Хлопчик і тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сашко розплющив очі.

Ранок. Тиша. В хаті нікого нема. Ні, щось таки є. Там, де кушетка. Наче посвітлішало. «О! — Сашко підхопився. — Рушник. Диви, на батьковому портреті рушник».

Сашко кліпав очима. Давно він не бачив цього старенького лляного рушничка. З вицвілим червоним узором. Десь валявся, мабуть, у скрині, аж насподі, дві зими пролежав там і от — на стіні, на портреті. І лобатий насуплений парубок, Мирон Кубенко, наче аж трохи всміхається під червоним узором.

Сашко виглянув у вікно. Посеред двору стояв чоловік — ну зовсім незнайомий. Постать важкувата, присадкувата, туго обтягнута шинелею. Солдат. «Ким же ви служите, тату?» — «А всього потроху попробував. Був і мінером, і понтонником, і сапером — де стріляють, синку, там і твій батько…» Солдат. Трошки схожий на вусатого дядька, на того, що сказав: «Не пиши, не треба…» І бач — погони на плечах з нашивкою старшини. Батько… Отак, щоб зустрілись десь між людьми, пройшли б один повз одного і не оглянулися б.

Цікаво, який же він? Уночі не роздивився.

Батько стояв боком і грабаркою прочищав доріжку до хлівця: вигрібав розкислий мул і сміття з-під талого снігу. Мати тупцяла біля нього. В старому пожовклому пальті, в злинялій хустці, в зморшкуватих валянках була вона вся якась злиняла і трохи налякана. Здавалося, вона тільки що прийшла з пожежі, ще не отямилась і ходила за чоловіком, як прив’язана: Мирон вишкрібав лопатою мул — і вона збоку. Мирон виносив сміття на город — і вона за ним. І щось гомоніла, гомоніла до нього швидко й схвильовано.

Сашко подивився на них крізь шибку, і щось защеміло в серці — не то сум, не то радість, не то відчуття провини чи фальші.

А надворі весна. Холодно, вогко, але весна. Село почорніло, вилізло з-під снігів. Все, що ховалось у заметах, знову заявляло про своє існування. Кожна грудка на городі, кожен корч, кожна билина чи тріска — все виступало з проталин, з-під льодяної кори. Вітер і дощ за два дні знесли весь сніг, тільки подекуди, в канавах та в низинах, лежали почорнілі язики заметів. І в повітрі пахло весною, вільгістю.

Батько з матір’ю про щось розмовляли. Ось батько поставив лопату, крякнув, мабуть, збираючись закурити, і тут… і тут він широко й сконфужено усміхнувся.

— О! — вигукнув радісно. — Лавре Івановичу! Здрастуйте!

За тином, під хатою, стояв на костурі дядько Лавро, круг нього десяток чорнявих голівок, і ця зелена обшарпана команда, роззявивши роти, з напруженою цікавістю стежила за гостем і стежила, мабуть, давно, тільки мовчки, ані пари з вуст — щоб не заважати такому поважному гостеві.

— Здрастуйте, Лавре Івановичу! — сказав батько і, червоніючи, пішов до сусіда вітатися, а Єва потупцювала за ним; чоловіки почоломкались, заговорили, а Єва стояла збоку і смикала Мирона за рукав: «Мироне, ну Мироне, ходімо… ми з тобою ще й не побалакали…»

Так за рукав вона й потягла чоловіка, і це був той самий підривник Мирон Кубенко, мовчкуватий, але м’який і добросердий. Він і зараз, конвойований жінкою, ішов не опираючись і через плече всміхався до сусіда, всміхався винувато й сконфужено. Мовляв, ну що ти зробиш? Жінка є жінка, і її треба слухатись.

Дядько Лавро провів його очима радісно й співчутливо.

По дорозі Мирон загледів ще одного сусіда — Сергія Бойчука, що виліз на погребище; упізнав цього витрішкуватого хлопця і теж з ніяковою усмішкою кинувся до нього:

— Здоров, Сергію!

— Ну, Мироне! — шарпнула Єва чоловіка і не пустила його від себе, сказала: — Май совість, приїхав на один день, то побудь з нами.

