Безлюдні острови 14-16: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На церкві Санта-Марія-дель-Аніма в Римі є напис про те, що багато залежить від часу, на який припадає діяльність навіть найвизначнішої людини. Його - припав на апогей тероризму і геростратизму[6]. Вбивства великих лідерів справді є традицією людства, і в ХХ-му столітті ця традиція ретельно культивується, але напад на Папу (Павла VI) розглядався як дивина, і був - чого не очікувалося - оголошенням нової епохи, коли святі перестали існувати. Політична загроза — це одне (правильне було твердження про Іоанна Павла ІІ, опубліковане в "Ньюсвік" 25 травня 1981 року: "Він становить політичну силу. У світі є багато тих, хто хотів би бачити Його мертвим"), а геростратичне божевілля – це друге, спричинене, переважно, засобами масової інформації, з телебаченням на чолі.

Засоби масової інформації, які можуть показувати Папу лише тоді, коли він виступає публічно (унікальним прикладом є фотографії, зроблені телеоб’єктивом для "Парі Матч", на яких Іоанн Павло купається в Середземному морі), мимоволі шкодять Йому. Він, насамперед, філософ, видатний теоретик у галузі етичних питань, а не актор, що вітає натовпи, але телебачення та ілюстровані журнали представляють Його (природно) лише в цій останній ролі. Набагато гірший ефект постійної присутності Івана Павла ІІ на рухомих і нерухомих фотографіях – це те, що можна назвати синдромом Герострата. На телеекранах і обкладинках журналів в дикому хороводі ганяються святі і шарлатани, мудреці і політики, справжні і фальшиві революціонери, вбивці і поліцейські; будь-який мислимий злочин було скоєно там достатньо разів, щоб божевільні хотіли його наслідувати. Але вбивство когось зараховується, лише якщо це відома особа, чим відоміша, тим краще, як на Дикому Заході ХІХ століття, де найгучніших стрільців стріляли в спину просто для того, щоб "бути тим чуваком, хто вбив вбили X". Засоби масової інформації, створюючи величезну рекламу вбивцям, є непереборним стимулом для сучасного Герострата непереборне заохочення переступити кордон між хворими амбіціями та реальністю, що є тим небезпечнішим, що сьогодні гвинтівки не завжди все роблять. Куля, ніж або бомба призначені для суперзірки, щоб зробити зірку з убивці. "Ринок", насичений сучасними Геростратами, є, у свою чергу, запрошенням для політичних кіл, які стурбовані владою Святішого Отця. І так коло замикається.

Формально влада Іоанна Павла ІІ — це лише управління близько сімома з половиною сотнями мільйонів душ, але, як влучно зауважив Джон Лар у есе про славу (у "Харперз"): "Той, хто привертає найбільше уваги, має найбільшу владу". Сьогодні ніхто не привертає такої уваги світу, як "феномен Войтили" (термін Ганса-Якоба Штеле), і це є світ, у якому бандит винагороджується успіхом попадання на омріяну обкладинку, про що знають ляльководи, які шукають маріонеток. Тому страх за життя Папи зростає.

Ляльки бувають різних видів. "Сицилійською маріонеткою" називали актора-авангардиста, який, отримавши престижну нагороду у вигляді срібної мушлі[7], кинув її на землю, кричачи, що не приймає нагороду, щоб продемонструвати свою ненависть до польського Папи (але він прийняв призові, тільки за прицілом камер). Цей вид клоунади нешкідливий. Маріонетки з пістолетами є небезпечними.

Жоден папа в історії не був об’єктом такого полювання. У 1979 році швейцарський гвардієць обеззброїв бойовика з ножем, який увірвався до Ватикану з наміром убити Іоанна Павла. У 1981 році в Карачі (Пакистан) терорист хотів вчинити теракт під час меси на стадіоні, але вибухівка вибухнула в невідповідний момент, підірвавши не Папу Римського, а бойовика. Через три місяці (13 травня 1981 р.) турецький "сірий вовк" тяжко підстрелив Верховного Священика на площі перед Ватиканської базилікою. Рівно через рік у Фатімі (Португалія) іспанського священика-інтегриста зупинили за кілька метрів від Папи, коли він готувався вдарити Його багнетом. На початку 1983 року італійська поліція заарештувала турка Мустафу Саваса, наприкінці 1984 року венесуельська поліція заарештувала Дугласа Торреальбу Ернандеса, а у травні 1985 голландська поліція заарештувала Есмета Аслана, які готували подальші напади на чиєсь замовлення. Ми знаємо лише про ці кілька випадків[8]; скільки замахів не дійшли до фази реалізації або щезли під час неї, не будучи розкритими? Я зовсім не здивувався, коли перед моєю першою розмовою зі Святішим Отцем (1980 р.) Його головний охоронець, видатний дзюдоїст і каратист, єпископ Марцінкус (литовець за походженням) перевірив мою шарикову ручку під виглядом цікавості до неї, бо сьогодні стріляють і ручки.

