Альпійська балада: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Капут.

— Капут? — широко розкривши очі, не зрозуміла дівчина.

— Компанійо твій.

— Кранк гефтлінг?

— Авжеж.

— Ой, ой!

Іван вихопив у неї шкірянку, вона мовчки взяла колодки, і вони удвох кинулися камінюччям угору.

9

Вони не зуміли пройти непоміченими, виявили себе, позаду лишився свідок, і неспокій з новою силою огорнув Іванову душу — викаже австрієць чи ні?

З власного досвіду трьох утеч він знав, що такі ось обставини були для втікачів дуже рискованими. Ніде — ні в полі, ні в горах, ані по дорозі — не чигала на них така небезпека потрапити в пастку, як тоді, коли вони заходили в села, на хутори, в садиби, коли зустрічали людей. Бувало так, що виказували навіть і недовірливих, навіть обережні потрапляли на заставу. Отак частенько закінчувались тяжкі шляхи на волю й починались інші, ще нестерпніші — назад, на захід, у полон. Але й зовсім обминати людей було неможливо, адже треба харчуватися, розпитувати про дорогу, перевдягтись. Гарантії від зради ніколи не було, і втікачі сподівалися на «якось воно буде», на щасливий випадок, на людяність. Отак і сходило. Але не завжди.

Рік тому він теж сподівався, що все якось обійдеться, як обходилося вже тридцять два дні — четверо їх досить вдало минали застави, перепливали річки, обходили села, уникали зустрічей з поліцаями, двічі тікали від переслідувачів. Одного разу, правда, вони загубили четвертого, москвича-танкіста Валерія. Всі інші якось уникнули лиха. Тоді вони дісталися до своєї землі, до Волині. Навкруги лежали українські села, у полі кіньми та волами орали свої смужки селяни. Йшлося до тепла — вже можна було, не дуже мерзнучи, ночувати в лісах і без нагальної потреби не потикатися в села. Коли б тільки не харчі! Заради харчів треба було іноді навідуватись у селища. Так того ранку, покинувши друзів на узліссі, в село пішов Іван. Напередодні ходили інші, тепер випало йому.

Він тоді трохи забарився в лісі, яким звивистою стежкою вони йшли всю ніч. Треба було пересидіти день, але дуже не хотілося залазити кудись з порожнім шлунком. Отож, добре придивившись до села з узлісся й нічого підозрілого в ньому не помітивши — великого шляху поблизу начебто немає, — він болотом, поза кущами, рушив до крайньої хати. Під полою в нього був німецький автомат з двадцятьма патронами в магазині, здобутий на дорозі під Краковом, на ногах — армійські чоботи, на плечах — непоказна селянська свитка. З вигляду він скидався на звичайного селянина, такого, як і всі тут, і без перешкод дістався до городів, потім стежечкою, що вела поміж тинами, від току попрямував до ближчої хати. Але хата стояла по той бік вулиці. Хлопець озирнувся — поблизу нікого ще не було, тільки десь у хліві рипнули двері й замукала корова — мабуть, господиня ішла доїти. Але не встиг Іван перескочити прибиту з ночі рясною росою курну дорогу, як із сусіднього подвір’я хтось вийшов на вулицю. Іван навіть не глянув, хто то був, однак самою потилицею відчув, що той дивиться на нього. Хлопець пригнув голову і шмигнув у двір, ховаючись за причілок хати. Там він озирнувся — чоловіка того вже не побачив, але замість нього помітив на подвір’ї по той бік вулиці великий брезентовий кузов машини. Це було так не до речі, тим більше, що там уже крикнули — чи щось наказували йому, чи застерігали когось іншого. Дітись Іванові не було куди (за хатою починався широкий виораний город), і він метнувся до розчинених сінешніх дверей. На порозі стояв неголений, середнього віку чоловік. Він, певно, збагнув усе без слів, бо, трохи сполотнівши, глянув на автомат, що витикався з-під поли в Івана, й відступив, даючи дорогу. Іван, теж мовчки, вскочив до прибраних сінець з вистеленою аїром долівкою, скинув очима довкола, шукаючи якоїсь схованки, і, не знайшовши нічого путнього, крізь одчинені двері майнув у хату, де була піч. Тут він угледів чорну дірку штандарів, упав навколішки, притьмом озирнувся на вікно, під яким біля покуті на лавах з-під смугастого рядна вистромилося три пари дитячих ніг. Його різонуло погане передчуття — ой, не туди потрапив.

