Альпійська балада: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хлопець подумав, що, можливо, їм пощастить дістати якусь одежу, взуття й навіть харчі. Як і вдосвіта, дуже хотілось їсти, тіло помітно знесилювалось, від думок про їжу в роті збиралася слина, він ледве встигав ковтати її.

Стежка виринула несподівано поміж сосняком за якихось десять кроків попереду. Іван ураз спинився, зиркнув униз, угору — ніде нікого. Постоявши, прислухався, з ближчої покрученої сосонки спурхнула маленька куцохвоста пташка, неподалік упала додолу стара шишка, і знову стало тихо-тихо. Він пошукав очима якесь укриття і причаївся за обомшілим виступом скелі на колючій землі, порослій ріденькою травою.

Лежачи долілиць, чекаючи й дивлячись униз, де крізь верховіття сосон проблискувала на зворотах стежина, Іван думав, як повестися з чоловіком. Він уже був певен, що то йшов цивільний, що одежу віддасть без опору — все ж таки в Івана пістолет. А що робити потім? Убити беззбройного не дозволяло сумління, залишити його тут — майже самогубство. Та хоч скільки хлопець напружував свій не дуже винахідливий тепер розум, він нічого не міг вигадати і страждав від такої непевності. Проте було незаперечним, що без їжі й одягу головний хребет їм не подолати.

Чоловік вигулькнув ближче, ніж хлопець сподівався. На стежці внизу якось раптово з’явилась його згорблена під ношею постать. Але він чомусь не йшов, а майже біг, захекався і все чогось нишпорив очима по сосняку, іноді оглядався. Невже він побачив їх? Іван аж прилип до каміння, зіщулився як міг, аби не видно було звідти його смугастої постаті, і несподівано про себе люто вилаявся, відчувши, як бридко й підло те, що він повинен зараз вчинити.

Але так було треба.

Він дав чоловікові наблизитись, а сам павпочіпках повертався за каменем. У рукаві ворушилася, ніби кропивою жалила, мурашка. Австрієць, натужно несучи брезентовий заплічний мішок, чимдуж поспішав стежкою в грубих, на товстій підошві черевиках і вже, було, минав його, коли Іван підвівся й виплигнув на стежку. Перехожий одразу ж почув, оглянувся. Це був кремезний, трохи затовстий, років під шістдесят, старий у короткій шкірянці, зеленому тірольському з барсуковим кутасиком капелюсі й не нових, віддутих на колінах штанях. Австрієць з несподіванки лупнув очима, щось швидко-швидко залопотів по-німецькому, замахав руками й рушив до хлопця. Іван звів пістолет.

— Воцу ді пістоле! Гер гефтлінг! Гер гефтлінг! — белькотів австрієць. — Есес![22]

Іван одразу знітився, він збагнув, але ніяк не хотів повірити, що знову лихо. Клята мурашка розгулювала вже між лопатками, проте хлопець не ворухнувся, щоб струсити її, а суворим, пронизливим поглядом уп’явся в австрійця.

— Есес! Дорт есес! Штрайфе![23] — наполягав старий. Він був схвильований, піт цівками стікав по його немолодому вже, брезклому обличчю, у грудях, ніби ковальський міх, ядушливо рипіло й свистіло на всі лади. Іван озирнувся і прикусив губи.

— Де есес?

— Дорт! Дорт! Їх мехте інен гут махен,[24] — махав рукою австрієць, тримаючися другою за лямку мішка.

— Ду найн люген?[25]

— О, найн, найн! Їх бін гутер менш![26] — палко заговорив старий і, змінивши тон, нескладно вимовив по-російському: — Я біль плєн Сібір.

У його стривожених старечих очах майнуло щось тепле, як спогад, і Йван зрозумів: той не обманював. Треба було поспішати, їх ось-ось могли побачити тут, але з цією людиною зникала остання надія на харч.

— Ду вер? Варум гір?[27] — суворо запитав хлопець і за рукав шкірянки безцеремонно рвонув австрійця зі стежки.

— Їх бін вальдгютер. Дорт іст майн форсей.[28]

Іван глянув угору, куди показував старий, але ніякого будинку не помітив, а побачив, як з гущавини вискочила Джулія — мабуть, вона чула їхню розмову, бо наполегливо загукала:

— Русо! Русо! Бєжаль! Русо…

Незважаючи на її крик, Іван удруге згріб австрійця за плече і рвонув мішок.

