Спитай у пилу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хлопець — це я. Дівчина голодує. Багата дівчинка з Пасадени тепер ненавидить гроші. Втекла від своїх мільйонів, які приносили тільки печаль та клопоти. Красива дівчина, розкішна. Чудова історія, справжня трагедія. Дівчина з фобією до грошей — усе за Фрейдом. У неї закоханий ще один хлопець, багатий. А я бідний. Я перестрів конкурента, розніс його своїми колючими жартами й докинув про всяк випадок кулаками. Дівчина вражена, вона закохується в мене. Пропонує мені свої мільйони. Я одружуюся з нею за умови, що вона лишиться бідною. Дівчина погоджується. Та закінчується все щасливо: вона мене надурила — у день весілля їй перепадає величезний трастовий фонд. Я серджусь, але пробачаю: люблю, як-не-як. Непогано, але чогось бракує — як у Кольєра.

Дякую, дорога матусю, за десять доларів. Мій агент передав, що продалося ще одне оповідання, цього разу у великий лондонський журнал. Але там, здається, не платять аж до самої публікації, так що ці гроші зараз стануть у нагоді.

Я сходив на бурлеск-шоу. Взяв найкраще місце, за долар і десять центів, прямо під шеренгою із сорока потертих задків; колись усе це належатиме мені: у мене буде яхта, ми з ними попливемо в круїз по Південному морю. В обідню спеку вони танцюватимуть для мене на сонячній палубі. Мої дівчатка будуть ого-го, кращі з кращих, одна поперед одної дертимуться в мою каюту за втіхами й насолодою. Що ж, це було корисно, це досвід, тож я тут не просто так, бо саме такі моменти й лягають потім на папір — зворотний бік життя.

Та ось під бурхливий свист і тупіт до нас вийшла Лола Лінтон; ковзаючи по сцені, як шовкова змія, розпусна Лола Лінтон ялозила по мені, обкрадаючи моє тіло. Коли вона закінчила, у мене аж зуби боліли від напруги; було гидко від бидла навкруги, яке верещало від задоволення, що призначалося виключно для мене.

Якщо мама продала страхові поліси, то старому, напевно, зараз тяжко, і я не мав би тут сидіти. У дитинстві мені часто траплялись фотографії Лоли Лінтон. Час тоді тягнувся так повільно, що іноді аж припікало від нетерплячки; усі свої юнацькі роки я чекав цього дня — і ось він настав. Тільки я не змінився, і власної Лоли Лінтон у мене не з’явилось. А ще я розраховував, що до цього часу вже розбагатію, а я досі бідний.

Мейн-стріт опівночі після шоу: неонові лампи, легкий туман, бари й нічні кінотеатри. Секонд-хенди та філіппінські танці, коктейлі за 15 центів: скрізь одні гульки. Але я вже все це бачив, і не один раз — скільки грошей, надісланих з Колорадо, я на це протринькав… Після таких розваг я відчував себе самотнім, як спраглий чоловік із порожньою чашкою. Поплентався далі, у мексиканський квартал. Я відчував, що зі мною щось не так, хоч нібито нічого й не боліло. Тут стояла Церква Пресвятої Богородиці, доволі стара будівля, цегла почорніла. Я, людина сентиментальна, вирішив зайти. Виключно із сентиментальних міркувань. Я не читав Леніна, але чув, що він називав релігію «опіумом для народу». Особисто я атеїст: читав «Антихриста» і вважаю, що це пречудовий твір. Я вірю в переоцінку цінностей, шановні. А Церква перетворилась на притон для придурків, недоумків і низькопробних шарлатанів.

Я відчинив масивні двері, вони трохи скрипнули, ніби сплакнувши. Над вівтарем, відкидаючи багряні тіні на двохтисячолітню тишу, розливалося криваво-червоне незгасиме світло. Здавалося, що я помер, але при цьому мені ще досі чувся плач дітей на хрестинах. Я став на коліна. Звичка така. А потім просто сів, хоча краще вже було не вставати: гострий біль у колінах хоч відволікав від гнітючої тиші. Прочитав молитву. Звісно, чому ні — я ж у церкві. Боже всемогутній, пробач, що я атеїст, але ти сам хоча б читав Ніцше? Хороша книжка. Боже, давай по-чесному. Пропоную тобі угоду. Зроби мене видатним письменником — і я знов увірую. Тільки, будь ласка, Господи, ще одне: зроби, щоби моя мама була щаслива. Мене не хвилює, що там станеться зі старим, він здоровий, як бичок, і коли що — у нього завжди є вино. А мамі тяжко. Амінь.

