Улісc: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сердитий окрик змусив його покірно позадкувати до хазяїна, і той босою ногою відкинув його, зіщуленого, через купу піску. Він рушив ув обхід. Мене він не бачить. На краю дамби він потупцяв, затримався, понюхав каменюку, підняв задню ногу й пустив струмінь. Потюпав далі, задер ногу і швидко пирснув на каменюку, якої не обнюхав. Прості радощі злидарів. Потім його задні лапи стали розкидати пісок; потім передні — ну рити-копати. Щось він хоче поховати тут, свою бабусю. Він заглиблювався у пісок, рив-копав, зупинявся, до чогось дослухаючись, знову запально поглиблював яму гострими кігтями, та скоро охолов, леопард-дружок, пантера, плід перелюбу, живиться мерлятиною.

Після того, як він розбудив мене цієї ночі, той самий сон чи що то було? Постривай-но. Двері відчинені, заходь. Вулиця червоних ліхтарів. Згадай. Гарун-аль-Рашид. Я майже-майженько. Той чоловік повів мене, говорив. Я не боявся. Він ніс диню, підніс її мені до носа. Усміхнувся: пахне як фрукти з вершками. Це таке правило, сказав. Сюди. Заходь. Розстелено червоний килим. Побачиш, хто^{108}.

Закинувши на плечі мішки, вони почвалали, червоношкірі єгиптяни-цигани^{109}. Його посинілі ноги у підкачаних штанах тюпали по липкому піску, неголена шия туго замотана брунатним шарфом. Вона ступала слідом за ним жіночою ходою: бандит і його любаска. За спиною гойдається її здобуток. Її голі ноги обліплені піском і уламками мушель. Обвітрене обличчя, і навколо мають пасма волосся. За володарем його помічниця, пропаще створіння, прямує в наш Рим. Коли ніч приховає вади її тіла, вона напинає брунатну шаль і кличе з підворіття, де собачий послід. Її кавалір частує двох своїх друзів із Дублінського стрілецького полку в «О’Лохліна», що в Блекпітсі. А вона ж бо, як то кажуть злодійською говіркою, розгуляй малина. Білина чортиці під її смердючими лахами. Провулок Фамбелі-лейн тієї ночі: дух шкіряного заводу.

Безвідрадною втіхою{111} називає такі речі череватий Тома Аквінський, frate porcospino[55]. Адам безгрішний злягався, та не для плотської втіхи. Тож хай собі виспівує пелюсток цмачнющу річ. Мова анітрохи не гірша, ніж у нього. Балачка ченців, на поясах у них цокочуть чотки: злодійські слівця, у кишенях їхніх дзвякають зливки золота.

Проходять повз мене.

Зиркнули скоса на мій Гамлетів капелюх. А якби раптом я сидів тут голий? Та я ж не голий. Через піски{112} усього світу на захід прямують вони — у той край, де панує вечір, а за ними полум’яний меч сонця. Вона волочиться, плентається, плуганиться, тарабаниться, тарганить свою ношу. І приплив слідом за нею, на захід, тягне його місяць. У неї всередині припливи, міріади островів, кров не моя, ойнопа понтон. Виннобарвне море. Ось служниця місяця. Уві сні вологий знак будить її, каже: пора вставати. Шлюбна постіль, дитяча постіль, смертна постіль у примарному сяйві свічок. Omnis caro ad te veniet[56]{113}. Ось він летить, блідий вампір, його очі прозирають крізь бурю, його кажанячі крила кривавлять море, уста до її уст у поцілунку.

Ну от. То як, може, пришиємо цього хлопа? Де мій записник^{114}. Уста до її поцілунку. Ні. Треба, щоб були двоє. Добре їх склеїти. Уста до її уст у поцілунку.

Його губи жадібно припадали до безтілесних губ повітря: уста до її лона. Лоно-оно-оно-но, а від лона до могили ми прямуємо все ’дно. Його уста розтулилися, та з них ані звука, лиш дихають: ооііаа: планети падають одна за одною з гуркотом, кулясті, розжарені гуркочуть далідалідалі. Паперу. Паперові гроші — к бісу їх. Лист шановного Дізі. Оце воно. Дякую за можливість одірвати чистий клапоть. Повернувшися спиною до сонця, він нахилився до плаского каменя і став писати. Оце вже вдруге забув узяти в бібліотеці бланки замовлень.

