Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення: колективна монографія: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Рецензенти:

БАБКІН В. Д., доктор юридичних наук, професор, провідний науковий консультант Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Заслужений діяч науки і техніки України

МАКСИМОВ С. І., доктор юридичних наук, професор, професор Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

МЕРЕЖКО О. О., доктор юридичних наук, професор, професор Католицького університету Любліна та Київського університету економіки та права «КРОК»

Колектив авторів:

БІГУН В. С., к. ю. н., магістр права (США), науковий співробітник Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, доцент Київського університету права НАН України (розділ 1); СМОРОДИНСЬКИИ В. С., к. ю. н., доцент кафедри теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (розділ 2); ПОГРЕБНЯК С. П., к. ю. н., доцент кафедри теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (розділ 3); СТОВБА О. В., к. ю. н., доцент філософського факультету Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна (розділ 4); ЛОБОДА Ю. П., к. ю. н., доцент Львівського державного університету внутрішніх справ (розділ 5); БЕРНЮКОВ А. М., к. ю. н., викладач теорії та історії держави і права Національної академії Державної прикордонної служби України ім. Б. Хмельницького (розділ 6); РАБІНОВИЧ С. П., к. ю. н., науковий співробітник Львівського державного університету внутрішніх справ (розділ 7); МАЛИШЕВ Б. В., к. ю. н., доцент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (розділ 8).

ПЕРЕДМОВА

Правосуддя та судова реформа — теми, які є сьогодні одними з найбільш соціально актуальних і значущих в Україні. Реформування судової системи триває. Проте успіх будь-якої реформи, зокрема й судової, залежить від її наукового обґрунтування. Останнє має стати ідеологічною, принциповою засадою процесу реформування.

У проектах судової реформи останніх років, на мій погляд, ця ідеологія чітко не простежується. У них не видно, наприклад, пересічної людини, якій має слугувати судова влада та інтереси якої апріорі мають концептуальне значення для реформування саме судової гілки влади.

У даному контексті увагу реформаторів важливо закцентувати на загальновизнаному в світовій практиці принципі доступності правосуддя. Цей принцип слід було б покласти в основу оптимізації судової влади в Україні. На жаль, у нашій Конституції нічого не говориться про принцип доступності правосуддя, а конституційне положення про те, що народ бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних, практично не діє на сьогодні; суду присяжних немає, інститут народних засідателів, так би мовити, ледь животіє.

Складно сказати, скільки у нас має бути гілок судової влади і яких саме. Мені здається, що не в цьому сьогодні полягає проблема. Більш важливо, щоб відповідно до принципу доступності правосуддя наша судова система стала простою, чіткою і прозорою, менш затратною для громадян, зрозумілою для широкого загалу. Така система є менш уразливою і з точки зору корупції та інших зловживань.

У цьому зв’язку вітчизняну систему судочинства слід розчистити, на мій погляд, від зайвих судових структур і нагромадження квазі судових органів. Ідеться, фактично, про оптимізацію структури відповідної системи на засадах однакового застосування закону. Не можна миритися з масовим ухваленням різними судами суперечливих рішень з одного й того самого питання.

Реформа тут пов’язана з можливим внесенням відповідних змін до Конституції України, зокрема що стосується порядку формування суддівського корпусу. Цей порядок зараз надто заформалізований, недостатньо прозорий, розпорошений між багатьма органами і не враховує демократичних національних традицій минулого, заснованих на принципі виборності, зокрема, місцевих суддів.

Назрілим у цьому зв’язку, на мій погляд, є питання про введення інституту мирових суддів. Такий інститут уже діяв колись в Україні. Він був передбачений і Концепцією судово-правової реформи 1992 року. Мирові судді змогли б розвантажити нинішні суди першої, другої, третьої інстанцій від дрібних справ, зокрема, про порушення правил дорожнього руху, кримінальних проступків, тощо, а також прискорити ухвалення рішень у цих справах. Про це свідчить, зокрема, і досвід Російської Федерації, де нещодавно був введений такий інститут.

Держава також має подбати і про запровадження досить поширених на Заході таких недержавних інституцій, як третейські суди, медіатори, тощо, які допомагають залагодити спори, не доводячи їх до судового розгляду.

Удосконаленню підлягає також система юридичної освіти для суддів. Тут треба, звичайно, дивитися на європейську модель. Майбутні судді могли б здобувати загальну юридичну освіту у вищому навчальному закладі і дво- трирічну підготовку в спеціальних навчальних закладах, як-от Академія суддів України.

Багато що в судовій реформі робиться спорадично, під тиском різного роду лобістських груп, крім того — не завжди на професійному теоретичному рівні. У нас багато бажаючих відзначитися, але немає, на жаль, свого Сперанського.

Переконаний, що запропонована вашій увазі колективна монографія нової генерації філософів і теоретиків права з провідних науково-дослідних центрів України, схвалена до друку Вченою Радою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, сприятиме актуалізації теоретичних і філософських проблем правосуддя, пошуку нових підходів до їх розв’язання. Та, зрештою, стане одним із наукових стимулів до практичних змін, спрямованих на вдосконалення системи правосуддя в Україні.

