Спитай у пилу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Якби ж усе так легко писалось, як листи до Хекмута! Стос ріс і ріс, двадцять п’ять, тридцять — аж раптом я звернув увагу на свій пуп, під яким виявив складку жиру. Оце тобі на! Набрав трохи: видно, переїв апельсинів. Я миттю підхопився й почав робити зарядку. Поприсідав, повіджимався, покачав прес. Зрештою, спітнів і захекався. Змучений, я гепнувся на ліжко; хотілося пити. Склянка холодного молока зараз би не завадила.

І ось я почув, як хтось стукає до Геллфріка у двері. Геллфрік побурчав, і цей хтось увійшов. Це точно був молочник. Я глянув на годинник: майже четверта. Швиденько вдягнувся: штани, черевики без шкарпеток і светр. У коридорі не було нікого, тільки зловісне червоне світло старої лампочки. Я неквапливо попрямував на інший кінець, не ховаючись, ніби просто йшов у туалет. Два прольоти скрипучих сходів — і я на першому поверсі. Червоно-біла вантажівка з молоком стояла прямо під стіною готелю на залитій місячним світлом алеї. Я заліз у кузов і вхопив за горлечка дві повні пляшки молока — кожна по кварті. На дотик вони були прохолодні, мабуть, смачнющі. За кілька секунд я вже знову сидів у кімнаті, пляшки з молоком стояли на столі. Здавалось, вони заповнили собою весь простір. Як люди. Такі красиві, розкішні.

«Ну ти даєш, Артуро! — подумав я. — Везунчик! Може, це все мамині молитви, а може, Бог тебе таки досі любить, попри твою схильність до атеїзму; хай там як, а сьогодні тобі пощастило».

«На пам’ять про старі часи», — подумав я, стаючи на коліна подякувати Господу, наче в першому класі, як нас удома вчила мама: «Благослови нас, Боже, і дари ті, що дають нам щедрі руки Христа, Господа нашого, амінь». Про всяк випадок прочитав іще одну молитву.

Молочник уже давно вийшов від Геллфріка, а я все ще стояв навколішки, півгодини безперервно читаючи молитви, доки коліна не занили й тупий біль не почав пульсувати між лопатками, — думки про молоко мене здолали. Підвівшись, я ледве втримався на ногах: все тіло затекло, та воно було того варте. Напевно. Я вийняв зубну щітку зі склянки, відкрив одну пляшку й налив по вінця. Обернувся до Хекмутового портрета на стіні:

— За тебе, Хекмуте! Твоє здоров’я!

Я жадібно відхлебнув, та раптом горло моє стислось, і я поперхнувся. Яка гидота… Це був той єдиний вид молока, який я ненавидів. Маслянка. Я все виплюнув, сполоснув рота й одразу ж перевірив іншу пляшку. Там теж була маслянка.

Розділ 4

Я сидів у барі на Спрінг-стріт, навпроти секонд-хенду. Прийшов попити кави на свої останні п’ять центів.

Інтер’єр тут був оформлений під старовину: на підлозі тирса, стіни помазані абияк. У цій забігайлівці збирались здебільшого старі діди, пиво тут було дешеве й смерділо кисляком — усе як у старі добрі часи.

Я сів за столик під стіною. Сперся головою на руки й сидів. Почувши її голос, я навіть не підняв очі. Вона запитала:

— Чого бажаєте?

Я щось буркнув про каву з вершками. Так і сидів, доки переді мною не поставили чашку; довгенько просидів, роздумуючи про свою гірку долю.

Кава була ніяка. Коли вершки в ній розчинились, стало ясно, що це були зовсім не вершки: усе посіріло й на смак стало як варені ганчірки. І це були мої останні п’ять центів! Я розсердився. Озирнувся в пошуках дівчини, яка мене обслуговувала. Вона подавала пиво з таці за п’ять-шість столиків від мене. Стояла спиною, і крізь білу блузку було видно вузькі гладенькі плечі, на руках ледь проглядались м’язи, густе блискуче чорне волосся спадало на плечі.

Нарешті дівчина обернулася, і я помахав їй рукою. Жодної реакції — лише відсторонений погляд широко розплющених очей.

Якщо не враховувати обриси обличчя й білосніжні зуби, вона була не красуня. Дівчина усміхнулась до одного зі своїх старих клієнтів, і під губами блиснула білосніжна смужка. У неї був ніс майя, приплюснутий, з великими ніздрями. Губи щедро нафарбовані, товсті, як у негритянки. Не наша, словом. Ні, все-таки вона була красива, хоч і надто незвична для мене. Розкосі очі, смаглява, але не чорна шкіра, груди пружно підскакували від кожного кроку.

