Спитай у пилу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Щось мені зараз не дуже хочеться, — каже Бандіні. — Я — я тільки що з гулянки.

Пресвята Діво Маріє, я вже піднімаюсь сходами. Ні, я не зможу цього зробити. Треба тікати. В коридорах смердить тарганами, на стелі жовта лампа — я занадто витончена натура, це не для мене. Дівчина веде мене за руку. З тобою щось не так, Артуро Бандіні, ти мізантроп, ти до смерті залишишся незайманим. Краще б пішов у священики — був би собі отець О’Лірі, читав би пообідні проповіді й розказував про блага відречення — зокрема від маминих грошей. О безгрішна Маріє, молися за нас, рятуй нас, поки ми ще піднімаємося цими сходами, поки ще не пройшли темним запиленим коридором до кімнати в самому кінці, поки вона не вимкнула світло й ми не зайшли всередину.

Кімнатка менша, ніж у мене, без килима, без картин — ліжко, стіл і вмивальник. Дівчина зняла пальто. Під ним було синє ситцеве плаття. Ноги голі. Вона зняла шалик. Не справжня блондинка — біля коренів відросло чорне волосся. Ніс трохи кирпатий.

Бандіні по-хазяйськи розсівся на ліжку, наче так і треба, наче він знає, як це правильно робиться.

Бандіні:

— Гарно тут у тебе.

Боже мій, треба тікати, я цього не переживу. Дівчина сіла поряд, обійняла мене й, притиснувшись грудьми, поцілувала, облизала мої зуби холодним язиком. Я підскочив на ноги. Так, думай швидше, голово, голівонько моя, будь ласка, витягни мене звідси, я так більше не буду. Віднині, й повсякчас, і навіки-віків я повернуся до своєї Церкви. Відсьогодні моє життя стане чистим, як джерельна вода.

Відкинувшись на ліжку, дівчина поклала руки під голову й розставила ноги. Перед смертю треба обов’язково понюхати бузок у Коннектикуті й ще хоча б раз глянути на скромні чистенькі білі церкви моєї юності, огорожі пасовищ, які я ламав, щоб вирватися на волю.

— Слухай, — сказав я. — Треба поговорити.

Вона закинула ногу на ногу.

— Я письменник. Збираю матеріали для роману.

— Я зразу побачила, що ти письменник, — відповіла вона. — Чи бізнесмен, чи щось таке. Розумний такий.

— Ну, коротше, я письменник. Ти мені подобаєшся і все таке. З тобою все гаразд, ти дуже гарна. Але я спершу хочу поговорити.

Вона сіла.

— Милий, у тебе що — нема грошей?

Гроші — ха. Я дістав і кинув на ліжко тугий згорток купюр. Ясно ж, що в мене є гроші, ще й немало, оце тільки крапля в морі, гроші — це не проблема, вони для мене взагалі нічого не значать.

— Скільки?

— Два долари, сонечко.

Я даю три, так, наче мені не шкода, наче це взагалі дрібниця, усміхаюсь і даю їй у руки, бо гроші — не проблема, там, звідки вони взялись, є ще. Прямо зараз мама сидить біля вікна, перебираючи чотки, чекає, поки старий прийде додому, але гроші є, гроші завжди є.

Вона взяла їх і заховала під подушку. Їй було приємно, і усміхалась вона тепер зовсім інакше. Письменник хотів поговорити. Які останнім часом робочі умови? Чи подобається їй такий спосіб життя?

— Ой, дорогий мій, давай не будемо говорити, давай зразу до справи.

— Ні, я хочу з тобою поговорити, це важливо, це для нової книжки, матеріал. Я завжди так роблю. Як ти взагалі в таке вляпалась?

— А Господи, про це ти теж хочеш знати?

— Я ж кажу, гроші — не проблема.

— Але час — це гроші, сонечко.

— Ну то на тобі ще пару баксів.

Це виходить уже п’ять, Боже мій, п’ять доларів, а я ще навіть не вибрався звідси, як же я тебе ненавиджу, сволото ти така. Але ти не така грішна, як я, бо душу ти не продаєш, ти продаєш лише свою нікчемну плоть.

Вона була вражена й тепер уже готова на все. Я міг би зробити з нею що завгодно, вона щосили тягла мене до себе, але ні — поспішати нікуди. Я ж кажу, що хочу поговорити, що гроші — це не проблема, ось тобі ще три, разом це вже вісім, але яка різниця. Бери їх і купи собі щось гарне. Раптом я клацнув пальцями, ніби щось згадав — дещо дуже важливе й термінове.

— Почекай, — кажу їй. — Зовсім забув. Котра зараз?

Вона ніжно терлась мені об шию.