Дорога: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він прокинувся на світанку і спостерігав, як настає сірий день. Повільний, напівтьмяний. Він встав, поки хлопець спав, взувся й, загорнувшись у ковдру, пройшовся між деревами. Спустився у вертикальну тріщину в скелі й там зайшовся кашлем. Кашляв доволі довго. Потім просто опустився на коліна в попіл. Підвів обличчя до блідого дня. Ти там? прошепотів. Можна тебе нарешті побачити? У тебе є шия, щоб я міг тебе задушити? А серце є? Прокляття, ти маєш душу? О Боже, прошепотів він. О Боже.

Наступного дня опівдні вони пройшли містом. Револьвер він тримав під рукою, на брезенті, складеному у візку. Хлопця не відпускав. Місто майже повністю згоріло. Жодних ознак життя. Машини на вулиці засипані попелом, усе вкрито попелом і пилом. Закам'янілі сліди у висохлому мулі. Висохлий труп у дверній проймі, сама шкіра. Скривився, зустрічаючи день. Чоловік підтяг хлопця ближче. Просто пам'ятай: усе, що вкладаєш собі в голову, лишається там назавжди, сказав він. Обміркуй це.

Але ж дещо забувається?

Так. Забувається те, що хочеш пам'ятати, і пам'ятається те, що хочеш забути.

За півтора кілометра від дядькової ферми було озеро, куди вони з дядьком восени ходили збирати дрова. Він сидів на кормі, опустивши руку в холодний струмінь, поки дядько веслував. Ноги стариганя в чорних дитячих черевиках впиралися в поперечну дошку. Його солом'яний капелюх. Цівка слини звисає з чашечки люльки, зробленої з кукурудзяного качана. Дядько повернувся поглянути на дальній берег, плавно підняв весла, витягнув люльку з рота, витираючи підборіддя тильним боком долоні. Берези росли просто на березі, їхні бліді кістяки проступали на тлі темряви вічнозелених дерев. По периметру озера було безліч покарлючених, обвітрених сірих пнів — багаторічний вітровал. Самі дерева вже давно порозпилювали на дрова й повивозили. Дядько розвернув човен, склав весла, і їх понесло над піщаною мілиною, поки човен не зашкріб по дну. У прозорій воді голічерева ледарював мертвий окунь. Жовте листя. Вони залишили черевики на теплих пофарбованих дошках і витягнули човен на мілководдя, а потім кинули якір на всю довжину мотузки. За якір у них бляшанка з-під смальцю, у яку залили цемент і вставили вушко. Вони пішли вздовж берега, дядько несе на плечі моток грубої мотузки, уважно роздивляється пні й пихкає люлькою. Підіймає один корч, перевертає, використовуючи коріння як важіль, поки той не опиняється наполовину у воді. Штани закочені до колін, але однаково вже мокрі. Прив'язують мотузку до кнаги на кормі й гребуть назад через усе озеро, підсмикуючи пень за собою. Натоді вже запали сутінки. Чути лише повільну ритмічну однохідь шурхотливих кочетів. Темне скло озера й вогні у вікнах на березі. Десь чути радіо. Жоден з них не зронив ані слова. Таким був ідеальний день його дитинства. Такий день зумовлює всі подальші дні.

Впродовж наступних днів та тижнів вони прямували на південь. Самотньо і наполегливо. Горбкувата дика місцина. Будинки з алюмінію. Іноді крізь вторинне рідколісся проглядали ділянки шосе, що колись поєднувало штати. Холоднішало. Високо в межигір'ї вони зупинилися, щоб роздивитися низину на півдні. Скільки сягало око, земля була випалена, почорнілі скелі ніби стояли на мілководді, а навколо здіймалися й неслися пустельною рівниною вали попелу. Тьмяна сонячна доріжка майже непомітно переміщувалася, залишаючи за собою пітьму.

Багато днів вони брели тією випаленою місцевістю. Хлопець десь знайшов олівці та намалював на своїй масці ікла. Він ледве плентався, однак усе ж не скаржився. Одне з передніх коліщаток візка розхиталося. Що з цим поробиш? Нічого. Все було випалено, вогнища вже не розкласти, тож ночі були довгі, темні й холодні — таких ще не було ніколи. Холод, від якого тріщинами вкривалося каміння. Холод, що забирав твоє життя. У темряві він притискав до себе тремтливе тіло хлопця й рахував кожен його кволий подих.

Він прокинувся від звуку далекого грому й одразу сів. Усе пронизували спалахи слабкого тремтливого світла з невідомого джерела. Світло заломлювалося в дощі, змішаному із сажею. Він натягнув на себе й сина брезент і, прислухаючись, ще довго лежав без сну. Якщо вони промокнуть, висушитися біля багаття не вдасться. Якщо вони промокнуть, напевно, помруть.

Вночі він прокидався у непроникній, сліпій темряві. Якщо вслухатися в таку темряву, починають боліти вуха. Часто доводилося вставати. Жодного звуку, крім вітру в голих почорнілих деревах. Він підводився і, похитуючись, стояв у тій холодній аутичній темряві, розвівши для рівноваги руки, поки не закінчувалися вестибулярні обчислення в його черепі. Давній порядок. Спробувати випростатися. Впавши, зіщулитись. Він робив великі кроки вперед, ніби маршував, відраховував їх, поки не повертався у протилежний бік. Очі заплющені, руки загрібають у порожнечі. Випростатися відносно чого? Чогось безіменного вночі, родовища чи материнської породи. Проти них він і зірки — просто супутники. Як величезний маятник у ротонді, що описує щоденні протяжні рухи Всесвіту. Можна сказати, що він нічого не знає, хоча мав би знати.

