Дорога: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пройшовши дорогою пів кілометра, він спинився й озирнувся. Ми не подумали, сказав він. Треба повернутися. Зіштовхнув візок з дороги й перевернув, сховавши в безпечне місце якомога далі від очей. Вони лишили свої наплічники й повернулися до заправки. У боксі техобслуговування він дістав металеву сміттєву діжку, перевернув її та вибрав з купи всі літрові пляшки з-під моторної оливи. Потім вони сиділи на підлозі, зливаючи з них залишки: ставили пляшки у таз догори дриґом, поки насамкінець не назбирали майже пів літра оливи. Зливши зібране в одну пляшку, він закрутив її пластиковою кришкою, витер ганчіркою і зважив у руці. Олива для їхнього каганця, щоб освітлювати довгі сірі сутінки та довгі сірі світанки.

Зможеш прочитати мені казку, сказав хлопець. Зможеш, тату?

Так, сказав він. Зможу.

На дальньому боці річкової долини дорога пролягала голою чорною випаленою землею. Обабіч неї тягнулися обвуглені стовбури без гілок. Попіл віявся дорогою, між почорнілими електричними стовпами, на яких натягнуто схожі на руки голі дроти, що тоненько гули на вітрі. Згорілий будинок у просіці, а за ним — широкі луки, голі та сірі, а ще сирий червоний річковий намул там, де колись проводили дорожні роботи. Ще далі — білборди з рекламою мотелів. Усе — як колись, тільки вицвіле та звітріле. Вони зупинилися на вершечку пагорба на холодному вітрі, щоб відсапатися. Він поглянув на хлопця. Все гаразд, сказав той. Чоловік поклав руку йому на плече і кивнув у бік місцевості внизу. Дістав бінокль з візка і, стоячи посеред дороги, поглянув на рівнину внизу, де крізь сіряву проступав обрис міста, неначе малюнок вуглинкою, накреслений на пустищі. Немає на що дивитися. Жодного диму. Можна глянути? спитав хлопець. Так. Звісно. Хлопець зіперся на візок і покрутив коліщатко. Що бачиш? запитав чоловік. Нічого. Хлопець опустив бінокль. Дощить. Так, сказав чоловік. Знаю.

Вони накрили візок брезентом і лишили у глибокому яру. Видряпалися схилом поміж темних стовпів дерев до видовженого кам'яного виступу, що його чоловік помітив раніше, сіли під навислою скелею і спостерігали, як дощ періщить сірими потоками в долині. Лютий холод. Вони сиділи, притулившись один до одного, загорнувшись у ковдри поверх курток. Невдовзі дощ ущух, і лише під деревами ще накрапало.

Коли розвиднилося, вони спустилися до візка, стягнули брезент і дістали ковдри та все потрібне для ночівлі. Знову видряпалися на пагорб і влаштувалися на сухій землі під скелею. Чоловік сидів, обіймаючи хлопця, намагаючись його зігріти. Загорнувшись у ковдри, вони спостерігали за тим, як їх огортала невиразна темрява. Сірі обриси міста розчинялися у сутінках, ніби мара, і він запалив каганчик і затулив його від вітру. Потім вони пішли у бік дороги, він узяв хлопця за руку, і вони разом піднялися на верхівку пагорба, звідки можна було охопити оком місцевість, що простягалася на південь. Опускалася ніч, вони стояли на вітрі, загорнувшись у ковдри, видивляючись бодай натяк на багаття чи лампу. Нічого, їхній каганець на пагорбі був єдиною цяточкою світла, і зрештою вони повернулися на місце ночівлі. Надто мокро, щоб розпалити вогнище. Вони з'їли свою вбогу вечерю холодною і лягли, поставивши посередині лампу. Він приніс хлопцеву книжку, але той надто втомився, щоб слухати. А можна, щоб лампа горіла, поки я не засну? запитав він. Так. Звичайно.

Хлопець довго не міг заснути. Згодом повернувся і поглянув на чоловіка. У слабкому світлі каганця його обличчя, все у чорних патьоках після дощу, скидалося на лице стародавнього актора-трагіка. Можна тебе дещо спитати?

Так. Звичайно.

Ми помремо?

Колись — так. Але не зараз.

І ми так само йтимемо на південь.

Так.

Тож нам буде тепло.

Так.

Добре.

Що «добре»?

Нічого. Просто добре.

Лягай спати.

Добре.

Я хочу загасити каганець. Добре?

Так. Добре.

І потім пізніше, уже в темряві:

Можна тебе дещо спитати?

Так. Звичайно.

Що ти робитимеш, якщо я помру?

Якщо ти помреш, я теж захочу померти.

Щоб бути зі мною?

Так. Щоб бути з тобою.

Добре.

Він лежав і слухав, як накрапає в лісі. Корінна порода — ось що це. Холод і тиша. Похмурі мінливі вітри носять у порожнечі порох померлого світу. Несуть, розсипають і несуть далі. Все втратило підпори. Безопорне в попелястому повітрі. Підтримуване тремтливим коротким подихом. Якби ж то моє серце закам'яніло.