Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення: колективна монографія: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У своїй «Політиці» Арістотель визначає судові органи як один із трьох головних і рівних елементів політичного устрою полісу. При цьому він приділяє увагу поділу судів, виходячи з відмінності між ними, що обумовлена трьома факторами: «1) хто судді; 2) що підлягає їхньому судові; 3) яким чином призначаються судді»[90]. Арістотель надає великого значення спеціалізації судів, розрізняючи вісім їх видів: «1) для прийняття звіту від посадових осіб; 2) для суду над тими, хто вчинив злочин, шкідливий для держави; 3) для суду над тими, хто замислив державний переворот; 4) для розгляду позовів, що виникають між урядовцями і приватними особами з приводу стягнення штрафів першими з останніх; 5) для ведення цивільних процесів у справах, що стосуються великих торговельних угод; 6) для ведення процесів у справах про вбивства; 7) для ведення процесів, що стосуються іноземців»; 8) «для розгляду позовів із дрібних торговельних угод»[91].

Саме суддів Арістотель вважає «душею» полісу. Найвидатніший дослідник грецького філософа, середньовічний християнський теолог св. Тома Аквінський (1225–1274) у своїх «Коментарях до Арістотелевої “Політики”» інтерпретує цю метафору так: «Як душа відноситься до тіла, так і суддя до держави… Але ж душа — необхідний складник живої істоти і людини, причому більшою мірою, ніж тіло. Отже, так само й суддя — необхідна частина в державі»[92].

2.3. Розвиток ідеї правосуддя в Новий час

Подальшого суттєвого розвитку дослідження проблем здійснення правосуддя набули в Європі у Новий час. Так, в Англії провідником ідей незалежності судової влади, визначення її опозиційності проти спроб посилити королівську прерогативу був головний суддя сер Едвард Коук (1552–1634). Його розповідь про нараду з королем Яковом є яскравим прикладом становлення ідеї відокремленості, правової незалежності суду задовго до зародження теорії поділу влади: «Тоді король мовив, що, на його думку, право ґрунтується на розумі й що йому та іншим розум притаманний так само, як і суддям; на що я відказав, що Бог і справді наділив його величність блискучими знаннями та великим природним хистом, але його величність не був навчений правам свого королівства Англія, й справи, які стосуються життя, чи права спадковості, чи майна, чи щастя його підданих, мають розв’язуватися не природним розумом, а штучним розумом та присудами закону, й що закон той — документ, який вимагає тривалих студій і досвіду, щоб людина могла досягти його розуміння… чим король був непомалу ображений і сказав, що це ставить закон над ним, а отже, затверджувати такий закон, як він висловився, було б зрадою; на що я відповів, що Брактон (авторитетний англійський правник XIII ст. Генрі де Броктон, суддя Суду королівської лави, систематизатор загального права — В. С.) сказав: «Quod rex non debet esse sub homine, sed sub Deo et lege» («Король повинен ходити не під людьми, а під Богом і під законом»)»[93].

Ця концепція права була підставою для твердої опозиції Коука до спроб короля Якова вилучати справи із судів і розсуджувати їх або самому, або через спеціальні комісії. Вона знайшла відбиття в славнозвісних «Судових звітах» Коука. У них він зазначає, що у «Справі про прокламації» (1610) «було визнано, що король не має іншої прерогативи, крім тієї, що надана йому законами країни»[94]. У справі доктора Томаса Бонема (1610) Коук згідно з вимогами загального права легалізує принцип правосуддя, відповідно до якого «ніхто не може бути суддею у своїй справі», приймати рішення щодо стягнення штрафів на свою користь[95]. Не менш актуальною є настанова Коука про те, що «ми повинні перебувати під владою законів, а не людей»[96].

У новітній історії її було реанімовано неодноразово, зокрема під час розгляду Вотергейтської справи у США. Недарма Маргарет Тетчер відзначила Коука серед тих англійських діячів, хто вказав «Джеферсону, Медісону та Гамільтону вірний напрямок»[97].

