Хлопчик і тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гриня… (У Сашка морозна хвиля пробігла по грудях). Невже після всього, що було, що сталось у світі — німці, фронт, батько — невже й після цього Гриня?

Сашко згадав старого солдата, його слова: не пиши. «Ні, — сказав Сашко. — Напишу. Як же далі мовчати?»

11

На бруствері окопу сиділа група саперів. Випала коротка перерва після сильного артнальоту фашистів. Німці били з правого берега Дністра, із закритих позицій, їх важко було дістати, — вдалося тільки знищити кулеметне гніздо, розташоване ближче, на прибережному схилі. Ущух артналіт, і сапери вилізли із сховищ на сонце — погрітися й покурити.

Стояла весна у розповні. Тепла сонна млість огортала тіло, протряхала земля, парували вирви й колії, налиті вщерть каламутною водою. І наче для контрасту, над чорною землею, поораною бомбами й снарядами, вставали білі-білі хмари, чисті, сліпучо-яскраві. Вони облягали по обрію високе зеленкувате небо.

Сапери мовчки курили. Дим ішов не тільки від цигарок. Здавалося, диміли і їхні шинелі, заляпані глиною й мокрим супіском. Видно, що були сьогодні і втрати — бійці понуро дивились на річку, де стелився легкий туман і де виступали з-під берега перші палі й бруси, які їм довелося ставити під вогнем. Зрідка, і то неохоче, хто-небудь косував оком на пологий пагорб, що темнів над водою; там стриміла обчухрана снарядом сосна, і під нею виднівся свіжий горбик землі й забиті в землю три диктові таблички. То була плата за кілька паль і брусів.

В інтервалі між артнальотами рознесли по окопах свіжу пошту. Саперам дістався один косинець, потертий і заяложений. На ньому, як видно, загрубілою рукою було старанно надряпано: «Солдатське — безплатне», а далі номер військової частини і прізвище. Оскільки лист адресувався вбитому (що лежав під одною із трьох табличок), сапери прочитали домашнє послання гуртом і вголос.

Прочитали і вмовкли.

І кожен подумав про те, що ніколи не ходило стільки листів од мертвих і до мертвих, як зараз. Були і в їхньому взводі такі, що з місяця в місяць, з року в рік писали додому: «Дорогая моя Мусю, я жив-здоров, чого й тобі желаю», а потім бігцем про себе: що живеться йому на фронті добре, от тільки розболілися зуби і крутять скажено, хоч вий; вже давно упокоївся солдат (і зуби його не тривожать), а пачки листів ішли до Мусі, верталися на фронт, і знову їх відправляли до Мусі, тільки лежала та Муся в яру під штабелями трупів, зрешечених німецькими кулями; і їй, мертвій, писав чоловік про те, щоб вона берегла себе, не ходила роздягнена по воду і щоб вислала картку з Василька, за яким він до смерті скучив…

І от ще одне прийшло таке послання — вбитому. Писав з дому хлопчина, благав батька приїхати негайно, відпроситися в начальника, бо є спішне діло; а якщо батько не може приїхати, то хай одпише в район, допоможе йому, тобто синові, влаштуватися в ремісниче або в якесь інше училище. А якщо батько не допоможе, то він, син, все одно покине домівку, бо жити тут не буде й не хоче, і сам піде в Знам’янку або й далі заробляти собі на хліб.

Бійці раз, вдруге прочитали хлоп’ячі карлюки, надряпані косо й криво, мабуть, з великим поспіхом, і почали гадати, що ж воно дома трапилося. Важко сказати — що, бо старшина, котрого вони сьогодні поховали, не любив говорити зайвого, а якщо в гурті і згадував про сім’ю, то хмурився, одвертав очі (щоб не показувати хвилювання) і казав, що жіночка в нього маленька-маленька і така добра, безпомічна, як дитя, а син — кріпкіший, весь у батечка, з характером шибеник. Правда, тут же згадали сапери, що коли старшина повернувся в частину, то видно було, що він і щасливий гостюванням, і щось таїть у душі; частенько він сідав десь осторонь в окопі й щось думав, згадував і не любив, щоб до нього чіплялися з розпитуваннями.

