Улісc: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Знову йому, бач, кортить та валіза. Ну й нехай. Мені це не до шмиги.

Містер Блум неквапливо і приязно звернув на нього свої очі з важкими повіками.

— Моя дружина теж, — сказав він. — Вона співатиме двадцять п’ятого на урочистому концерті в Ольстер-холі у Белфасті.

— Справді? — запитав МакКой. — Радий це чути, друже. А хто вставив її виступ?

Місіс Меріон Блум. Вона ще не встала. Королева в спальні хліб із варенням. Без книжки. Зашмульгані фігурні карти, покладені в ряд по семеро уздовж стегна. Темна королева і світлий король. Кицьки чорний пухнастий клубок. Одірвана смужка конверта.

— Розумієте, це щось на взір гастрольної мандрівки, — став пояснювати містер Блум. — Солодка пісня. Утворили комітет. Видатки й прибутки ділитимуть порівно.

МакКой кивнув, мацаючи щетину вусиків.

— Цікаво, — сказав він. — Добра новина.

Він ступив крок, щоб іти.

— Ну що ж, радий був бачити вас живим-здоровим, — сказав він. — Та ми ще з вами зустрінемось.

— Авжеж, — погодився містер Блум.

— Ще одна річ, — додав МакКой. — Чи не могли б ви вставити й моє прізвище у список присутніх на похороні? Я б і хотів піти, та, може, у мене й не вийде. У Сендікоуві утопився чоловік, і якщо тіло знайдуть, мені доведеться податися туди разом із слідчим. А ви просто впишіть моє прізвище, якщо мене не буде, добре?

— Я це зроблю, — запевнив містер Блум, рушаючи. — Все буде гаразд.

— От і добре, — жваво озвався МакКой. — Дякую, друже. Може, я ще й прийду. Тим часом, бувайте. Просто Ч. П. МакКой — цього буде досить.

— Зроблю неодмінно, — твердо пообіцяв містер Блум.

Хотів обвести мене навкруг пальця. Не вийшло. Не на того напав. Пошукай когось іншого. Що ж до валізи, я просто її уподобав. Шкіра. Металеві косинці, заклепані крайки, замок із запобіжником і подвійною заскочкою. Минулого року Боб Каулі позичив йому свою на час концерту, що мав відбутися на регаті у Віклоу й відтоді цю валізу — шукай вітра в полі.

Містер Блум чимчикував до Брансвік-стрит. Ішов посміхаючись. Моя половина щойно отримала. Пискляве сопрано в ластовинні. Кирпатий носик. По-своєму нічогенька: для невеликої балади. Та немає запалу. Ми з вами, хіба не знаєте? В одній купі. Лащиться. Аж гидко. Невже він не чує різниці? Здається, він трохи теє. Таке мені не до шмиги. Я так і думав, що на Белфаст він клюне. Сподіваюся, що справи з віспою там не погіршилися. А то, може, вона й не схоче знову робити щеплення. Ваша дружина і моя дружина.

А чи не стежить він, часом, за мною?

Містер Блум стояв на розі й роздивлявся різнобарвні плакати, оголошення на рекламній тумбі. Імбирний ель фірми Кантрел і Кокрейн (ароматизований). Літній розпродаж у Клері. Ні, пішов прямо. Бувай. Сьогодні Лія{152}: місіс Бендмен Палмер. Хотілося б іще раз побачити її в цій ролі. Вчора вона грала в Гамлеті. Чоловічу роль. А може він був жінка{153}. Чи не тому-то Офелія наклала на себе руки? Бідолашний тато! Як часто він розповідав про Кейт Бейтмен у цій ролі! Простояв цілісінький день біля театру Адельфі в Лондоні і таки втрапив. За рік до мого народження: у шістдесят п’ятому. А Рісторі у Відні. Як же вона називається? Ця річ Мозенталя. Чи не Рахіль? Ні. Завжди розповідав про ту сцену, в якій сліпий від старості Авраам упізнає голос і мацає його обличчя пальцями.

— Натанів голос! Голос його сина! Я чую голос Натана, який залишив свого батька помирати з горя та злиднів на моїх руках, залишив батьківський дім і залишив Бога батьків своїх.

