Хлопчик і тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Стій! — каже він у лісі грізній кошлатій тіні, що сховалася за деревом. — Я тебе знаю. Ти тінь дикого буйвола. Ану йди сюди! Йди, не брикайся, не сопи, я тебе зараз міцним, капроновим оцим повідком заарканю. А тепер марш за мною, тільки спокійно, без вибриків.

І приводить тінь буйвола додому. А ще — тінь журавля, тінь маленького лисиченяти, тіні дерев, літаків, білок, які стрибають вночі між соснами. Він заселив усю хату, горище, двір спійманими тінями, та мати свариться на нього, каже:

— О, лихо, хоч тікай з дому, вже ступити нема де ногою!.

Щоб не сердити матір, він заганяє дикі й непокірливі тіні в підвал. І ті, що вітру або собак бояться, — теж туди.

…Вузьким проходом, за щось зачіплюючись, хлопці спустилися вниз під землю (а в грудях трепетав давкий сміх від штовханини і страх). І от Синько пропустив їх повз себе в глибину, в якусь ніби величезну квадратну яму, де стояв тяжкий дух вогкості, цвілі і густої темряви.

— Ступайте на колоду. Вона ось тут, під стіною.

Санько поплескав рукою, мабуть, таки намацав колоду в тій непроглядній пітьмі.

Сіли.

— Мовчіть і слухайте. Зараз вони оживуть, заворушаться. Тільки напружте слух і добре вдивляйтеся. О, бачите, там під стіною, он там! Роги оленя, а тепер голова, а в кущах — мале оленя. А то не пень, то старий вовк-сіроманець притаївся; він облизується і аж блимає очиськами, і повзе, підповзає…

— Де?

— Покажи!

— Нічого я не бачу! — буркнув роздратовано Майко-сусід, найстарший в їхньому гурті, трохи рудий і, як завжди, нечесаний, розпатланий хлоп’яга. Він взагалі не любив оці Санькові штучки з тінями.

— Ну, а зараз? Товста тінь, у плащ закутана. Сидить на човні, сюди й туди озирається. О! Пливе, крадеться до баржі, на розбійника, на злодюгу дуже скидається.

— Не бачу.

— І я не бачу.

— Де воно, ото? Не видно.

— А тепер? Щось горбатеньке виповзло, сіре. Бачите? — Санько аж спітнів, аж зблід бідолаха, як гіпнотизер на невдалому сеансі. З якимось відчаєм він викликав із темряви тіні. — Ну, а зараз, а зараз! Придивіться добре, там, під колодами.

— О, а я бачу, — з таємничим острахом вигукнув один із карапузів, Майків брат. — Бачу, то миса скребеться.

Не те, не те викликав Санько, тінь черепахи, а для малого що сіре, те й миша. Та що ти з малого візьмеш?

— Ага ж, тут повно мишей у підвалі! — засміявся рудий Майко. — Вони зараз дадуть нам, вони шугнуть хмарою. Це вам не тіні — і кісточки обгризуть!

— Та цить ти, барабон! Помовч! — Санько вже озлився. Він, мабуть, жалів, що покликав у підвал Майка: при ньому царство його тіней розвалювалося в прах. Своєю впертістю, сміхом, глузуванням Майко ніби наврочував, розганяв, сплутував усе — може, навіть із простої заздрості.

— Ну, от ще раз. Гляньте: крила великі, ноги і дзьоб довгі, сам сірий, а тінь голуба. Ну як, не впізнали? Та це ж він — журавель!

Майко весело й нетерпляче засовався в темряві. Видно, дуже йому кортіло знов перебити Санька.

— Чули, хлопці, як люди кажуть? Ну, про тих, про мюнхаузенів: спіймав журавля в небі? Це про тебе, Санько, точно. Ото ти бігаєш і руками хапаєш у повітрі… цілі оберемки дуль з маком.

— А ти, а ти? — зірвався Санько. — У тебе тільки й є, що череп’яна пантера на припічку, та й та пустоголова, і якщо в ній торохтить щось, то тільки мідяки. Твоя копія!

— Ну й що? Розхвалився, мишолов, чи то як — тіньолов.

— А ти? Мотлох всякий залізний збираєш, як Плюшкін. Старі патефони та чайники. Тебе завидки просто гризуть.

— Мене завидки? Ось я встану і вліплю під саму кирпу, тоді знатимеш!

— І я вліплю.

— Ану спробуй.