Ю. С. Шемшученко

директор Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, академік НАН України

ВСТУП

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами — провадить Конституція України. Але правосуддя не здійснюється автоматично, це складний процес здійснення права. І від того, чи здійснюватимуть і як саме здійснюватимуть його суди, залежить довіра до права, гарантувати реалізацію якого покликана судова система держави.

Правосуддя в сучасній Україні — не надумана кабінетна проблема. Суди щороку розглядають мільйони справ (у 2008 році — 8,9 млн[1]). Чи то йдеться про звернення до суду для захисту прав і свобод, чи то про вирішення цивільно-правового чи господарського спору, чи то про кримінальний процес — правосуддя стає водночас процесом і метою, утверджуючись як соціально значуще явище. Людина йде до суду у пошуках правосуддя.

Судові функціонери стверджують: зростання кількості звернень до суду — свідчення підвищення довіри до суду як правового арбітра. Водночас, як підтверджують соціологи, в Україні зростає саме недовіра до суду. Так, згідно з опитуванням, проведеним у березні 2009 року, не підтримують діяльність суду 62,7 %, підтримують окремі заходи 25,8 %, «важко сказати», чи підтримують, 8,6 %; підтримують діяльність суду 2,9 % опитаних. Для порівняння: в лютому 2005 року діяльність суду підтримували 21,3 %, підтримували окремі заходи 31,7 %, не підтримували — 29,3 %, і ще 17,7 % тоді не визначилися[2]. Зрозуміло, кількість справ і якість правосуддя — різні категорії.

Критики запитують: якщо більшість не підтримує діяльності суду, то чи не свідчить це про його нездатність здійснювати правосуддя? І якщо так, то які причини такого стану?

Відповіді, викладені, зокрема, на парламентських слуханнях про стан правосуддя в Україні (2009), не надихають:

— «судова реформа, як і судова практика, перебуває в стані перманентної кризи», «спекулюючи на наявних у правосудді проблемах під гаслом проведення судової реформи, [дехто] лобіює зміни, що вигідні їм особисто, і, водночас, усіляко протидіє змінам, які є нагальними для держави і суспільства»;

— «корупційні скандали, участь суддів у рейдерських схемах і схемах ухилення від оподаткування, незаконні судові рішення в земельних, житлових справах, безпідставне скасування постанов в актуальних кримінальних справах суттєво підірвали авторитет держави та вплинули на формування негативної громадської думки, яка переважає всі досягнення в реформуванні судової системи України».

Відтак парадокс: потрібні зміни, але втрачено ентузіазм до змін. Революція у правосудді — еволюційний процес. Нині ж для нього потрібна інтелектуальна енергія натхнення. Енергія, яка уможливила внутрішню трансформацію українського правосуддя. Адже усвідомлено: зміна форми (реформа) не обов’язково кульмінує у зміні змісту. Можливо, прийшов час переосмислення ролі суддів і судів, судової системи і судочинства, правосуддя як явища загалом у сучасному українському контексті. Переосмислення, яке стане змістовним кроком у постановці та вирішенні проблем правосуддя.

Ця монографія і є таким, образно кажучи, невеликим кроком, який спільно роблять кілька молодих українських вчених-юристів, які досліджують проблеми правосуддя у провідних центрах юридичної науки України. Водночас підкреслимо, що ця монографія — радше запрошення до дискусії, аніж її констатація (автори свідомо уникнули узагальнених висновків). Вона має на меті стати теоретичним імпульсом практичного осмислення правосуддя.

[1] «Із року в рік зростає кількість звернень громадян до суду. Той рік по першій інстанції суди загальної юрисдикції розглянули 8,9 мільйонів справ. Це на 3,5 мільйони більше, ніж у 2004 році. Зростання кількості звернень до суду свідчить, з одного боку, про поглиблення суспільних проблем, з іншого, про зростання довіри до суду як правового арбітра». Із виступу Голови Верховного Суду України В. Онопенка під час парламентських слухань «Про стан правосуддя в Україні» (18 березня 2009 року).

[2] Деталі за лінком сайту Центру Разумкова (http://www.uceps.org/ukr/poll.php?poll id=l69). Дослідження проведене соціологічною службою Українського центру економічних і політичних досліджень імені О. Разумкова 27 лютого — 5 березня 2009 року. Опитано 2012 респондентів віком від 18 років у всіх областях України, Києві та АРК за вибіркою, що репрезентує доросле населення України за основними соціально-демографічними показниками. Вибірка опитування будувалася як стратифікована, багатоступенева, випадкова із квотним відбором респондентів на останньому етапі. Опитування здійснювалося у 129 населених пунктах (із них 75 міських та 54 сільських поселень). Теоретична похибка вибірки (без врахування дизайн-ефекту) не перевищує 2,3 % з імовірністю 0,95.