Прикладом дуже високої оцінки суду є міркування нідерландського правознавця Гуго Гроція (1583–1645) з його трактату «Про право війни і миру» (1625): «…незважаючи на те, що державні суди встановлені не природою, а людською волею, проте вони є незрівнянно досконалішими, ніж творення природи, і більш придатними для спокою людей; тому й звернення до них ні для кого не є таким важливим, як для окремих людей… Покору настільки похвальній установі вселяють сама справедливість і природний розум». І далі: «Не підлягає, звичайно, сумніву, що самоправство, яке існувало до заснування судів, вельми обмежене. Проте самоправство існує й, мабуть, не перевелося й дотепер там, де закінчуються межі судової влади; тому що закон, який забороняє здійснення свого інтересу всупереч суду, може бути застосований лише тоді, коли забезпечена повна можливість звернення до правосуддя»[98]. Адже саме правосуддя покладає кінець правопорушенням, вирішує спір не зброєю, а правом[99]. Автор визначає важливий принцип світського правосуддя: «без правопорушення покарання не може бути», нащадки не можуть бути покарані за злочини предків[100]. Додержання правосуддя (зокрема щодо іноземців) разом з користуванням правом Гроцій визначає як вирішальні ознаки держави, що відрізняють її, наприклад, від зграї розбійників[101].

Нових висот дослідження проблем правосуддя досягло у зв’язку з виникненням і розвитком однієї з найвпливовіших конституційних доктрин Нового часу й сучасності — теорії поділу влади. Французький правознавець Шарль-Луї Монтеск’є (1689–1755) у славнозвісному трактаті «Про дух законів» (1748) визначає, що в кожній державі є три види влади: законодавча, виконавча й судова. Задля забезпечення політичної свободи людини потрібен їх поділ. Адже поєднання в одній особі або в одному відомстві законодавчої та виконавчої влади призводить до втрати такого спокою (отже, втрати політичної свободи). Поєднання судової влади із законодавчою або виконавчою теж унеможливлює свободу, оскільки в першому випадку суддя стає законодавцем (отже, «життя та свобода громадян залежатимуть від сваволі»), а в другому — може стати гнобителем. Зосередження всіх трьох видів влади в одній особі або установі, складеній з осіб одного стану, взагалі веде до «загибелі всього». З цих міркувань Монтеск’є робить логічний висновок, що всі три види влади мають належати різним органам, особам[102].

Але цим висновком його теорія не вичерпується. З метою реального забезпечення політичної свободи мислитель пропонує провести поділ видів влади серед різних прошарків суспільства. Так, функції судової влади автор пропонує передати особам з народу, що мають обиратися на певний термін і скликатися в разі необхідності для створення суду. Незалежна судова влада, як можна судити з «Духу законів», посідає центральне місце в забезпеченні політичної свободи людини. Саме суд являє собою точку безпосереднього зіткнення державної влади, закону та індивіда й може слугувати найкращим запобіжником беззаконних дій державної влади, найімовірнішим захисником громадянина від її сваволі. Водночас учений наполягає на суворій відповідності судових рішень законові[103].

Ідеолог Французької революції Жан-Поль Марат (1743–1793) у своєму «Проекті Декларації прав людини і громадянина з наступним планом справедливої, мудрої і вільної конституції» (1789) велику увагу приділив правосуддю в новій державі. Серед його засад він виокремлює такі: здійснення правосуддя виключно судами, встановленими представниками нації, і тільки іменем суверена (народу); встановлення правосуддя в кримінальних і цивільних справах; значущість особистих і професійних якостей судді: освіченість, професіоналізм, неупередженість, непідкупність («…навіть наймудріші закони були б марними, якби обвинувачений або відповідач вимушені були побоюватися неуцтва, упередженості або продажності суддів», «…витончені обов’язки суддів вимагають наявності гострого розуму, мудрості, бездоганної чесності»[104]); публічність судового процесу; незалежність судової влади від влади виконавчої в поєднанні з її підзаконністю; створення судів, визначення їхніх обов’язків законодавчою владою; висунення кандидатів у судді народом та їх обрання муніципалітетом від імені народу.