Знадобилося два дні, щоб перейти цю попільну землю, вимиту до корінної породи. Далі дорога йшла вздовж гірського хребта, обабіч якого збігало вниз неродюче полісся. Сніг іде, сказав хлопець. Він вдивлявся в небо. Згори просіялася самотня сіра сніжинка. Він спіймав її і споглядав, як вона маліє в нього в долоні, неначе останні сили християнського світу.

І вони квапилися вперед, накрившись брезентом. З порожнечі, кружляючи, падали вологі сірі сніжинки. Сіра сльота на узбіччі. Чорна вода витікала з-під наносів вимоклого попелу. Жодних сигнальних вогнищ на віддалених гірських хребтах. Він подумав, що прибічники кривавих культів, певно, знищили одне одного. Цією дорогою ніхто не ходив. Ані розбійники з великої дороги, ані мародери. За деякий час вони вийшли до придорожньої автомайстерні та зупинилися у дверях, позираючи на сірий мокрий дощ, принесений поривчастим вітром із верховини.

Підібрали кілька старих ящиків і розклали багаття на підлозі. Він знайшов деякі інструменти, виклав усе з візка і зайнявся ремонтом колеса. Викрутив болт, ручним дрилем висвердлив втулку, а на її місце вставив шматок труби потрібної довжини, обрізавши її ножівкою. Потім знову все прикрутив, поставив візок і покатав його туди-сюди. Усе крутилося як слід. Хлопець сидів і уважно за всім спостерігав.

Уранці рушили далі. Безлюдна місцевість. Шкура кабана прибита до воріт комори. Жалюгідно. Замість хвоста якийсь жмуток. У коморі три засохлі й запилюжені тіла звисають із кроквин між клаптиків блідого світла. Тут може щось бути, сказав хлопець. Кукурудза чи ще щось. Ходімо, сказав чоловік.

Найбільше він хвилювався через взуття. А ще через їжу. Через їжу — постійно. У кутку старої коптильні з дощатою обшивкою вони знайшли у верхньому кутку окіст на розпірці. На вигляд такий, наче його з могили витягнули, — висхлий і покручений. Він його надрізав, і всередині виявилося темно-червоне солоне м'ясо. Поживне й добре. Тієї ж ночі вони підсмажили на багатті товсті шматки та протушкували їх у банці з бобами. Пізніше він прокинувся у темряві від того, що, як йому здалося, десь серед низьких пагорбів б'ють у великі барабани. Потім вітер змінився і запанувала тиша.

У снах бліда наречена виходила до нього з-за зеленої листяної запони. Пипки вимазані білою глиною, ребра вибілені фарбою. Вона була в газовій сукні, темне волосся закріпила гребінцями зі слонової кістки та перламутру. Її усмішка, опущені долу очі. Уранці знову сніжило. Угорі намистинки сірих сніжинок нанизувалися на електричні проводи.

Він нічому не довіряв. Казав, що правильні сни для людини в небезпеці — це сни про небезпеку, а решту спричиняє знемога і смерть. Він спав мало і кепсько. Снив про квітучий ліс, де птахи літали між ним та дитиною і небо було до болю блакитне, але він учився прокидатися саме від таких світів, що спокушали, наче сирени. Лежав у темряві, все слабше відчуваючи моторошний смак персика з якогось примарного саду. Він гадав: якщо проживе досить довго, світ, зрештою, буде загублено. Так світ поступово помирає для людей, що втратили зір, і все поволі стирається з пам'яті.

Від марень у дорозі неможливо прокинутися. Він уперто чвалав далі. Міг згадати про неї все, крім її запаху. Сиділи поруч у театрі, вона нахилилась уперед, слухаючи музику. Позолочені візерунки, настінні світильники й високі колоноподібні згортки завіси обабіч сцени. Вона тримала його руку на своїх колінах, і він відчував резинку панчіх крізь тонку тканину літньої сукні. Зроби стоп-кадр. А тепер приклич свою темряву і свій холод — і будь проклятий.

Він зладнав підміталки з двох знайдених щіток і прикрутив їх до візка так, щоб змітати сучки перед колесами, посадив хлопця у кошик, а сам став на задню поперечку, ніби погонич собачої запряги, і вони рушили вниз пагорбами, нахиляючись на вигинах і кермуючи візком, ніби бобслеїсти. І він уперше за довгий час побачив, як хлопець усміхається.

На гребені пагорба дорога вигиналась і виверталась. Стара стежка вела через ліс. Вони зійшли з дороги та сіли на лавку, задивившись на долину, де земля розчинялася в жорствовому тумані. Унизу, у розчищеній чаші посеред цієї глушини, було озеро. Холодне, сіре і важке.

Що це, тату?

Гребля.

Нащо вона?

Завдяки їй утворилося озеро. До цього там була просто річка. Крізь греблю текла вода, що крутила великі вентилятори, так звані турбіни, що виробляли електроенергію.

Щоб було світло.

Так, щоб було світло.

А можна туди спуститись і подивитися на неї?

Гадаю, вона задалеко.

А гребля тут буде довго?

Думаю, так. Вона з бетону. Напевно, стоятиме сотні років. Може, навіть тисячі.

Як думаєш, в озері може бути риба?