Так, Леопольде, кожне з цих слів сповнене глибокого значення.

Бідолашний тато! Бідолаха! Добре, що я не пішов у кімнату й не побачив його обличчя. Того дня! Боже! Боже! Ет! Може, для нього так було краще.

Містер Блум повернув за ріг, де стоянка візників, шкапини стояли, понуривши голови. Годі думати про це, не варто. Час уткнутися в шаньку з вівсом. І треба ж було здибати цього МакКоя.

Підійшов ближче і почув, як хрумтить золотавий овес, тихо хрупають зуби коней. Вони, волоокі, стежили за ним, а він проходив мимо, вдихаючи солодкуватий дух вівсяної кінської сечі. Їхнє Ельдорадо. Бідолашні чотирикопитні! Байдуже їм до всього, нічого вони не знають, ні про що не дбають, їм аби увіпхнути свої довгі морди в шаньку з вівсом. А ті шаньки такі повні, що нема про що й говорити. Тож нагодовані вони і дах над головою мають. І вихолощені: чорне, наче ґумове, дрантя звисає між їхніх задніх ніг. Може, вони й щасливі такі, які є. Як подивишся, такі ж вони гарні й симпатичні коники. А от коли заіржуть, то хоч вуха затуляй.

Він витягнув із кишені листа і вклав його в газету, яку тримав у руці. А раптом тут і вона назустріч! У провулку буде безпечніше.

Ось пройшов повз заклад, що правив візникам за притулок. Дивне життя у візників, завжди вони в русі, за будь-якої погоди, в усі боки, або рахують час, або в один кінець, і завжди за чужим велінням. Voglio е non. Буває частую їх залюбки цигаркою. Товариські. Проїжджаючи повз вас, щось вигукують. Блум замугикав:

Потім звернув на Камберленд-стрит і, пройшовши кілька кроків, зупинився під стіною станції. Ні душі. Склад лісоматеріалів Міда. Стоси колод. Руїни і хатини. Обережно переступив накреслені крейдою на асфальті класи, де лежав забутий камінець. Не попав у вищий клас. Біля складу сидів навпочіпки хлопчина, грав сам із собою в кульки, ляскав кульку великим пальцем. Смугаста мудра кішка, сфінкс, що моргає очима, стежила, сидячи на теплому підвіконні. Шкода їх турбувати. Магомет відрізав клапоть свого плаща, щоб її не розбудити. Розкрити його. Я теж грав у кульки, коли ходив у школу тієї старої дами. Вона любила резеду. Місіс Елліс. А містер? Він розпечатав конверта, не виймаючи з газети.

Квіточка. Либонь, воно. Жовта квіточка із сплюснутими пелюстками. Тож, видно, не розсердилася. Що ж вона там пише?

Він зосереджено відокремив від листа пришпилену до нього квітку, принюхався, чи пахне, вже майже вивітрилось, і засунув у нагрудну кишеню. Їм вона подобається, бо її ніхто не почує. Або отруєний букет, щоб укоротити йому віку. Потім, спроквола рушивши далі, він перечитував листа, промовляючи упівголоса окремі слова. Тюльпани сердиті на тебе любий мій чоловічий цвіт покарає твій кактус якщо ти не будь ласка покарай бідолашну незабудку як я хочу фіалки любий троянди коли ми скоро анемон зустрінемо всі вредний нічна стеблина дружина Мартині парфуми^{154}. Прочитавши лист, він витяг його з газети і знову поклав у бічну кишеню.

Тихо зрадів він, і його уста відкрилися. В цьому листі співає вже іншої. Цікаво, чи сама писала? А удавала з себе ображену: я ж дівчина з порядної родини і вихована доброчесно. Можна б зустрітися якось у неділю після служби. Дякую: не маю такого бажання. Звичайна любовна сварка. Потім кожне у свою шкаралупу. Як ми з Моллі, коли погиркаємось. Сиґара заспокоює. Наркотик. Наступного разу крок далі. Вредний хлопчисько: наб’ю: звичайно ж, боїться таких слів. Брутальні, ну то й що? Треба пробувати. Раз за разом.