Яскраво й докладно концепція місця й ролі судів у системі поділу влади розроблена авторами «Федераліста» — американськими конституціоналістами А. Гамільтоном, Дж. Медісоном і Дж. Джеєм, котрі спільно працювали під псевдонімом «Публій». Цей проект являє собою серію з 85 статей, опублікованих у нью-йоркських газетах з жовтня 1787 р. по травень 1788 р. Це був перший в історії приклад впливу на суспільну думку з метою попередньої легітимації ще не сформованих державних інститутів (зокрема федеральних судів, Верховного суду США). У ньому отримала теоретичне обґрунтування система стримувань і противаг, а також доктрина судового захисту та тлумачення конституції.

Питання судової влади висвітлені переважно у статтях 78–83, написаних, як встановлено й визнано, Александром Гамільтоном (1757–1804). На його думку, з трьох гілок державної влади судова «за самою природою своїх функцій завжди становить найменшу небезпеку для конституційних політичних прав, бо має найменше можливостей порушити ці права чи якось зашкодити їм»[105]. Це випливає з того, що вона не розпоряджається ні мечем (на відміну від виконавчої влади), ні скарбницею (на відміну від законодавчої), «не впливає ні на силу, ні на багатство суспільства й не може ухвалювати жодних дієвих рішень»[106].

Звідси Гамільтон робить низку важливих висновків. По-перше, судова влада є найслабшою з-поміж трьох гілок, і «для захисту від їхніх зазіхань їй потрібна вся можлива обережність»[107]. По-друге, суди «ніколи не становитимуть загрози для загальної свободи народу»[108]. Однак вони можуть бути дуже небезпечними в союзі з будь-якою з інших гілок влади, від якої повсякчасно ризикують зазнати утиску, залякування та впливу внаслідок своєї природної слабкості. Перешкоду цій небезпеці Гамільтон вбачає у встановленні системи забезпечення незалежності судів. До цієї системи входять незмінюваність суддів (довічне здійснення суддями своїх повноважень за умови їх бездоганної поведінки під час перебування на суддівській посаді) й стала оплата їхньої праці (матеріальна забезпеченість).

Цілковита незалежність суддів є особливо важливою для реалізації ними права визнавати нечинними акти законодавчої влади через їх невідповідність конституції. Проте з цього не випливає висновок про верховенство судової влади над законодавчою. Гамільтон підкреслює, що це право означає лише, що «влада народу є вищою за обидві, і там, де воля законодавчого органу, висловлена в його законах, суперечить волі народу, висловленій у Конституції, судді мають керуватися не законами, а Конституцією»[109]. Саме це право дає можливість «розглядати суди як бастіони обмежувальної Конституції проти зазіхань законодавчої влади»[110].

Ретельне дослідження судової влади в США та її впливу на політичний устрій американського суспільства здійснив французький соціолог Алексіс де Токвіль (1805–1859) у фундаментальній праці «Про демократію в Америці». Він зазначає, що американський суддя за характерними рисами своєї діяльності нічим не відрізняється від суддів інших країн, але водночас наділений величезною політичною владою. Причину цього автор вбачає в тому, що «американці визнали за своїми суддями право обґрунтовувати свої ухвали, виходячи, насамперед, з конституції, а потім уже із законів, — інакше кажучи, вони дозволили суддям керуватися тільки тими законами, які, на їхню думку, не суперечать конституції»[111]. Очевидна небезпека, що криється у такій владі, значною мірою зменшується тим, що судді мають право виступати проти закону тільки шляхом використання визначеного судового механізму. Токвілю не подобається це право суддів, нездійсненне в умовах сучасної йому монархічної Франції. Однак він визнає, що «навіть залишаючись у певних межах, право американських судів оголошувати той чи іншій закон таким, що не відповідає конституції, є все ж таки однією з наймогутніших перешкод, які будь-коли спрямовувалися проти тиранії політичних органів»[112].

