, щоб не вмер, не поплив у море без мене.

Бачите: люди по-своєму рятують дерева. Вирубують крайні, ті, до яких уже підступила ріка. І тепер чорніють на кручі, над самим берегом, великі потріскані пні. Пнів стає більше, а дерев менше, он за ними просвічує білими стінами селище, скоро й хати почне зносити Десна.

А колись, не так уже й давно, великий дубовий гай стояв тут, на високому березі. І які дуби тут росли! В три обхвати, могутні, по сорок лелечиних гнізд наколисувалося на них. Та вже й половини дубів тих нема. Хтозна, чи то ліс заступив дорогу Десні, чи то вічний неспокій, така робота води — руйнувати береги, але от я бачу: крутим коліном вперлася Десна в цю високу піщану стіну, і тепер підриває, підриває її на повороті ріка, щороку наступає на ліс, а вимитий пісок виносить на той берег, на лівий рівнинний, і відкладає там золотими островами. Гляну я з висоти і бачу: аж он далеко, де зараз озера-стариці, де луги, де новий молоденький лісок погнався, аж там колись був старий берег Десни, та вода і ріка взяли своє: все перетерли, змили, знесли за водою.

Кри-крінь, казав мій дід, і крила перетираються на сивий порох, а літа молоді — що від них залишається? Спогад та смуток, та онуки-бусленятка, що розлетілися по всіх світах!

А тут, розказував дід, в старих дубах було колись наше лелечине царство, і лелек водилося не так, як зараз, коли ми в сухі сосни перебралися, не сотня-друга, а тисячі. А що було в сиву давнину — і не згадати всього! Прадід мого діда говорив, що саме на цьому березі стояв священний дуб Перуна. В тому дубі було вирубано лик язичницького бога, і був той бог прикрашений палаючими вуглинками, іклами вепра, золотим шоломом. А під дубом горів вічний вогонь. І коли пливли човнами гості-купці до Києва або до Новгорода, везли шкури і меди, то саме тут вони зупинялися, на священному місці, і жертви приносили Перуну, і брали в дорогу перунів вогонь з багаття.

А варяги, а розбійники, а битви які тут гриміли, а дерева як ламало грозою і бурею!

Та кру йому, та ще й крінь усьому тому, бо ось інший вогонь мені згадався, з недавнього часу: як почалася війна, і наступали танки, і падали тут бомби, і наші лелечині гнізда вогнем і димом викидало в небо.

Але чого це лихо спливло мені на пам’ять? Я ж лечу додому з гостинцем для онуків, і небо синє, і зорі на добру погоду мерехтять, і баржа спить, і хтось легенько стукає по ній ключем.

А то хто сидить? A-а, це вони, пізні мої риболови! Вони завжди тут сидять дотемна, світять білими головами, аж поки не почуються голоси з дворів або десь ближче з городів:

— Саню!

— Майко-о!