Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення: колективна монографія: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Отже, спираючись на історичні документи, наукові праці мислителів різних часів і цивілізацій — від Стародавнього Єгипту до XX століття — простежимо виникнення, становлення й розвиток ідеї правосуддя у складі єдиної комплексної доктрини судової влади, визначимо основні принципи та функції цього суспільно значущого виду людської діяльності.

2.1. Перші письмові настанови щодо належного здійснення правосуддя

Перші письмові настанови щодо належного здійснення правосуддя містяться в ієрогліфічних написах на стінах гробниць візирів з описом їхніх специфічних судових повноважень і деталізацією судової процедури. Вони належать до епохи фараонів XVIII–XIX династій Стародавнього Єгипту (XVII–XVI ст. до Р. X.). Так, у написі, відомому сучасній науці як «Призначення візира»-, міститься думка про необхідність справедливого, неупередженого суду: «Ось досягнеш ти успіху, виконуючи свою посаду, вчинюючи правосуддя. Ось те, чого бажають, це здійснення правосуддя в реченнях візира»[73]. Саме тому візир зветься тут «справедливим стражем істини». Причому правосуддя він має відправляти з урахуванням попередніх судових рішень. Адже з цього джерела нам стає відомо, що суд здійснювався візиром у спеціальній залі, в якій було окреме приміщення «з рукописами всіх минулих судомовлень»[74]. Це є першим в історії свідченням про накопичення та вивчення матеріалів судової практики.

Настанови щодо додержання встановленої форми й процедури здійснення правосуддя містяться в написах, відомих як «Посадова інструкція візиру» та «Про службові обов’язки візира»[75]. Цінні вказівки про те, що правителі Стародавнього Єгипту усвідомлювали вирішальне значення правосуддя для стабілізації відносин у суспільстві, містить, зокрема, Указ фараона Хоремхеба (XIV ст. до Р. X.). У ньому вперше встановлюються вимоги до особистих якостей майбутніх суддів: «невелемовні, доброзвичайні, ті, що вміють судити, додержуються мовлень царя й законів судової палати»[76]. Особам, що відправляють правосуддя, забороняються хабарництво («не беріть хабара від іншого»), неправедне суддівство («…про якого почують, що він сидить, щоб творити суд, у судовому закладі, що наданий аби судити, і він творить у ньому неправду проти праведного, то це ставитиметься йому як злочин, що вартий смерті»)[77]. Судді мають додержуватися «законів у вигляді щоденників», наданих їм фараоном. На думку відомого історика права В. Г. Графського, ці щоденники являють собою збірки витягів із записів найважливіших судових процесів і рішень[78].

2.2. Перші теоретичні концепції правосуддя в Європі

В Європі перші цілісні теоретичні концепції правосуддя як цілеспрямованої поточної публічної діяльності й громадянського обов’язку з’явилися завдяки правничим розвідкам мислителів Стародавньої Греції класичного періоду. У попередні часи, що умовно звуться деякими вченими «архаїчним періодом» грецької (і європейської) історії, панувало уявлення про правосуддя як діяльність богів (звідси — «божественний суд», «божа кара»).

Утіленням ідеологічного зламу в уявленнях греків про джерело й сутність правосуддя є легенда про заснування богинею Афіною Ареопагу — найдавнішого судового органу Афінської держави. У трагедії славетного грецького драматурга Есхіла (525–456 рр. до Р. X.) «Евменіди» її промова перед афінянами з цієї нагоди викладена так:

«То слухайте ж мій вирок, люди Аттики,

Що вперше справу вбивства розглядаєте.

Хай з віку і до віку поновляється

В синів Егея суд цей, що створила я…

Хай же втримує

Він шаною і страхом, що другом їй,

І вдень, і ніччю громадян од злочину.

Щоб лиш моїх законів не міняв ніхто:

В прозору річку скерувавши бруд пливкий,

Води питної вже не зачерпнеш у ній.

Ні самовладдя, ні безвладдя — ось яку

Засаду в моїм місті шанувати слід…

Якщо в належній шані буде влада ця,

То в ній і захист місту і країні всій

Ви матимете…

Несхитний, гідний шани, безкорисливий —

Такий той суд, що я йому над сонними

Стоять веліла невсипущим сторожем»[79].