Його тінь лежала на камені, над яким він схилився, дописуючи. А чом вона не безкінечна, аж до найдальшої зірки? Темні вони там, сховані за цим світлом, темрява яскріє у сяйві, дельта Кассіопеї, світи. Моя особа сидить тут зі своїм ясеновим жезлом жерця-віщуна у позичених сандалях удень на березі мертвотно-сірого моря, а в бузковій темряві ночі, ніким не бачена, мандрує, керована веліннями незнаних звізд. Я кидаю від себе цю недалекосяжну тінь, особливі для кожного обриси фігури, і кличу її назад до себе. А будь вона нескінченна, чи була б вона моя, формою моєї форми? Хто бачить мене тут? Хто де-небудь, коли-небудь прочитає те, що я оце написав? Знаки на білому полі. Десь комусь твоїм наймилозвучнішим голосом. Добрий єпископ Клойнський^{115} видобув запону свого храму зі свого капелюха священнослужителя англіканської церкви: запону простору з кольоровими емблемами, помережаними на його крисах. Постривай-но. Кольорові на пласкому: атож, саме так. Пласке я бачу. Потім думаю про відстань, близько, далеко, пласке я бачу, на схід, назад. Ага, тепер розумію. Враз падає і заклякає в стереоскопі. Клац — і готово. Мої слова здаються вам темними. Насправді ж темрява у наших душах, хіба ні? Милозвучніша. Наші душі, вражені гріхами нашими, горнуться до нас іще щільніше, так, як горнеться жінка до свого коханого — щільніше й щільніше.

Вона мені довіряє, рука у неї ніжна, очі з довгими віями. Але ж куди, скажіть на милість Божу, поведу я її за тією запоною? У неминучу модальність неминучого бачення. Вона, вона, вона. Хто ж вона така? Панна, яка у понеділок озирала вітрину книгарні Годжеса Фіггіса{116}, шукаючи якусь із тих алфавітних книжок, що їх ти збирався написати. Ти прикипів до неї очима. Парасоля звисала у неї з руки на плетеній петлі, настромленій на зап’ясток. Вона живе в Лісон-парку, терплячи свої незлагоди і тішачись своїми забаганками; закохана в літературу. Не забивай нам баки, Стіві: просто повія. Закладаюся, на споді у неї цей дурнячий пояс, а жовті панчохи заштопані грубими вовняними нитками. Поговори про яблука в тісті, piuttosto[57]. Де твоя тяма?

Торкни мене. Ніжний погляд очей. Ніжний ніжний ніжний дотик рук. Я тут самотній. О, торкни мене швидше, зараз. Що це за слово, яке знають усі чоловіки? Тихо я сиджу тут сам один. І сумую. Торкни ж бо, торкни мене.

Він простягнувся горілиць на гострих каменюках, засунувши в кишеню пописаний клапоть паперу та олівець і насунувши на очі капелюха. Саме так робить Кевін Іген, коли лягає покимарити у священний час, призначений для відпочинку. Et vidit Deus. Et erant valde bona[58]. Алло! Bonjour[59], я вас вітаю, як квітку в маю{117}. Лежачи у своєму затінку, він дивився на південний плин сонця крізь вії, що смикалися, мов пір’їни у хвості павича. Я тут увесь у цьому палахтінні. Година Пана, опівденний спочинок фавна. Серед змієподібних рослин, що сочаться смолою, плодів, з яких точиться молоко, де на жовтавих водах колихається широке листя лілей. Біль десь далеко.

Він тужливо поглянув на свої черевики з широкими носаками, недоноски Красеня nebeneinander. Полічив складки на пожолобленій шкірі взувачки, в якій чиясь чужа нога почувалася зручно. Нога, що ступала визначені літургією три кроки, нога, що мені осоружна. Але ж ти радів, коли тобі підійшов черевичок Естер Освальт, знайомої дівчини в Парижі. Hens, quel petit pied[60]! Щирий друг, братня душа: Вайльдове кохання, яке не зважувалося назвати себе{118}. Тепер він мене покине. А хто винен? Я такий, як є. Я такий, як є. Все або нічого{119}.

З озера Кок тече повноводий ручай, звиваючися широкими петлями і наповнюючи вщерть зелено-золоті, оторочені піском лагуни. Тож мій ціпок може попливти туди. Ну, почекаю. Ні, тече вбік, течія наражається на каменюки, вирує, і вбік. Та годі вже про це. Послухай-но: ось чотирислівна мова хвиль: сіісуу, грсс, рсіісс, уусс. Палкий подих вод звідти, де морські змії, здиблені коні та скелі. Вони хлюпотять у заглибинах скель: плесь, плюсь, плись: приплюснуті у бочках. І виснажившися, їхня мова змовкає. А вони шумлять, розпливаючися довкола, пирскаючи піною, що вибухає так, неначе то розпукуються пелюстки квітів.

