Гармонія (новели): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— ...Я, милай, вышибу из тебя «грабь награбленное»... — тихим, ласкавим голосом, як говорив був з доктором, говорить Мічугін до Василя.

«Або все, або нічого...» — сплили Гандзюкові слова сухорлявого червоноармійця.

Як і раніше, сидів на табуретці, але не пам’ятав уже, чи сам сів, чи підвели й посадили. Голова чубата, розрубана нагайкою над лобом, важко схилилася долу — до болю хотів випити хоч краплину води. Аж пальцями провів по губах, ніколи в жнива не хотів так пити, як зараз; губи спухли Василеві, а тіло обважніло, і біль у найменшій цяточці тіла такий великий, що трудно поворухнутися... Чує Гандзюк:

— Обидва, можна сказать, налицьо! — з радістю й піднесенням вигукнув Карпо Смолярчук.

Але його несподівано осік поручик:

— Кто здесь старший? — запитав. — Откуда у тебя большевистское панибратство? Казаковать у повстанцев заразились, сволочи?!

Зашаткував словами Смолярчук, виправдувався:

— Я к слову, примєрно... Привели, значить, хторого...

Гришка дивиться на брата, як дивляться на мертвого, що його безмірно любили були за життя. Він боїться, що от-от упаде коло табуретки на коліна, як коло труни, і заридає... Тіло на Василеві — він сидить голий до пояса — взялося кривавим холодцем.

— Итак, Гандзюк, — тихо, ледве чути Василеві, говорить штабс-капітан. — Мы уже установили один факт: просо у Смолярчука взял ты! Прекрасно.

Він посміхнувся до поручика гвардії, говорив далі:

— Нас интересует другой факт — художественная, так сказать, сторона этой кражи: для какой цели ты уворовал?

Зовсім не чути Василевого голосу, він харчить одно тільки слово:

— Їсти-и...

— «Їсти?» — здивовано перепитує Мічугін. — Умно придумал! А может, тебя, голубчик, красные научили? Признавайся, не стесняйся!

— Я сам крав...

— Григорий Гандзюк! — гукає Мічугін і підходить близенько до Гришки. — Для какой цели уворовал Василий просо? Признавайся!

І він високо підняв у руці дротянку, але не вдарив, а чекав на відповідь.

Гришка, переступаючи з ноги на ногу, дивиться у вічі братові, схлипує і, захлинаючись сльозами, каже:

— На гармонію... А пудів два, думали, на кашу буде.

Гармоніст сміється з Гришиної відповіді; він перестав уже грати і, зацікавлений, пильно стежить за канвою штабс-капітанових запитань.

— Гандзюку — музыки, песен и женщин? — вигукує скаженілим голосом Мічугін. — А потом — каши...

Гармоніст, наче хто його підстьобнув, горластими басами розправив збрижені міхи:

на всі голосники заливається гармонія. Гармоніст приспівує, головою крутить і язиком прицмокує слова, щоб усі бачили й чули, який великий майстер з телеграфіста далекої Мурманської залізниці...

І дротянка вдруге затанцювала на Василевій спині.

Роз’ятрені рани запекли й защеміли з нелюдським болем; Гандзюк не витримав його і закричав на всю канцелярію з такою страшною силою, що Гришка упав від того крику додолу.

— Убийте! Застрельте! Застрельте мене, — звертався він до поручика гвардії, що здавався йому найстаршим у своїх великих, золотом шитих, погонах з орлами.

Гармонія захлинулась і стихла: гармоніст з далекої Мурманської залізниці ніколи ще не чув такого страшного крику людини.

Гришка плазував навколішки перед штабс-капітаном — гарячі й рясні сльози летіли йому з очей на блискучі офіцерські чоботи, а він усе ридав і благав:

— Не вбивайте його! Мене краще розстріляйте... Або хай вони шаблею зарубають... — і показав на стіл своїм маленьким, дитячим кулачком.