Серед інших прав, наданих американським суддям, Токвіль виокремлює право карати представників виконавчої влади в разі порушення ними закону (адміністративна юстиція).

Особливу увагу Токвіль приділяє суду присяжних, розрізняючи в ньому юридичну установу (власне судовий орган, що виконує функцію правосуддя) і політичну установу (один з видів народовладдя). Причому автора цікавить передовсім політична складова, яку він справедливо вважає найважливішою. Саме з цієї точки зору «суд присяжних становить собою установу, що найвищою мірою сприяє зміцненню республіканської форми правління»[113]. За його існування «суддею стає саме народ…його треба розглядати як одну з форм суверенної влади народу»[114]. Токвіль відзначає великий вплив суду присяжних на національний характер, підтримує його поширення не тільки на кримінальні, але й на цивільні справи (з метою охоплення найбільшої кількості людей і їхніх інтересів). На думку дослідника, «суд присяжних, і особливо суд присяжних з цивільних справ, почасти прищеплює всім громадянам спосіб думок, властивий способові думок суддів, а саме це найліпшим чином готує людей до вільного життя»[115]. Він поширює в суспільстві «пошану до ухвал суду й поняття права» — на переконання Токвіля, «без цих двох чинників любов до незалежності перетворюється на пристрасть до руйнування»[116].

Серед інших суспільно значущих якостей суду присяжних Токвіль відзначає такі: він на практиці показує, що таке справедливість; навчає кожну людину відповідати за свої дії, без чого неможливо виховати політичну порядність; протистоїть індивідуальному егоїзму, згубному для суспільства; дивовижно розвиває незалежність міркувань і збільшує природні знання народу, що дає можливість розглядати його як безкоштовну школу, в якій кожен присяжний вчиться користуватися своїми правами; є інструментом поширення американським судовим відомством духу законності на найширші прошарки суспільства. Отже, висновує Токвіль, «суд присяжних, будучи найнадійнішим засобом здійснення влади народу, водночас найліпшим чином вчить народ користуватися своєю владою»[117].

2.4. Дослідження правосуддя німецькими філософами та правознавцями XVIII–XX ст

Проблеми правосуддя як філософсько-правничого дискурсу й важливої соціальної функції ретельно й продуктивно досліджувалися німецькими філософами та правознавцями XVIII–XX ст.

Так, видатний філософ Іммануїл Кант (1724–1804) у своїй праці «Метафізичні основи вчення про право» (1797) визначає призначення суду — присуджувати «кожному своє відповідно до закону», відводить йому в практичному силогізмі «велика посилка — менша посилка — висновок» місце висновку, що містить у собі «судове рішення (вирок) стосовно того, що в даному разі відповідає праву»[118].

Філософія правосуддя отримала подальший розвиток у працях Ґеорґа Вільгельма Фрідріха Геґеля (1770–1831), передовсім у його «Філософії права» (1820). За його розумінням, суд — це гарантія реалізації права члена громадянського суспільства на здійснення правосуддя, на одержання права, що заперечується (визнання суспільної цінності судової влади): «Член громадянського суспільства має право — виступати в суді, а також обов’язок — відповідати в суді й отримувати своє спірне право тільки через суд»[119]. Цей обов’язок — визнавати над собою владу суду — поширюється й на правителя (незалежність судової влади). Гегель зазначає, що саме «в судах право дістає визначення, воно має бути довідним»[120].

