Хлопчик і тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Повні кошики назбирають світлячків — для музею, для всіх стовусів; хай у кожному корчі палахкотить маленьке диво ночі: живий теплий вогник, який розцвітає в лісі тільки на добру погоду і всім, хто потримає його в руках, приносить щастя.

1977–1978 рр.

ХЛОПЧИК І ТІНЬ

Повість

Піски

Сліпучо-білі хмари. Ген далеко вони — немовби застигли в небі. А під ними ріка. З пілотської кабіни видно, як ріка петляє, виписує круті повороти і вигини, залишає за собою вкриті лататтям озера-стариці, протоки, повні теплої стоячої води канави. За одним поворотом — велика світла оплішина. Вона аж сяє, аж золотиться на сонці, як маленька Сахара — з дюнами і барханами, з горами сипучого піску, намитого водою.

На дерев’яному місточку, якраз проти мілководної затоки, сидять двоє хлопців і ловлять на тісто верховодку, єдину рибу, яку можна ловити в цій перекаламученій та перебовтаній моторами і катерами річці. Не клює у хлопців. Парить. Хмари поволі випливають із-за лісу. А під хмарами летять низько над землею старі «кукурузники»; тепер вони майже всі приписані до маленьких провінційних аеродромів. Вони летять з невеликими інтервалами, знижуються над лісом і сідають просто на викошений трав’янистий луг, он там, на острові за рікою.

Коли АН-2 заходить на посадку, за ним біжить внизу через протоку й піски тінь від нього, тінь швидка, невловима, що трохи скидається на двокрилу стрільчасту бабку, на ту літню розбійницю, яка носиться над водою за всякою живністю і в польоті потріскує перламутровими крильми.

Як мертві, лежать на воді поплавки. Нудьга підкрадається до хлопців. Хочеш не хочеш, а очі самі пнуться до лугу, до неба, де встають білі-білі хмари.

Виходило так, що АН-2 проносилися трохи збоку і тінь від них бігла по широкій піщаній косі, обминала наших рибалок.

— Слухай, Майкó, — обізвався один із них. — Дивись, як низько несеться тінь. Ану давай побігли туди, може, проскочимо якраз під нею. Ти чув, що буде, коли пробігти під тінню літака?

— Та чув, — лінькувато одказав той, другий, котрого назвали Майком. Це був товстоплечий і товстоногий, трохи сонний хлопчисько років чотирнадцяти. — Ти ж сам і казав: якщо пробігти під тінню літака, то буде удача.

— Не удача, а щастя. На все життя! Тільки треба загадати своє бажання. Ти загадав?

— Загадав. У мене давно воно загадано.

— Тоді побігли. Опля!

Товстоногий Майко на диво спритно підхопився і чкурнув за другом, за Стасем, аж п’яти у них замелькали. Вони таки встигли: над ними прогуркотів літак, обдав їх тугим струменем вітру, залопотіли сорочки на хлопцях, і хвилі дрібненькі погнало від берега. Тінь, тінь літака упала на них, мовби жартуючи, розкуйовдила їм чуби. І хлопці взялися за руки і затанцювали на піску, як тубільці десь на острові під пальмами. Із кабіни виглянув пілот і посварився на них кулаком: ач, розбишаки! Хто вам дозволив тут бігати, в зоні, де знижуються літаки!

Та хлопці весело засміялися, вдарили тропака, себто мумбо-юмбо, і замахали кепками в небо:

— Салют, авіаціє! Вшисько дзенькуємо, спасибі! Ми проскочили під твоєю тінню, а вона, якщо не брешуть, приносить щастя! Дивись же, щоб усе задумане нами збулося!

Літак прогуркотів над пісками, знялась за ним курява і завихрилася доріжка в кущах лози.

Хлопці повернули на свій місток.

Припікало і парило ще дужче. Хмари легенько повзли, громадилися в небі. Поплавки мертво лежали на воді. Навіть верховодка не клювала.

— Майко, а що ти загадав? Признавайся.

— Що я загадав… Ти знаєш, що я загадав. Я хочу купити собі човна. Хоч поганенького, ну, може, стару якусь довбанку.

— А для чого? Що ти робитимеш?

— Як для чого? На Десні без човна, ти знаєш, як без рук. Попливу кудись.

— Далеко?

— Ну, далеко. До дядька в Сухолітки. У нього велика пасіка. Візьму там два відра меду. Одне поставлю дома, а друге продам.

— Ну, продаси. А далі? Що купиш на гроші?

— Підвісний мотор. Це тобі не веслами гребтись, а з вітерцем, щоб аж вихор по воді — ясно!

— І знов до дядька попливеш? По мед?

— Ну, хай по мед. А тобі яке діло?