Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Могла пошукати десь поблизу автобусну зупинку або вокзал, але, по-перше, не знала, чи знайде тут щось подібне, а по-друге, мусила б розпитувати людей, чого вона воліла уникнути. Та й не треба б їй крутитися поблизу лікарні, де будь-якої миті може зустріти лікаря, який так палко бажав допомогти.

Також дівчина могла повернутися на те місце, де Славек втратив свідомість, а потім намагатися дістатися до Лясковіце. Хлопець кілька разів розтлумачував їй шлях, коли Ніна чіплялася із запитаннями, чи ще далеко. Була впевнена, що дасть собі раду. Щоправда, це займе кілька годин маршу, але вона матиме впевненість, що коли дійде до вокзалу, то раніше чи пізніше піймає там потяг, що їде до Маркотів. Ну, доведеться пройти неподалік від лікарні, але ж Ніна промине її уранці: ще до того, як лікар прокинеться.

А поки що вона потребувала місця, де могла б хоча трохи поспати, і де було б тепліше, ніж на луці.

Спогади промайнули в голові Ніни за долю секунди. Вона могла б спробувати розповісти пані Целіні про все, що пережила, про всю оту безпорадність і переляк. Але вона не знала, чи зуміє знайти відповідні слова. І не була впевненою, чи хоче про це розповідати.

Тому її реакція була короткою і сухою.

— Я зустріла в потягу одного хлопця. Він був милим, ми заприятелювали. Потім я вийшла купити морозива, а потяг пішов від нас, тож ми їхали через Бидгощ. От тільки перед Лясковіце на колію стрибнув самогубець і мала приїхати міліція. Я перелякалася, що стануть мене розпитувати, куди їду й навіщо, тому я вийшла, а той хлопець, Славек, вийшов зі мною. Він вдарився головою і через якийсь час заслаб, а я шукала допомогу. Та коли він потрапив у лікарню, було вже пізно. Я спала в соломі, а вранці пішла на станцію у Лясковіце і там сіла на потяг до Маркотів. Ось і все.

— Бідолашна, — пані Целіна притулила її до себе. Ніна, якій не дуже подобалися такі пестощі, завмерла і трохи відсунулася, але жінка, здавалося, цього не помічала. — Лікар допоміг твоєму приятелю?

— Сказав, що його треба забрати до шпиталю. Чи могли б ви довідатися, що із ним? — вона не згадувала про відчуття, що її мучило: Славек міг уже й померти. Наче слова могли перетворити можливість на правду.

Пані Целіна здалася стурбованою.

— Це буде непросто, бо ти ж, напевне, не знаєш, до якого шпиталю він потрапив. А чужим особам не надають інформацію про пацієнтів. Крім того, ми ж не хочемо привертати до себе увагу? Але не переймайся, люба, я впевнена, що твій приятель швидко видужає. У Польщі чудові лікарі. Куди він їхав? Може, ти маєш адресу його родини?

— Я навіть прізвища його не знаю. Знаю тільки, що він також їхав до Маркотів.

Обличчя пані Целіни посвітлішало.

— От бач, люба, напевне ти за кілька днів зустрінеш його в місті. Побачиш, усе буде добре.

Вона подарувала дівчині ще одні неохоче сприйняті обійми. У глибині душі Ніна відчувала, що до неї ставляться… несерйозно? Так, певно так. Славек заслуговував на більше, ніж «усе буде добре». Утім, не сказала нічого. Дуже хотіла вірити, що ще зустріне хлопця, і на мить їй навіть вдалося переконати саму себе, що так і буде. Але погані передчуття лише принишкли, а не зникли.

— І пам’ятай: із кожною проблемою ти можеш прийти до мене. Із будь-якою. Я тут для того, аби вам допомагати.

Ніна вже здогадалася, що пані Целіна насправді нічого не хотіла чути про проблеми — принаймні не про ті, що пов’язані з чимось більшим, ніж обідрані коліна. Дівчинка мала таку тітку. Та була солоденькою, чарівною істотою, яка здавалася доброю феєю з дитячих марень. Але тільки-но починало відбуватися щось насправді погане, то відразу ставала дуже заклопотаною й відмахувалася від справи безглуздим «усе буде добре». Як оце пані Целіна.

— Я запам’ятаю.

Коридором настільки ж знеособленим, білим і холодним, як і весь будинок, вони перейшли до їдальні, яку пані Целіна звала «рефекторієм»[12].

— Діти, це Ніна. Ніно, це твої нові товариші й подруги.

На неї глянуло кільканадцять пар очей.

Вона хотіла відступити, але пані Целіна тримала її за плечі й навіть трохи штовхнула вперед. Яцек заохочувальним жестом указав на вільний стілець поряд із собою. Ніна подякувала, кивнувши. Вони проказали молитву, і дівчина нарешті зуміла дістати супницю.

— Чому ти спізнилася? — питання, поставлене агресивним тоном, пролунало з вуст хлопця, ненабагато старшого від Ніни. Він був худий і блідий, наче хворий на сухоти. Зате волосся, контрастно до блакитних очей і світлих брів, мав таке чорне, що здавалося, наче він нашмарував його ваксою. На його обличчі виступив рум’янець, а в очах горіла злість.

— Моя мама захворіла, — Ніна не мала бажання розповідати все вдруге й напевне не в ситуації, коли на неї дивилося стільки чужих людей. — Нічого серйозного, але ми обидві вирішили, що буде краще, якщо я приїду на день пізніше.

— Але ж існують такі речі, як телефон і телеграф, — ядуче ввернув чорноволосий. — Так складно передати дату і годину прибуття потяга?

Яцек відкрив рота — напевне, щоби розповісти, що Ніна приїхала зовсім не потягом. Дівчинка завбачливо копнула його в кісточку, тож він, на щастя, нічого не сказав.

Але чорноволосий виявився спостережливим.

— Вона нам бреше, — звернувся він до пані Целіни. — Я бачив, як вона подавала Яцеку знаки.

Над столом запала повна напруги тиша. Ніна відчула неприязнь, що оточила чорноволосого. Вона й сама прониклася нею. «Донощик», — думала дівчина, вперто витріщаючись у пусту тарілку. А ще ненавиділа привертати до себе загальну увагу, хоча цього разу її втішав факт, що симпатія молоді, яка згромадилася у їдальні, схоже, на її боці.

Усі чекали на реакцію пані Целіни.

А жінка безпорадно обводила поглядом обличчя підопічних. Нарешті з халепи її визволила висока дівчина зі світлою косою.

[12] Рефекторієм (від лат. reficere — підкріпляти, відновлювати) називалися трапезні при церковних спорудах, зокрема в монастирях.