Хід судочинства слід визначати законом. Здійснення правосуддя має бути гласним, публічним, оскільки «до права належить, зокрема, й довіра, яку громадяни мають до нього, і це той бік, який вимагає публічності судочинства»[121] (необхідність легітимації правосуддя). При цьому суду необхідні два види легітимності: загальна — довіра до нього всіх громадян суспільства, та індивідуальна — довіра «до суб’єктивності тих, хто вирішує»[122] (до суддів). Засоби досягнення обох видів легітимності Гегель вбачає в суді присяжних як втіленні права самосвідомості членів суспільства. Необхідність суду присяжних (як утілення легітимності) він ставить навіть вище можливості кращого здійснення права суто «юридичними судами» (як утілення легальності). При цьому найкращий вихід Гегель бачить не в протиставленні цих судів, а в їх об’єднанні в єдиний суд, де присяжні повідомляють про склад злочину (виносять вердикт), а професійний суддя виносить рішення за законом[123].

Отже, впровадженням суду присяжних досягається збіг легітимності й легальності як судів, так і правосуддя, що ними здійснюється. За концепцією Гегеля, суддя «не тільки виконує закони, він є й діяльною стороною, його точка зору, його думка, тощо впливають на хід справи»[124].

Таким чином, вирок, на думку філософа, «складається з двох елементів: один з них — закон, другий — думка, точка зору, характер судді, і ця друга сторона в значній мірі існує»[125].

Представник соціологічної школи права, німецький учений Рудольф фон Єрінґ (1818–1892) у своїй праці «Мета у праві» (1877) визначає юстицію як зовнішню гарантію забезпеченості права (внутрішньою гарантією є правосвідомість особистості). І в цьому бачить її соціальне призначення. Відмінність судової влади від інших гілок державної влади («галузей державної діяльності»), за концепцією Єрінга, обумовлюється, в першу чергу, «внутрішньою своєрідністю мети» — на відміну від інших галузей, юстиція «повинна здійснювати виключно право[126] (в інших галузях право поєднується з доцільністю). З цього випливає розуміння фігури судді як живого уособленого закону.

У самому заснуванні суддівської посади Єрінг вбачає принципове самообмеження державної влади стосовно правової території суду. З цього він робить висновок про уповноваження судді державою «відшукувати право за своїм переконанням, незалежно від державної влади, й визнання нею обов’язкової сили рішень, що ухвалюються ним»[127]. Єрінг визначає три засоби, що надають судді «можливість вільно виражати й відстоювати свої переконання як стосовно приватної особи, так і щодо державної влади»[128]: незмінюваність, таємниця нарад і відповідне утримання (матеріальне забезпечення). Уособленням повної незалежності юстиції від державної влади правознавець вважає суд присяжних, який «характеризує перехід від абсолютизму до правової держави»[129].

Вельми значуще місце в історії правничих учень посідає доктрина судового конституційного контролю, опрацьована видатним австрійським правознавцем Гансом Кельзеном (1881–1971). Ідею саме судового конституційного захисту прав людини правознавці висували ще у XVIII–XIX ст. Так, наприкінці XVIII ст. французький політичний діяч Емануель-Жозеф Сійес висловлювався щодо необхідності саме судового органу із спеціальною функцією охорони та захисту конституції[130]. У XIX ст. цю думку підтримали німецькі юристи Роберт фон Моль та Рудольф фон Єрінг, французький державознавець Леон Дюгі[131]. Але тільки Кельзен на властивому його роботам високому загальнотеоретичному рівні у працях «Загальне вчення про державу» (1925), «Судова гарантія Конституції (конституційна юстиція)» (1928) обґрунтував необхідність створення конституційного суду як окремого єдиного органу конституційної юстиції для судового захисту конституції.

Слід зазначити, що на момент написання другої з наведених праць теоретичні роздуми автора щодо конституційної юстиції вже були підкріплені практичним досвідом його діяльності на посаді судді першого у світі окремого судового органу конституційного контролю — Вищого Конституційного суду Австрії. Крім того, саме прийнята на основі проекту Кельзена Австрійська Конституція 1920 р. вперше в історії закріпила існування конституційної юстиції.