Причинивши за собою плакучі двері, я вийшов на сходи. Все було в тумані — наче величезний білий звір напав на місто, а Плаза нагадувала площу перед судом у мене вдома, вкриту снігом посеред білої тиші. Звуки без проблем долинали до мене крізь цю завісу, і це були не просто звуки — це цокали підбори. Я побачив дівчину. Вона була в старому зеленому пальті, закутана в зелений шалик із вузликом на шиї. На сходах стояв Бандіні.

— Привіт, сонечко, — усміхнулась вона, наче Бандіні був її чоловіком чи коханцем. Дівчина підійшла до першої сходинки й подивилась на нього. — Ну що, котику? Хочеш гарно провести час?

Самець, різкий і зухвалий Бандіні.

— Та ні, — каже він. — Дякую. Не сьогодні.

І пішов собі, а дівчина дивилася йому вслід і щось казала, але втеча була така швидка, що він нічого не розібрав.

Він пройшов півкварталу. Задоволений. Принаймні вона його запитала. Визнала його чоловіком. Від радості він насвистував мелодію. Чого тільки не трапиться з тобою в місті. Відомий письменник розповідає про ніч з повією. Артуро Бандіні, відомий автор, розповідає про свої походеньки з лос-анджелеською проституткою. Критики у захваті.

Бандіні (з інтерв’ю перед від’їздом до Швеції): «У мене є одна дуже проста порада всім молодим письменникам. Ніколи не бійтеся чогось нового. Пізнавайте життя таким, як воно є, сміливо кидайте йому виклик, ідіть вперед з голими руками».

Журналіст: «Містере Бандіні, як вам вдалося написати книгу, варту Нобелівської премії?»

Бандіні: «Книга заснована на реальних подіях, що одного прекрасного вечора відбулися зі мною в Лос-Анджелесі. Кожне слово роману — чиста правда. Я прожив цю книжку, відчув усе на собі».

Ну, досить. Десь це вже було. Я розвернувся й попрямував назад до церкви, ледве продираючись крізь туман. Та дівчини там уже не було. Я пішов далі — може, ще наздожену. Розгледів її аж на перехресті. Вона балакала з високим мексиканцем. Вони вдвох перейшли дорогу й попрямували до Плази. Я пішов за ними. Господи, мексиканець! Такі дівчата повинні фільтрувати чорних. Щоб він здох. Латинос сраний. Вони пройшли Плазою під банановими пальмами, їхні кроки відлунювали в тумані. Я почув, як регоче мексиканець. Потім засміялась дівчина. Вони знову перейшли дорогу й покрокували вздовж алеї, що вела до Чайнатауну.

Від східних неонових вивісок туман переливався рожевим. Вони звернули в невеликий готель біля китайського ресторанчика й піднялися нагору. Через дорогу в самому розпалі були танці, уздовж вулички стояли жовті таксі. Я сперся на капот машини перед готелем і став чекати. Підкурив цигарку і чекав. Нікуди не піду, доки ноги не відморожу. Доки Господь не вдарить мене блискавкою, буду чекати. Минуло півгодини. Я почув якісь звуки на сходах. Відчинилися двері, й вийшов мексиканець. Він став посеред туману, закурив і позіхнув. Задумано всміхнувшись, він розправив плечі й пішов, розганяючи туман. Ага, іди, шкірся. Сраний мексикос — чого ти либишся? Виліз із гівна, як і вся твоя смердюча раса, а тепер сходив у номер з нашою білою дівчинкою і шкіришся. Думаєш, у тебе були б шанси, якби я тоді не відмовився на сходах біля церкви?

Зацокали її підбори, в туман вийшла вона. Та сама дівчина, у тому ж зеленому пальті, з тим самим шаликом. Помітивши мене, вона усміхнулась.

— Привіт, котику. Хочеш гарно провести час?

Так, тепер спокійно, Бандіні.

— Гм, — сказав я. — Можливо. А може, й ні. Що ти можеш запропонувати?

— Пішли нагору — побачиш, котику.

Не ламайся, Артуро. Ніжніше.

— Можна й піднятися, — відповів я. — А можна й не піднятися.

— Ну, зайчику, давай.

У неї вузьке обличчя, з рота смердить кислим вином, її ніжність абсолютно лицемірна, а погляд жадібний до грошей. Бандіні каже:

— І скільки це зараз коштує?

Вона бере мене за руку й, ніби між іншим, тягне до дверей.

— Пішли нагору, сонечко. Там все обговоримо.