Після того першого погляду вона мене ігнорувала. Підійшовши до стійки, замовила ще пива й стала чекати, доки худорлявий бармен його видасть. Чекала, щось насвистуючи, зиркала на мене туманним поглядом і свистіла далі. Я вже не махав — і так було ясно: я хочу, щоб вона підійшла. Раптом дівчина закинула голову назад, розкрила ротяку й почала реготати, так загадково й неочікувано, що навіть бармен здивувався. Ось вона вже знову витанцьовує між столами, граціозно балансуючи із тацею, прямує до купки людей у закутку. Бармен провів її очима, так і не зрозумівши, з чого вона сміялась. Та я точно знав. Справа була в мені. Вона сміялася з мене. Я, напевно, якось дивно виглядав, щось було не так з моїм обличчям, з фігурою; чимсь я її розсмішив. Від таких думок у мене стислися кулаки, я відчув себе неймовірно приниженим. Помацав волосся — все причесане. Перевірив комір і краватку — все чисте, все на місці. Я потягнувся, щоби подивитись у дзеркало на барі, — побачив там схвильоване й пожовтіле, але аж ніяк не смішне обличчя. Це мене зовсім вибісило.

Я став зверхньо кривити губи, усміхаючись і не відводячи від неї погляду. А вона так і не підійшла. Проходила зовсім поруч, обслуговувала сусідній стіл — і все. Щоразу, коли я дивився на її смагляве обличчя, великі чорні очі спалахували сміхом, а я щосили насмішкувато кривив губи. У нас була гра. Кава прохолола, а потім і геть вистигла, молочна гидота зібралася на поверхні, я її не чіпав. Дівчина витанцьовувала, як балерина, на її сильних гладеньких ніжках осідала тирса, поки вона ковзала по мармуровій підлозі у своїх порваних сандалях. Це були гуарачі, шкіряні ремінці, намотані навколо щиколотки. Вони були геть подерті й потріскані, вузлики порозплітались. Дякувати Богу — це був недолік, за який я міг їй дорікнути. Вона була висока, струнка, молода й по-своєму бездоганна — усе в ній чудово, за винятком рваних гуарачів.

І тепер я не відводив від них очей, пильно спостерігаючи за ними, крутився на стільці й обертався спеціально, щоб їх роздивитися, глузливо пхикаючи про себе. Це приносило мені не менше задоволення, ніж їй — моє обличчя, чи з чого вона там сміялась. Ефект був відчутний. Поступово її танці й піруети вщухли, і вона вже просто бігала туди-сюди, а згодом і взагалі старалась рухатись непомітно. Вона ніяковіла, щойно ми зустрічалися поглядами, а я опускав очі й розглядав її ноги, і через кілька хвилин вона вже не сміялась, — навпаки, стала як чорна хмара. Згодом вона вже зиркала на мене із неприхованою ненавистю.

Я радів, як слон. Нарешті можна розслабитись. На світі стільки кумедних людей. Худорлявий бармен глянув у мій бік, я підморгнув йому як старому приятелеві. Він кивнув у відповідь. Я задоволено зітхнув і відкинувся на спинку — життя налагоджується. Вона не забрала п’ять центів за каву. Але їй доведеться. Хіба що залишу гроші на столі й просто піду.

Але йти я не збирався. Я чекав. Минуло півгодини. Повертаючись до бару за пивом, вона вже не крутилась біля стійки в усіх на виду, а ховалась за нею. На мене дівчина більше не озиралась, але, безсумнівно, знала, що сам я за нею весь час спостерігаю.

Нарешті вона попрямувала до мене. Крокувала гордо: підборіддя задерте, руки опущені. Я намагався не відводити погляд, але не вийшло. Я відвернувся, продовжуючи всміхатись.

— Щось іще? — запитала вона. Її блузка пахла крохмалем.

— Оце, по-вашому, кава? — показав я.

Раптом вона знову зареготала. Це було більше схоже на крик, божевільний регіт, наче дзвін розбитого посуду. Обірвався він так само швидко, як і почався. Я знов опустив очі на її взуття. Було помітно, що в душі вона готова до відступу. Мені захотілось її образити.

— А може, це взагалі не кава, — ляпнув я. — Може, це вода, у якій виварювали твої брудні сандалі.

Я підняв голову й подивився в її блискучі чорні очі.

— Може, ти й не знаєш, як слід за собою доглядати. Може, тобі просто байдуже. Але якби я був дівчиною, то в таких сандалях на Мейн-стріт точно б не показувався.

Я аж захекався, поки договорив до кінця. Її пухкі губи затремтіли, кулаки у твердих накрохмалених кишенях стислися від злості.

— Я тебе ненавиджу, — прошипіла вона.