На думку Кельзена, «Конституція без існування гарантій скасування антиконституційних актів не може бути, з технічної точки зору, обов’язковою… Конституція, за якою неконституційні акти, зокрема неконституційні закони, залишаються чинними (їх неможливо скасувати з підстав неконституційності), із суто юридичної точки зору дорівнює простому бажанню, що не має зобов’язальної сили»[132]. Конституційний суд є необхідним, щоб вирішувати конфлікти між вищими державними органами щодо їхньої компетенції й визнавати видані ними правові акти недійсними у разі їх невідповідності Конституції. Конституційний суд є чинником політичної стабільності, захисником демократичних принципів. Сутністю демократії є не всевладність більшості, а постійні домовленості між парламентською більшістю та меншістю[133]. «Сама загроза запиту до конституційного суду… є достатнім інструментом, що не дозволяє більшості порушити неконституційним чином юридично захищені інтереси. Це дозволяє зрештою запобігти диктатурі більшості, яка є не менш загрозливою для суспільної згоди, ніж диктатура меншості»[134].

[90] Там само. — С. 127.

[91] Там само. — С. 127–128.

[92] Тома Аквінський. Коментарі до Арістотелевої «Політики»: Пер. з латини. — К., 2000. — С. 334.

[93] Цит. за: Себайн Дж. Г, Торсон Т. Л. Історія політичної думки: Пер. з англ. — К., 1997. — С. 403–404.

[94] Антология мировой правовой мысли: В 5 т. — Т. 2. — М., 1997. — С. 754.

[95] Там само. — С. 759.

[96] Енциклопедія політичної думки: Пер. з англ. / За ред. Д. Міллера, Дж. Коулмен, В. Конноллі, А. Райана. — К, 2000. — С. 192.

[97] Тэтчер М. Искусство управления государством. Стратегии для меняющегося мира: Пер. с англ. — М., 2003. -С. 46.

[98] Гроций Г. О праве войны и мира: Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права: Пер. с лат. — М., 1956. — С. 119.

[99] Там само. — С. 460.

[100] Там само. — С. 515.

[101] Там само. — С. 607.

[102] Монтескье Ш. Избранные произведения: Пер. с фр. — М., 1955. — С. 290.

[103] Там само. — С. 226.

[104] История политических и правовых учений: Хрестоматия для юрид. вузов и фак-тов / Сост. и общ. ред. Г. Г. Демиденко. — X., 1999. — С. 251.

[105] Федераліст: Коментар до Конституції Сполучених Штатів / А. Гамільтон, Д. Медісон, Д. Джей: Пер. з англ. — К., 2002. — С. 392.

[106] Там само.

[107] Там само.

[108] Там само.

[109] Там само. — С. 394.

[110] Там само. — С. 395.

[111] Токвіль А. де. Про демократію в Америці: Пер. з фр. — К., 1999. — С. 94.

[112] Там само. — С. 97.

[113] Там само. — С. 223.

[114] Там само. — С. 223–224.

[115] Там само. — С. 225.

[116] Там само.

[117] Там само. — С. 226.

[118] Кант И. Основы метафизики нравственности: Пер. с нем. — М., 1999. — С. 690.

[119] Гегель Г. В. Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство: Пер. з нім. — К., 2000. — С. 194.

[120] Там само.

[121] Там само. — С. 196.

[122] Там само. — С. 198.

[123] Див.: Гегель Г В. Ф. Философия права: Пер. с нем. — М., 1990. — С. 447.

[124] Там само. — С. 446.

[125] Там само.

[126] Иеринг Р. Избранные труды: В 2 т.: Пер. с нем. — СПб., 2006. — Т. 1. — С. 327.

[127] Там само. — С. 329.

[128] Там само. — С. 338.

[129] Там само. — С. 346.

[130] Боботов С. В. Конституционная юстиция (сравнительный анализ). — М., 1994. — С. 54.

[131] Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. — К., 2001. — С. 236.

[132] Кельзен Г. Судебная гарантия Конституции (Конституционная юстиция): Пер. с фр. // Право и политика. — 2006. — № 9. — С. 16.

[133] Шевчук С. Там само. — С. 244.

[134] Кельзен Г. Там само. — С. 17.