Стежачи за рухом припливу, він бачив, як вихиляються водорослини, поволі підводячись і мляво розправляючи руки, піднімаючи подоли спідниць, і погойдуючись у шепотливому плині прибулої води, простягають догори свої боязкі сріблясті пагони. День у день, ніч у ніч: підводяться разом з водою, а потім знову хиляться. Боже, вони стомилися: і чуючи шепіт припливного плину, вони зітхають. Святий Амвросій{120} чув це, чув зітхання листя і хвиль, які чекають і не можуть дочекатися, коли настане їхня година, diebus ас noctibus iniurias patiens ingemiscit[61]. Зібрані невідомо для чого, а потім невідомо чому розпущені, то нахиляються туди, то відхиляються сюди: ткацький верстат місяця. Він теж знеможений, як і вони, знемагає, мов оголена красуня у своїх осяйних палатах під ласими поглядами коханців, він-бо тягне вагу всіх вод.

Глибина там сажнів п’ять. Пірнув на сажнів п’ять, мабуть, твій батько. Сказали: о першій годині. Потопельника виявили. На Дублінській мілині саме пік припливу. Суне перед собою купи ріні, зграї риб, уламки черепашок. І тут із глибин виринає труп, аж білий від соли і, погойдуючись, рушає до берега, крок за кроком, скоком-боком. Ось він. Зачепи його швидше. І вже не сховатися йому під гладінню морських вод. Він у нашій обладі. Отепер поволі.

Лантух трупних газів, з якого плющить смердюча гноївка. Зграйка верховодок, що ласували досхочу розм’яклою плоттю, притьмом вихоплюється крізь щілини його защебнутої ширіньки. Бог стає людиною стає рибою стає гускою стає купою пір’я^{121}, яким напихають перину. Подихом мертвих дихаю я живий, ступаю по порохах мертвих, поглинаю тельбухи, просочені сечею всіх мертвих. Ось його тіло перекинули через облавок, і воно поширює сморід своєї зеленої могили, а його провалена, наче проказою, дірка носа хрипить, звертаючись до сонця.

Морське диво: карі очі від соли посиніли. Морська смерть, найлегша з усіх смертей, доступних для людини{122}. Старезний батько Океан{123}. Prix de Paris[62]: бережіться підробок. Перевірте, щоб без претензій. Задоволення ми отримали величезне.

Стривай. Я пити хочу. Нахмарилося{124}. Але ж хмар немає, правда? Гроза. І ось вона у всій своїй красі, горда блискавка розуму. Lucifer, dico, qui nescit occasum[63]. Hi. Мій капелюх і ціпок, і його, а чи мої, взувачки. Тепер куди? Та у вечірній край. Там вечір знайде себе сам.

Він узяв ціпок за держак, ширнув ним злегка, як шпагою, ніби граючись. Атож, вечір знайде себе в мені, знайде без мене. Кожний день доходить свого кінця. До речі, як там цей день наступного тижня? Вівторок буде найдовшим днем року. З новим роком, мамо, щастя прийде{125} швидким кроком, скоком, боком. До Лаун-Теннісона, шляхетного поета. Già[64]. До старої відьми з жовтими зубами. І до мсьє Дрюмона, благородного журналіста. Già. А мої зуби — далі вже нікуди. Цікаво, чому? Помацати. І цей хитається. Шкаралупи. Чи можна сходити до дантиста з цими грішми? І цей. Беззубий Кінчик, надлюдина. Цікаво, чому це так, або, може, тут криється якась причинна причина-притичина?

Моя хустинка. Він її кинув. Пригадую. А чи я підібрав її?

Його рука марно обшукувала кишені. Ні, не підібрав. Краще куплю нову.

Він дбайливо поклав на прискалок суху козу, виколупану з носа. Хай дивляться, кому цікаво.

Позаду. Здається, там хтось стоїть.

Він озирнувся через плече, поглянув назад. Високо несучи рангоути своїх трьох щогл, із вітрилами на гітових салінга, у гавань проти течії безмовно плинучи додому, безмовний корабель.

Частина II

Епізод 4

Містеру Леопольду Блумові смакували нутрощі тварин і птахів. Він любив густий суп з гусячих потрухів, пупки, що відгонили горіхами, тушковане смалене серце, нарізану скибочками печінку, спряжену з хлібними кришками, смажену тріскову ікру. А над усе він любив смажені баранячі нирки, які залишали в роті тонкий, ледь відчутний запах сечі.

Нирки не сходили йому з думки, коли він тихенько сновигав по кухні, збираючи їй снідання на тацю з нерівним дном. У кухні було холодне світло й повітря, а надворі — тихий літній ранок. І йому закортіло чого-небудь перехопити.

Вугілля шаріло.

[55] Брат-дикобраз (іт.).

[56] Всяке тіло до Тебе приходить (лат. Пс. 65, 3).

[57] Тут: краще (іт.).

[58] І побачив Бог… І ото — вельми добре воно! (лат. Буття, І, 31).

[59] Добрий день (фр.).

[60] Ти диви, яка маленька нога! (фр.).

[61] Денно і нічно, терплячи кривди, нарікає (лат.).

[62] Паризький приз (фр.).

[63] Люцифер, кажу я, який не знає падіння (лат.).

[64] Уже (іт.).