Правильно, погодився Мирон, будемо разом. І, покрутивши головою, ніби чогось шукаючи, він зустрівся з поглядом сина, довгим і терплячим, зрадів Сашкові й вигукнув:

— О! Ми от що придумаємо! Наловимо з Сашунею риби. Правильно?

Сашко, сам того не розуміючи, зиркнув на батька важким насупленим поглядом. Та коли гвардії старшина моргнув йому й смішно прискалив око, хлопець трохи ожив: розтулив стиснуті губи, злегка осміхнувся. Зробив він це, правда, силувано, наче був зовсім одвик усміхатися. А зараз таки всміхнувся: рибу ловити! Це нагадало йому хтозна-яке життя, те, допотопне, коли батько робив на кар’єрі, а ввечері казав: «Гайда, рибку половимо!..» І вони йшли в берег, де текла вузенька, але швидка й напориста річка, і там ловили топлею в’юнців, піскарів (їх у Лебедівці називали бубирями), а зрідка — й карасиків.

Поки Сашко згадував те, батько поставив драбину, поліз на сарайчик (плечі просунув у дверці, а поли шинелі з розпіркою й чоботи висіли на драбині); з горища, з павутинної темряви витяг сиву од пилюги топлю — це була довга й плеската верша, сплетена з лози.

— Ще бовт треба, — сказав батько і дістав жердину, а Сашка послав по сокиру, і коли той приніс тупий і пощерблений колун, батько провів пальцем по лезу й весело хмикнув. «Нічого!» — промовив, якось та відрубав планку і прибив до жердини. Вийшов бовт (схожий на короткі граблі), щоб бовтати воду й ганяти рибу.

Батько захоплено майстрував, щось мугикав собі, а Сашко спідтишка позирав на нього, соромлячись свого підглядання і не маючи сил не підглядати за батьком. Так, це була своя людина, своя і водночас ніби трошки чужа. Той же широкий лоб, з тими ж упертими широкими бровами, що й на фотографії, тільки там парубчак, а це… солдат, старшина, підборіддя мужчини — міцне, роздвоєне, з рудуватою щетиною. Звичайно, Сашко не міг того бачити, що очі в них однакові — світло-голубі, що однаково вони супляться (більше від природної соромливості, ніж від понурості), що в присадкуватій поставі, в манері розвалькувато ходити, в усьому — вони однаковісінькі, тільки й того, що батько кремезний, а Сашко як висушений, з недоброю прожовтю під очима.

— Ну, от і готово, — весело мовив батько. — Сашуню, знайди якусь торбу.

Сашко приніс кавалерійське відро, добряче своє відро, яке добре служило йому всю зиму. Вони підхопили спорядження і гуртом подались до річки.

Мати йшла поруч. Вона, як тінь, стояла й ходила між ними. Тільки Сашко повертав голову чи пробував заговорити до батька, мати аж завмирала, і полохлива тінь пробігала по її обличчю. Від того напруження, від чекання чогось непоправного вона, здається, ще більше постаріла — таке жовте й вимучене було в неї обличчя. Мати страждала, Сашко це бачив і, щоб не завдавати їй болю, намагався триматися далі і від батька, і від неї.

Вони побрели грузьким городом, і Шалай кинувся за ними, з цікавістю обнюхував і топлю, і бовт, і кавалерійське відро. Собака плутався під ногами, старшого Кубенка зовсім не боявся, наче знав його давно, а до Єви не підходив близько, бо вона, коли Сашко не бачив, гнала собаку з двору.

По пуду грязюки витягли вони за ногами на луг. Стали перепочити. Та й роздивитися, як далі пройти.

Луг підплив водою; у низинах і западинах лежав ще сніг, тільки мокрий і розбовтаний, як кваша. Прямо по лугу навряд чи пройдеш, і вони потяглись в обхід і межею, земляним валком, попід очеретом пробрались до річки. Тут батько здивовано озирнувся: чого так порожньо навкруги? Лише пеньки від верб, чорні й білі пеньки та ще гострі шпичаки від лози. Все вирубано. Голий берег, який проглядається наскрізь — від старої греблі аж ген за село, де сіріє цегляна коробка водокачки. «На дрова пішло?» — мовчки спитав Кубенко. «Ну да. Попалили», — теж мовчки відповів Сашко.

Вони зітхнули й взялись рибалити.