Ця промова відображає нове розуміння правосуддя не тільки як суто божественної справи, але, передовсім, як публічної громадської діяльності, що здійснюється спеціальним органом.

На дуалізм божественного і світського в цій діяльності, її владний характер, уособлення нею суспільного розуміння справедливості та її побудову на цьому принципі звернув увагу в своєму творі «Закони» видатний давньогрецький філософ Платон (427–347 рр. до Р. X.). Він зазначає, що метою правосуддя є не тільки кара, але й примирення сперечальників. Найкращим є суддя, який «гідних вимусить володарювати, а гірших, залишивши їм життя, добровільно коритися», який, «прийнявши… родину, що терзається сварами, нікого б не погубив, але б примирив їх, встановивши на майбутнє закони їхніх взаємовідносин, і міг би стежити, щоб вони були друзями»[80]. Важливого значення Платон надає належній організації судової діяльності. На його переконання, «будь-яка держава перестає бути державою, якщо суди в ній не впорядковані належним чином»[81]. Призначення суддів він за значущістю ставить в один ряд із призначенням правителів. Адже «кожен правитель у певних випадках виступає як суддя; суддя ж, не будучи правителем, тим не менше, стає ним… у той день, коли своїм вироком закінчує судову справу»[82]. Платон підкреслює, що здійснення правосуддя є справою всіх, обґрунтовує ідею народного суду: «обвинувачення у державних злочинах повинні спочатку передаватися на рішення народу. Коли завдають образи державі, потерпілими виявляються всі громадяни… Що стосується розгляду приватних справ, то в міру сил усі повинні брати й у ньому участь. Хто не використовує можливість загального здійснення правосуддя, той вважається таким, що зовсім не має відношення до держави»[83].

При цьому Платон постійно нагадує про «правосуддя богів, що живуть на Олімпі»[84]. Він попереджає правопорушників: «Того правосуддя, що встановили верховні засновники, слід особливо стерегтися. Тому що воно ніколи не дасть тобі спокою»[85]. Ці божественні витоки світського правосуддя є, крім іншого, важливим чинником його легітимності: «Дуже важливо, щоб наше твердження, що боги існують, що вони є благими й незрівнянно більше, ніж люди, шанують правосуддя, набуло в усякому разі певної переконливості»[86].

Підсумовуючи своє дослідження питань судової діяльності, Платон визначає світське правосуддя як «прекрасну справу поміж людьми», що «пом’якшила всі людські стосунки»[87].

Дослідження питань правосуддя в демократичній державі як «справи усіх» продовжив видатний учень Платона Арістотель (384–322 рр. до Р. X.). На його думку, Солон установив демократію саме тим, що «увів народний суд, де суддями можуть бути всі»[88]. Більше того, громадянами слід вважати тих, «хто бере участь у суді та народних зборах. Таке визначення поняття громадянина найкраще підходить усім, хто називається громадянами»[89].

[73] Антология мировой правовой мысли: В 5 т. / Нац. обществ. — науч. фонд; Рук. науч. проекта Г. Ю. Семигин. — М., 1999. — Т. 1. — С. 29.

[74] Там само.

[75] Див.: там само. — С. 30–35.

[76] Там само. — С. 35.

[77] Там само. — С. 36.

[78] Там само.

[79] Есхіл. Евменіди: Пер. з давньогрецьк. //Давньогрецька трагедія. Есхіл. Софокл. Евріпід. — Харків, 2006. — С. 194.

[80] Платон. Соч. в 3 т.: Пер. с древнегреч. — М., 1971. — Т.З. 4.2. — С. 89.

[81] Там само. — С. 242.

[82] Там само.

[83] Там само. — С. 243–244.

[84] Там само. — С. 403.

[85] Там само.

[86] Там само. — С. 379.

[87] Там само. — С. 441.

[88] Аристотель. Сочинения в 4 т.: Пер. с древнегреч. — М., 1983. — Т. 4. — С. 441.

[89] Арістотель. Політика: Пер. з давньогрецьк. — К., 2005. — С. 67.