Але було вже пізно — на подвір’ї загупали чоботи, і він рішуче позадкував у смердючу вузьку діру штандарів, прилипнув до стіни за виступом, зачаївся. У сіни вже заходили люди. Тільки-но він затамував дихання, як залунали голоси: то були німці, двоє чи більше. Господар не розумів їх чи, може, не хотів розуміти, а Іван усе чув, і перекладача йому не потрібно було.

— Вер іст? Вер ляуфт?[35] — кричав один німець.

— Ін дземаугенблік, іх габе гезеєн![36] — горлав другий.

— Паночки, не розумію. В мене нікого нема. Що ви!

В Івана трохи одлягло від серця — отже, господар своя людина, не викаже — добре, хоч у цьому пощастило. Тепер тільки б сховатися, залізти в найтемніший куток, аби не знайшли. І він щосили тулився до стіни, корчивсь у три погибелі і майже не дихав. Але німці залементували дужче, почали лаятися, на лаві заплакало дитинча. Звідкись, певно з печі, скочивши на долівку, до нього кинулася жінка, стала заспокоювати. Хтось, убігши до хати, скреготнув затвором гвинтівки; під штандарами промайнула тінь. Голосніше закричали малі, загрюкали тапчани — мабуть, розкидали постелі. Іван чекав, тримаючи руку на прикладі автомата, хоч не уявляв, як звідси можна стріляти. Німці гупали чобітьми, очевидно, зазирнули в піч, бо брязнула заслінка, і раптом промінь ліхтарика бликнув на задній стінці штандарів. Іван аж примружився, чекаючи вигуку «Гераускріхен!»[37] Але промінь був слабенький (мабуть, розрядилася батарейка), і німці, нічого не побачивши, потупотіли чобітьми далі. Незабаром кроки віддалилися: певно, шукали в сінях. Тоді він, усе ще непорушний, видихнув і тихенько вдихнув повітря, не вірячи собі: невже врятувався? І справді, кроки зовсім ущухли — було тільки чути, що діти схлипували біля печі та мати, тупаючи босими ногами, раз у раз кидалася до вікна — німецька мова лунала вже на подвір’ї. Там щось говорив господар, певно, випроваджував їх подалі від хати. І справді, незабаром усе затихло і господар, мабуть, увійшов до сіней, бо туди подалася жінка. Вона щось швидко заторохтіла, бідкаючись і мало не плачучи, але господар сердито гримнув на неї: «Годі! Помовч!» Вона змовкла, вернулася в хату і загомоніла до дітей.

Іван подумав було, чи не час йому вилазити, щоб переховатися кудись у надійніше місце, як господиня з жахом у голосі скрикнула:

— Петре! Петре! Ой, лишенько! Гриць іде…

Іван знову скоцюрбився. Господар десь щезнув, якусь мить його не чути було, потім на подвір’ї залунало лагідно-в’їдливе: «Добрий день, гер Петре!» Господар стримано відповів на вітання, почувся виляск, ніби нагаем по халяві, і той же голос якось надто байдуже, ніби мова йшла про собаку чи кошеня, спитав:

— Кого ховаєш? Ану, подать його сюди!

— Нікого я не ховаю, куме Грицю! Перехрестіться! Чого ви?

— Ага! Нікого? Що ж, перевіримо! Ганно! — гукнув Гриць.

— Я тут, куме, — озвалася з дверей господиня.

— Кого Петро ховає, признавайся!

— Ой, хіба ж я знаю! Нікого він і не ховає, куме Грицю.

— Не ховає. Ану, Настуню, скажи: де татко ховає бандита?

— Не знаю, — відповів боязко дитячий голос.

— Не знаєте. Побачимо, — з підкресленим спокоєм вимовив Гриць.

У Івана від люті на цього нелюда аж щелепи заболіли — так закортіло вискочити і всадити йому в черево з десяток куль. Але хлопець не знав, скільки там іще було помічників, і недобре передчуття опанувало ним. Іван збагнув, цей — не німець, він своє діло знає.

[35] Хто такий? Хто біг? (нім.).

[36] Щойно я бачив! (нім.).

[37] Вилазь! (нім.).