Гармонія (новели): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Поручик гвардії з огидою сплюнув на підлогу і сховав свою блискучу шаблю у піхви.

— ...То я... я просив його за гармонію, — не вгамовувався Гришка.

— Гармонь, Мичугин, виновата! — промовив поручик і встав, позіхаючи, з-за столу. — Скоти. Довольно, оставь!

Штабс-капітан Мічугін підняв з підлоги клапоть Василевої сорочки і стер кров з нагайки аж до вплетеної на кінці кулі...

— Духленков, жида-а давай сюда!

— Арончика! — додав поручик.

Унтер-офіцери прокашлялися, голосно загомоніли; вони товстими пальцями доставали дорогі папіроси з білої коробки, яку тримав у руці Карпо Смолярчук і щедро частував з неї усіх.

Ранок зустріли Гандзюки ще в мурованій школі.

З вікна видно було Гришці, як метушився базар і тікали кінні селяни: денікінці мобілізували коні. Коло волості, як і вчора, стояли довгі валки підвід, навантажених військовим майном і солдатами.

Гришка сп’явся на широку лутку вікна і довго дививсь на метушливий базар: перед вікнами школи стояли гончарі з посудом. Жінки й молодиці, торгуючи той посуд, тихо дзвонили глечиками, мисками й макітрами.

Василь сидів на підлозі, схиливши до стіни голову: куняв. Вони цілу ніч не спали...

П’ять чоловік, розповідали червоноармійці, не повернулися з допиту. Їх розстріляли десь під кручами, за церквою; а сухорлявого єврея нібито зарубав шаблею сам штабс-капітан Мічугін... Отака страшна була ніч!

Аж стіни побризкані й покроплені кров’ю у канцелярії.

Нікого з піївчан не бачить Гришка коло гончарів — усе чужі, з далеких сіл люди...

Одломив собі шматок паляниці і жував його знічев’я.

«Може, Василеві дати?»

Повз блискучі, полив’яні горшки й миски майнула знайома Гришці постать: Галька.

У довгій, ніби вона прилипла на стегнах, спідниці, у рябенькій, зеленими горошинами засіяній кохті і в шапочці — бриль, сказати, так ні, бо крис немає...

«Куди це вона так вирядилася? — дивується Гришка. — Невже до них, що раз у раз сварилися були, прийшла?»

Він зрадів: дивиться Галька на вікна, а в руках у неї — біла косиночка: передачу принесла.

Гришка підбіг до Василя й тихо, винувато торкнув його за руку:

— Галька наша до волості пішла...

— Га?

Василь злякано кинувся: він знемігся й заснув.

— Галька, кажу, пішла до волості, — вдруге сказав Гришка.

І страшне, аж чорне якесь од синяків обличчя раптом просвітліло. Очі засвітилися Василеві тихою, невисловленою радістю; він метко підвівся на ноги, простер спухлі очі, кинувшися до вікна.

Нема вже під вікнами Гальки: вона стоїть, бачить Василь, коло ганку, з поручиком чорнявим говорить.

Схилила, видно хлопцям, голову Галька, зашарілася, як півонія та... Офіцер хитає головою, ніби журить і докоряє Гальці; ось він витяг срібного портсигара, стукає довгим мундштуком папіроси і сміється до дівчини ласкаво-ласкаво... Поручикові гвардії сподобалася ця покоївка панська!

Пильно-пильно дивиться він у Гальчині великі сині очі... Кинув цигарку на землю, не докуривши: пішли обоє на ганок, до волості.

На порозі, видно було Гришці, на Гальчине плече лягла юнка, маленька рука, зодягнена в білу рукавичку... Сестра оглянулася, повела плечем ще й начосами над лобом тріпнула!