Хлопчик і тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У добротних чоботях батько не боявся води, заходив на мілке і ставив топлю десь під корч, пригнічував її рукою до дна й казав:

— Ганяй, Сашко!

А Сашко бовтом штурхав під берег, під чорну й гнилу осоку, скаламучував воду і гнав до верші. Перед топлею він бовтав ще дужче, аж упрівав од гарячої роботи, а тоді гукав батькові:

— Вже!

Батько вихоплював топлю і тяг на берег, холодна весняна вода тугими струменями била крізь лозу, а на дні, в мулі тріпотіло й звивалось щось дрібне, більше схоже на п’явки, ніж на рибу.

— Є, є! — казав батько і висипав на льодок з півдесятка в’юнків та бубирчиків.

— От добре, от добре, — примовляла Єва, — буде нам на вечерю. Підсмажу.

Вона метушилась, збирала в торбу ту пійману дрібноту, але нишком поглядала на Сашка і, здається, благала його, просила німо й принижено: «Відійди, не муч… Ну чого ти тупцюєш коло батька?» І знов метушилась і якось наполохано визбирувала рибку, немовби й не помічаючи, що вона робить.

А гвардії старшина був щасливий, покректував та переставляв облиплу мулом вершу, і аж потріскувала шинеля на його спині (і широко роз’їжджалась розпірка), коли він згинався над водою та гукав Сашкові: «Бовтай, Сашуню!»

Та от старшина залюблено глянув на жінку і стурбувався, нахмурився:

— Господи, — сказав, хукаючи їй на руки, — які в тебе сині пальці, й холодні… Е, та ти геть перемерзла і трусишся. Йди додому, ми зараз закінчимо.

— Ні, ні! — з острахом мовила Єва. — Я з вами… Я з вами побуду.

«Боїться, — далі одійшов Сашко. — Не хоче нас двох покинуть… Ну, хай».

…Це була царська вечеря. В хаті димно, очмаріло пахло рибою — і смаженою не на воді, а на жовтому, на запахущому маргарині. І світив на столі не щербатий казан із жаром, а справжня спиртівка, її змайстрував батько з консервної бляшанки, а спирту гвардії старшина привіз дві повні фляги. Та головне — за столом сидів сам батько, зніяковілий од щастя, сидів у розстебнутій гімнастерці, вже трохи розпашілий од першої чарки. І Єва поруч.

Вони часто вмовкали, переглядалися, і, мабуть, кожен думав про те, що за роки війни вони таки почужіли, віддалилися і нема вже тої близькості, тої простоти, що була колись між ними, і ніяк ця простота і близькість не давалися, а тому Мирон налягав на чарку. Єва теж випила краплю й сказала: «Ох, як я захмеліла», — і справді хмільненько й розчулено поглядала на чоловіка, навіть усміхалася, і не то слабенький рум’янець, не то відблиск вогню лягав їй на щоки. «Батько. Батько за столом», — от що заповнило хлопцеві душу, заповнило теплом, спокоєм, затишком, відчуттям того, що це міцно і вже надовго.

Мирон з Євою випили ще, міцніше притислися плечима і згадали, як вони познайомились. А було те, виявляється, на кар’єрі, влітку, і Мирон крикнув Єві: «Тікай!», а потім вибух, загупало каміння, і він тілом прикрив перелякану на смерть дівчину. Вони згадали і, глянувши одне на одного, чогось знітились, почервоніли, а Сашко подивився на них, потім на лобатого парубка, що висів під рушником на стіні, й подумав: вони ще молоді — обоє…

Батькові стало жарко, він розстебнув комірець і долонею, по-мужицькому, витер піт з широкого білого чола й з білих залисин (а всі Кубенки рано лисіли). Його обвітрене лице — навіть поголене, воно було рудувате від густої упертої щетини — набрало поважного вигляду. Кубенко хотів щось сказати і сказати, мабуть, серйозно, але його несподівано перебили.

Прочинилися двері. Завіси проспівали тихо й протяжно. Всі за столом повернулись. У хату просунулась… кругла рожева фізіономія. Очі в Єви розширились, вона сполотніла і так, похоловши, застигла.

— О! — вимовила вона, захлинаючись. — О!.. Це ти?

— Та я ж! — весело сказав Гриня-приймак. — Я, матері вашій ковінька! Без мене п’єте?

Гриня ступив до столу, витяг з-за пазухи пляшку (ту ж зелену, петрівську) і вдарив денцем по столу. Це в нього вийшло здорово, по-парубоцькому.

— Чого це ви в чорта-біса-матері од людей ховаєтесь? — І Гриня сказав, що йшов повз хату, аж вогник у вікні, ну, значить гості й добра чарка, то хіба міг проминути?

— Грицан, друже! — гуркнув стільцем Мирон, підхопився, розцілував Гриню в чисту й ніжну лисину. — Молодчага ти! Добре, що заглянув. Завтра, розумієш, їду, нікого й не побачив із своїх.

І вони вмостились за стіл, і запала терпка тиша, яка буває перед чаркою, а може, трохи й довша. Мирон розливав у стакани розведений спирт, а Гриня тим часом устиг перезирнутись із своєю «родиною». Теплим оком (бо вже, видно, десь підчепив сто грамів) він лупнув на Миронів портрет, загледів рушник і зробив здивовану міну (ого, мовляв, що я бачу!), перевів погляд на Єву і явно смакував, насолоджувався з того, як вона знітилась, не знала, куди приткнути руки. Гриня вдоволено прокашлявся і далі повів оком на Сашка. І тут — носом крутнув, наче обпікся. Бо хлопець, заціпенівши, так хижо й так напружено дивився на нього з-під брів, що Грині здалося: зараз кинеться з ножем…

На мить Гриня збився з добродушного ладу, та коли Мирон підніс йому повний стакан спирту, він аж застукав по столу куксою, як по барабані. З чаркою в руці Гриня знов осідлав свого коника і проголосив тост за дружбу й за перемогу і сказав, що ви, солдати, воювали на фронті, а ми, безбілетники, робили своє нужне діло в тилу; і нам всяко бувало, жили на глевтяках, а проте помагали і вдовам, і дітям, і немощним; от і він, Грицан Петрович, не забував Миронову сім’ю, дивись та й навідувався, та й підсобляв як міг, останнім ділився — то картопляника принесе, то дровець, то жменю зерна.

— Правда ж, Єво? — І Гриня повернув до Єви своє кругле безброве лице, і було воно таке чесне й відверте, а очі дивилися так прямо й упевнено, що Єва отерпла, потупилась і машинально підтвердила:

— Правда…

Сашкові пересмикнуло рот, він крикнув зблідлим лицем до матері й до приймака: «Ви що?!. Батькові?!. Хоч мовчіть же!»

Це був крик душі, проте його, здається, почули, бо раптом усі вмовкли, і тепер надовго.

Холола в сковорідці на сухарики висмажена риба, неприродно синьо й тихо світила спиртівка — без кіптяви й без потріскування.