Улісc: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Від кого лист? — спитав він.

Чітка рука. Меріон.

— Від Бойлана, — мовила вона. — Він прислав програму.

— Що ти співаєш?

— La сі darem[69] з Дж. С. Дойлом{135}, — сказала вона, — і «Давню любу пісню кохання»{136}.

Її повні губи, сьорбаючи, всміхалися. Від того І ладану на другий день лишається затхлий дух. Наче від застояної води з-під квітів.

— Може, трохи відчинити вікно?

Вона склала вдвоє скибочку хліба, укинула її в рот і спитала:

— Коли похорон?

— Здається об одинадцятій, — відповів він. — Я не бачив газети.

Зауваживши, що вона вказує пальцем, він узяв її брудні труси, які лежали на ліжку. Ні? Потому скручену сіру підв’язку, зав’язану на панчосі: пом’ята, лискуча п’ятка.

— Ні: оту книжку.

Друга панчоха. Нижня спідниця.

— Мабуть, упала, — сказала вона.

Він понишпорив тут і там. Voglio е non vorrei[70]. Чи вона правильно вимовляє: voglio? На ліжку нема. Мабуть, ізсунулася додолу. Він нахилився й підняв покривало. Книжка упала і сперлася розгорнена на бокастий нічний горщик жовтогарячого кольору.

— Покажи-но, — мовила вона. Я там зробила позначку. Хотіла спитати тебе одне слово.

Вона ковтнула чаю з філіжанки, тримаючи її за неручку, і, швиденько витерши кінчики пальців об ковдру, почала водити по рядках шпилькою, поки зрештою знайшла те слово.

— Мете кого? — спитав він.

— Ось, — сказала вона. — Що це означає?

Він низько нахилився й прочитав біля полірованого нігтя великого пальця.

— Метемпсихоз?

— Так. Хто він такий?

— Метемпсихоз, — повторив він, насупившись. — Це грецьке слово: з грецької. Воно означає переселення душ.

— Туди к бісу! — мовила вона. — Поясни по-людськи.

Він усміхнувся, подивившися скоса на її глузливе око. Ті ж самі юні очі. Першого вечора після шарад. Долфінс Барн. Він перегорнув зашмульгані сторінки. «Рубі — гордощі рингу». Привіт. Ілюстрація. Лютий італієць з пугою. Напевне Рубі — гордощі долі голий. Хтось йому сердешному позичив простирадло. «Потвора Маффеї стримався й, вилаявшися, пошпурив од себе свою жертву». Жорстокість за цим усім. Задурманені тварини. Трапеція у Генглера. Не витримав, одвів погляд. А публіка дивиться, вилупивши очі. Порви собі жили, а ми животи порвемо зо сміху. Цілими родинами. Викручують їм суглоби змалечку, от і виходить метемпсихоз. Що ми живемо по смерті. Наші душі. Коли людина помре, її душа. Дігнемова душа…

— Ти її дочитала? — спитав він.

— Так, — сказала вона. — В ній немає нічого непристойного. Невже вона увесь час кохала того першого?

— Я її ніколи не читав. Принести іншу?

— Так. Дістань ще одну Поля де Кока^{137}. Гарне у нього ймення.

Вона налила собі ще чаю у філіжанку, стежачи збоку, як він ллється.

[69] «Дай мені… (рученьку)» (іт.) — з опери «Дон-Жуан» Моцарта (дія І, сцена 3).

[70] Хочу і ні» (іт.) — з тієї самої опери.