Улісc: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Кокрейне, скажи ти. Яке місто його покликало^{46}?

— Тарент, сер.

— Добре. Ну?

— Була битва, сер.

— Добре. Де саме?

Хлопець порожнім поглядом утупився в порожній простір вікна.

Байки, задумані дочками пам’яті. А проте якось і не схоже, щоб їх створила пам’ять. Тоді ця фраза, котру сказано зопалу, це лопотіння Блейкових крил^{47} надміру. Я чую, як розпадається весь простір, як трощиться скло і кришаться стіни, а час палахкотить буряковим полум’ям. То що ж нам залишається?

— Я забув де, сер. 279 року до нашої ери.

— Під Аскулумом, — підказав Стівен, піддивившися назву й дату в підручнику, який побував у бувальцях.

— Так, сер. І він сказав: Іще одна така перемога, і нам кінець.

Оцю фразу світ таки запам’ятав. Спочинок для недалекого розуму. Стоячи на горбі й споглядаючи рівнину, всіяну мертвими тілами, генерал, спираючись на спис, каже своїм офіцерам. Будь-який генерал своїм офіцерам. А ті слухають.

— Тепер ти, Армстронгу, — звернувся до іншого хлопця Стівен. — Який був кінець Пірра?

— Кінець Пірра, сер?

— Я знаю, сер. Запитайте мене, сер, — озвався Комін.

— Постривай. Скажи ти, Армстронгу. Ти знаєш що-небудь про Пірра?

В Армстронговому ранці зручно лежав кульок із фігами. Час від часу він крутив між долонями фігу і нишком клав її в рот. До губи пристали кришки. У хлопця підсолоджений подих. Заможні батьки, пишаються, що їхній старший син у флоті. Вайко-роуд, Далкі.

— Пірр, сер? Пірр — це пірс.

Усі засміялися. Невеселим пронизливим злостивим сміхом. Армстронг озирнув клас, у профіль дурнувата усмішка. Ще мить — і вони зарегочуть, знаючи, що я їх не зможу втримати в руках і що їхні татусі сплатили за навчання.

— Ну то скажи мені, — звернувся до хлопця Стівен, торкаючи його плече книжкою, — що таке пірс.

— Пірс, сер, — почав Армстронг, — це така штука над хвилями. Щось наче міст. Кінгстаунський пірс, сер.

Дехто засміявся знову: невесело, проте багатозначно. Двоє на задній парті почали перешіптуватися. Так. Вони знають: хто не пізнав, той ніколи не був невинний. Усі. Заздрісно він дивився на їхні обличчя. Едіт, Етель, Герті, Лілі. І подібні до них: їхній подих теж підсолоджений чаєм із варенням, їхні браслети бряжчать, коли вони заводяться одна з одною.

— Кінгстаунський пірс, — промовив Стівен. — Так, несправний міст.

Ці слова насторожили їхній погляд.

— Тобто як, сер? — запитав Комін. — Адже міст буває через річку.

Для Гейнса в його записник. А їм цього не поясниш. Увечері в запалі пиятики і балачок простромити блискучий обладунок його мостивого розуму. І що ж тоді? Блазень при дворі свого володаря, наближений та нешанований, домігся милостивої панської ласки. Чому всі вони пішли цією стежкою? Не зовсім тому, що чекали добра і привіту. Бо для них теж історія була просто байкою, однією з тих, які вони часто чули, а їхня країна — чимсь на взір ломбарду.

Хіба Пірр не загинув ув Арґосі від руки старої баби^{48}, а Юлія Цезаря хіба не закололи кинджалом? Їх уже не можна забути. Час посвідчив їхнє існування, і, скуті ним, вони опинилися там, де досі купчилися видалені їхньою появою незліченні можливості. Але чи були ті можливості дійсні, якщо вони так і не здійснилися? Чи вони були можливі тільки тоді, коли відбулися? Вітру ткач, ткачи його, ткачи!

— Розкажіть нам що-небудь, сер.

— Так, будь ласка, сер, про привидів.

— На чому ми закінчили тут? — запитав Стівен, розгортаючи іншу книжку.

— Спини свій плач{49}, — підказав Комін.