— Ессен?[29]

— О, я, я, — відповів той. — Брот.[30]

Австрієць, певно, все збагнув, оглянувся, похапцем став навколюшки і тремтячими пальцями розшморгнув блискавку свого мішка. Іван засунув руку в мішок. Серед якихось речей він одразу відчув шершаву шкуринку хліба і витягнув звідти невеличкий, черствий уже буханчик. Австрієць не заперечував, тільки враз утратив недавню жвавість, і на якусь мить у душі хлопця ворухнувся докір. Але він одразу погамував його. Шмигнувши під сосонки, Іван ненароком скинув поглядом угору, де височіли сірі снігові вершини, й озирнувся. Австрієць порався біля мішка, пальці його чомусь не могли справитися з блискавкою. Іван пожбурив Джулії хліб, а сам знову підскочив до старого.

— Скидай!

Він забув, як по-німецькому назвати шкірянку. Австрієць не зрозумів, тоді хлопець виразно шарпнув його за рукав. Але старий не квапився віддати одежину — на червоному від густих прожилок обличчі ковзнула збентеженість. Іван крикнув: «Шнеллер!»[31] і шарпнув дужче.

— Шнеллєр! Шнеллєр! Русо! — приглушено, але дуже наполегливо гукала з сосняка Джулія, і австрієць з сумом, який огорнув його розслаблену істоту, скинув шкірянку. Іван майже вирвав її з рук старого і востаннє глянув йому в очі. Хлопець розумів, — це була чорна невдячність, грабіж, адже він на випадок невдачі ставив під шибеницю старого, але інакше діяти не можна було. Іван побіг у сосняк, де майнула смугаста постать Джулії, і, вже одбігши, озирнувся — австрієць усе ще стояв на попередньому місці в підтяжках поверх сірого светра й, опустивши руки, дивився їм услід.

8

Однак довго бігти було не так легко.

Уже за якихось чверть години обоє порозкривали роти, змокли від поту, хода сповільнилась — утікачі знемагали. Сосняк закінчився. Вони вихопилися на трав’янистий похилий пагорок, тут, мабуть, проходила верхня межа лісу, бо далі височіли лише рудувато-плісняві скелі, брили каміння та вдалині, під самим небом, бовванів сірий, мов крило куріпки, припорошений снігом хребет. Підйом став іще крутіший, попереду дорогу заступила гола скеляста стіна, наблизившись до якої, Іван зрозумів, що вилізти наверх тут не вдасться. Тоді він збочив і подався попід цією велетенською загородою, шукаючи місця для схованки. Хлопець не дуже вірив австрійцеві, од якого тепер можна було чекати всього.

«Тільки б не собаки, тільки б не собаки…» — думав Іван, усвідомлюючи, що коли німці підуть їхнім слідом з вівчарками, то їм уже не втекти.

Біжачи понад кручею, Іван усе поглядав униз — там, як на долоні, стало видно увесь цей лісистий схил: похмуру ущелину, де вони перебули ніч, сосняк, обіч якого тулилася, певно, лісникова оселя — будинок з високим камінним фронтоном та галереями уздовж стін. Іван гадав побачити там мотоцикли й німців, але ті, мабуть, запізнилися, бо коло садиби панувала тиша й пустка. Не видно було й лісника. Певно, стомлений і збентежений, він іще не дістався знизу. За ці кілька коротеньких і напружених хвилин хлопець страшно прокляв тих, через кого він мусив чинити отак. Чи він грабіжник, чи злидар? Навіщо йому перепиняти цього мирного товстуна і тим паче грабувати, коли б не фашизм, не війна, не полон і безліч нелюдських знущань, яких завдали націсти? Вони змусили його піти на цей грабунок, і тому він іще дужче ненавидів їх!

[22] Для чого пістолет! Папе ув’язнений! Пане ув’язнений! Есес!

[23] Есес! Там есес! Облава!

[24] Там! Там! Я зичу вам добра.

[25] Ти не брешеш?

[26] О, ні, ні! Я добра людина.

[27] Ти хто? Чого тут?

[28] Я лісник. Отам моя домівка.

[29] Їжа?

[30] О, так, так. Хліб.

[31] Швидше (нім.).