Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А як же відносно вашої гості?

— Ах, оцієї? — І він презирливо махнув рукою. — Вона замучила мене до смерті. До того ж у неї таке іменнячко, що навіть страх мене бере.

Я не міг стриматись. Регочучи, мов божевільний, я кинувся у двері, а він дивився мені вслід, трохи здивований, але спокійний, мов монумент.

Внизу я надів кепку і кашне. Надворі згущалась темрява; скоро спалахнуть яскраві ліхтарі, вулиці наповняться веселими людьми. Я трохи повеселішав. У Рейда буде, певно, музичний вечір; туди, може, зайде й Алісон... І я вирішив піти до нього, щоб помиритись. А головне — не пропустити «Летючого голландця».

Щосуботи п’ятій вечора чудовий лондонський експрес спинявся в Лівенфорді. То був шикарний поїзд, червоножовтий, з спальними вагонами та рестораном; у вікнах його сяяло срібло і сніжнобілі скатерті. Щоразу я ходив дивитись на цю розкіш, і кров шугала в моїх жилах; я знов і знов плекав у грудях мрію зайняти колись місце в цьому поїзді, щоб мчати в ньому до нового, чудесного життя...

4

Тієї зими лівенфордський клуб філософів зробив спробу пожвавити свою роботу, щоб вийти з тупика, в якому застав його Рейд. Колись це був хороший клуб, створений на взірець единбурзького Товариства резонерів. Містер Мак-Келлар, новообраний президент клубу, вирішив поновити курс публічних лекцій, якими колись цей клуб славився.

Батько вибув з його членів. Перестаравшись у намаганнях просунутись хоча б у клубі, він був забалотований на виборах і з того часу почав скупитись і на внески.

Я нічого не чув про ці лекції. Та одного разу, в кінці листопада, містер Мак-Келлар спинив мене на вулиці і, не кажучи й слова, дав запрошення. У ньому значилось:

На лекцію я пішов з охотою, але у мене було таке почуття, ніби мені збиралися робити операцію, яка відкриє ще незагоєні рани. Я сидів, затиснутий з усіх боків червонопикими й товстими городянами, в яких усе кричало про добробут — і одяг, і поводження, і вигляд. Коли Мак-Келлар глянув у мій бік, я мало не покинув зал, але він не впізнав мене. А як тільки Флемінг почав читати лекцію, я забув про все на світі.

Марк Флемінг — сухорлява висока людина, років сорока, з короткими вусами й пронизливими очима — читав курс зоології в Уінтоні. В свій час він довго працював над вивченням життя риб, що мають подвійне дихання, для чого їздив на Амазонку. Сьогодні він читав про малярію і, хоч лекція його мала напівпопулярний характер, у мене дух забило від захоплення.

Почав він з виникнення хвороби, розповів про ті лиха, які вона спричиняє, розгромив неправильні теорії про неї. На білому екрані містер Флемінг показав всі стадії зростання паразита, а потім перейшов до засобів його знешкодження, навівши, як класичний приклад, історію спорудження Панамського каналу.

Коли він скінчив, я глибоко перевів дух. Мені хотілося спитати в нього дещо, та біля нього вже товпились «солідні» люди і я не міг пробитися крізь них. А він поглянув на годинник і,  посміхаючись, пішов, щоб не спізнитися на поїзд.

Ця лекція з новою силою збудила мою гарячу пристрасть до науки. Я знов розкис. Цілий тиждень ходив я після неї, як ніч, страждаючи від того, що стільки втратив. І раптом блискуча думка осяяла мене. Хоч досі такі ідеї, що виникали в моїй нещасній голові, не доживали

і  до ранку. Та це була ідея вищого гатунку — вона визрівала повільно, подібно до того, як вранці сонце розганяє нічну темряву. Захоплений, я поступово почав здійснювать її.

Наступної суботи я взяв п’ять шилінгів з получки, переодягся, загорнув деякі речі й побіг на кухню обідати.

— Швиденько, — кинув я бабуні. — Мені ще треба встигнути на поїзд. Велика справа чека на мене.

Бабуня була в кімнаті сама. Вона подала мені їжу, але чомусь не посміхнулась, як завжди, — це здивувало мене, адже тепер ми були друзі. Збираючись сісти за шитво, яким вона займалася до того, як приходив батько, що завжди спізнювався в суботу, бабуня з мовчазним і стурбованим обличчям подала мені якусь листівку.

Я заходивсь читати її, і чим далі, тим більше хмурився. Чому ці люди не дають мені спокою?.. Листівка була з штампом собору Святих Ангелів; в ній говорилось: «Прошу зайти до мене в неділю, о четвертій дня». Внизу стояв знайомий підпис:

«Дж. Дж. Рош».

Все ще хмурячись, я зім’яв листівку й сердито кинув у вогонь.

Не зводячи з мене очей, бабуня раптом запитала:

— Ти що ж, хіба не підеш?

Я вперто похитав головою.

Здавалося, шитво її дуже захопило.

— А що, коли він з’явиться сюди? Як бути тоді?

— Скажіть, що мене нема вдома, — промимрив я й почервонів.

Бабуня підвела очі, і поступово її обличчя проясніло. Посміхаючись до мене, вона сказала:

— Давай-но я добавлю тобі рагу.

Схвалення моїх дій бабунею допомогло мені опанувати себе.