— Словом, як би там не було, — після всяких здогадів і міркувань сказав один із саперів, старший лейтенант Черненко (а він і справді був чорний, з сухим жорсткуватим лицем, до якого поприлипали грудочки глини), — як би там не було, а хлопцеві треба допомогти. Сирота…

І лейтенант гукнув Степана — молодшого літами сапера, в окулярах, схожого на студента або на вчителя, і сказав йому, що раз він складає віршики своїй Зойці, то хай складе і діловий папір, на райвійськкомат, і від імені взводу напише: так і так, мовляв, син загиблого воїна, просимо поклопотатися і все таке інше…

Бійці швидко і якось жадібно докурювали бички і вже з огидою поглядали на воду, куди їм зараз доведеться лізти, щоб збити хоч якийсь місток для відчалювання порома; і кожен знав: як тільки поткнуться до річки, німці відразу ж накриють їх вогнем із гармат і мінометів, і вони, в крижаній воді, під пострілами, будуть люто борсатись і клепати сокирами, і їм втричі буде важче сьогодні, бо ті три, що під сосною, вже не підставлять свого плеча.

— Шкода Мирона, — промовив сапер в окулярах і сумно зітхнув: — Такого трудяги вже не буде…

— Нічого, — сказав Чорненко. — Хлопець у нього росте.

І останньою думкою саперів, що вже рушили до річки, була думка про хлопчину, про сироту: бумага бумагою, а треба серйозно б узнати, що там у них скоїлось, і допомогти. Тільки як ти взнаєш — де фронт, а де хуторець Лебедівка! Хіба що комусь укоротить ногу чи руку і той, списаний з армії, добиратиметься додому, то буде йому від взводу товариське доручення: заїхати по дорозі в Лебедівку і на місці підсобити сім’ї загиблого фронтовика.

Це були останні думки після перекуру, а далі солдати бачили тільки річку, тільки вузенький спуск, тільки забиті палі, до яких їм треба було проскочити, і проскочити якомога швидше й непомітніше.

Всю дорогу сіяв дрібний, уїдливий дощ. Сашко рукою затуляв лице, йшов боком, та це не допомагало: ватник геть промок, текло і за комір, і в рукави, а про ноги й казати нічого — у валянках хлюпало рідке болото. Добре, що Сашко підв’язав калоші мотузкою, бо інакше погубив би їх у грязюці ще коло села.

Дорогу на Знам’янку розквасило вщент. Вдосвіта, мабуть, пройшли машина й підводи, вони залишили кручені рівчаки, по яких зараз текла у балки змулена рудувата вода. За сірою пеленою дощу не видно було ні степу, ні залізничного насипу, що мав бути десь праворуч (там важко прогуркотів ешелон, напевно товарний). Лише зрідка, і то якщо поблизу, Сашко бачив у ріллі чорні, обкурені димом коробки німецьких танків або розвернуті брили дзотів. Понуро бовваніли в густій мряці розбиті й покарьожені гіганти — бензобаки.

І скрипів, сіявся, мжичив дощ.

У Сашка защеміла права щока, від холоду пострілювало в ясна. Він думав, аби швидше дійти до Знам’янки, знайти будівельне училище (а де воно, хтозна; у військкоматі сказали — за якимось бараком) і там зігрітися, просушити одяг. Він побачив себе, мокрого і в болоті до вух, побачив, як це він заходить у чужий будинок, а там повно чужих людей, і всі дивляться, перешіптуються, допитуються… Йому страшно стало за себе, і він з тривогою подумав, як же він житиме в городі, й чи стачатиме пайки на день, і де він зароблятиме копійку, щоб і матері висилати, бо він, Сашко, тепер один годувальник у неї.

Він брьохав ріллею, по калюжах і думав про своє життя, про війну, що забрала батька, і про те, що тепер нема кому написати й листа, йому здавалося, що він сам-самісінький у цілому світі — серед голого степу, під холодним скрипучим дощем. Але цього ж ранку по таких же розгрузлих сільських дорогах брели в школу, в технікуми, на підробітки сотні таких же прибитих війною дітей.

Сашко не знав (та й не міг уявити собі), що один із цих хлопчаків — мовчкуватий, як і він, селюк Василь, і теж сирота, — стане поетом Симоненком, а другий хлопчак — космонавтом Поповичем, а третій — мінером в Алжірі Пяскорським, а інші його однолітки, якщо й не такими помітними, то все одно людьми непростими, з особливим знаком свого часу; що взагалі з цього трудного воєнного покоління почнеться нова смуга життя, яку називатимуть космічною, атомною, кібернетичною ерою, а простіше кажучи, — роками великих відбудов, перебудов і руйнацій; і що йому, Сашкові Кубенкові, недаром стелиться дорога в училище, де готують мулярів, каменярів, бетонників.

Він, звичайно, не сягав думкою так далеко, він тривожився іншим: що там за люди в училищі і як вони зустрінуть його?

А дощ лив і лив до самої Знам’янки.

Грудень — лютий 1970–1971 pp.

ЗВУК ПАВУТИНКИ

Повість

Присвячую цю повість трав'яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці — найбільшим чудесам світу, які ми відкриваємо в дитинстві.

Автор