Пауль Марцінкус координує (або, принаймні, займався у той час) всією системою охорони Папи в Державі Ватикан, про яку "Штерн" написав у липні 1982 року: "Держава Ватикан (площа 44 га) є однією з з найбільш наповнених агентами держав у світі". Стаття у "Штерні" починалася як класичний кримінальний роман: "Це була одна з тих приємних жовтневих римських ночей. У садах Ватикану з'явилися три темні постаті. Вони несли складану лопату та металевий ящик з електронним обладнанням. Тільки-но троє почали копатися на глухій галявині, як їх зненацька застав патруль папської варти. Троє нічних мандрівників втекли через стіну біля музеїв Ватикану. На місці вони залишили лопату та таємничу коробку. Папський державний секретаріат заборонив поширювати новину про цей інцидент. Цей випадок обурив прелатів Святого Престолу. Буквально за кілька днів до цього, 16 жовтня 1978 року, Папою Римським було обрано польського кардинала Кароля Войтилу".

Навколо Іоанна Павла ІІ точиться божевільна гра цивілізованого світу, але ніякі агенти і ніякі інтриги не здатні підрізати Йому крила і зупинити Його, якщо цього не змогли зробити кулі проплаченого вбивці, що пронизали Його тіло. Калабрійський хірург, доктор Франческо Кручітті, який двічі прооперував Папу протягом трьох місяців і який підтвердив вік Святішого Отця ("Il Papa має 61 рік згідно з його свідоцтвом про народження, але біологічно він на 10 років молодший"), допитаний журналістами про перебування святого пацієнта в лікарні, відповів: " - Протягом цих дев'яноста трьох днів він жив, як лев у клітці, постійно думав про нові подорожі. Коли неподалік хтось говорив про суд над убивцею, я почув, як він пробурмотів: "варто було б поїхати в ті сторони, або ж туди...".

Мандрівка світом, щоб зустрітися з людьми – це вірність самому собі, продовження стилю понтифікату, який був один раз закладений. У цьому стилі багато спонтанності, що робить його неформальним на кожному етапі шляху, так що церковна політика перестає бути основною метою і робиться гуманізмом у його найблагороднішій формі. Це зрозуміли навіть холодні німці (переважно протестанти), коли до них завітала "людина з Ватикану" і стався типовий для Нього "інцидент", але для них це було разючим:

"Папа раптом зменшився: він глибоко вклонився і став навколішки – цього разу не перед вівтарем, а перед жорстоко знівеченим стражданнями та хворобою чоловіком, який, всупереч програмі, шкутильгав перетнув йому дорогу в церкві святого Петра в Оснабрюку. Це були обійми без догм і церковної політики, без пафосу, якими віддають іноді великі жести" ("Ді Цайт").

Під час цих паломництв раз у раз щось відбувається "всупереч програми" (як правило, з Його ініціативи), і саме цього бояться найбільше, особливо тому, що перед візитами Іоанна Павла терористичні організації, визвольні організації чи релігійні фанатики різних конфесій погрожують Йому смертю. Це робили антипапісти у Великій Британії, бойовики з Сальвадору та Гватемали, а також гаїтянські партизани ("Бригада імені Гектора Ріобе"), які в листі до папського нунція в Порт-о-Пренсі заявили, що "вони вагатимуться загрозити безпеці Папи Римського, якщо під час свого візиту на острів він віддасться на послуги родині Дювальє". Це була дурість з їхнього боку: Іоанн Павло ІІ йде не до диктаторів, а до народів. І навіть припущення, що він міг поставити себе на службу до якогось диктатора, доводить прогресуючу психічну хворобу людини, яка це припускає.

Візити в країни, керовані деспотами, є одними з найважливіших, тому що ніхто не очікує комфорту більше, ніж тиранізований народ. Простіше кажучи, диктатори намагаються скористатися візитом Папи, щоб отримати популярність, але він цього не допускає. Він дав феноменальний урок у Буенос-Айресі, де не зміг уникнути зустрічі зі світською ієрархією, настільки глибоко залученою у війну за Фолкленди-Мальвіни, що Матері Божій з Лухан було надано звання... почесного генерал-капітана збройних сил. . Йому довелося провести півгодинну розмову з військовою хунтою в "Каса Росада" (резиденція президента). Раптом, "всупереч програмам", Він підвівся і вийшов на балкон, щоб привітати натовпи паломників, які чекали на Нього на Плаза ді Майо. Тодішній диктатор, генерал Галтієрі, підскочив, щоб стати поруч з Ним, але Папа Римський зупинився посеред вузьких дверей, блокуючи їх і не даючи генералу маневрувати. Весь світ облетіла заява одного з аргентинців: "Святий Отець не дозволив йому цього зробити. Він його повністю проігнорував" (диктатори також отримують різкі словесні уроки від Іоанна Павла, які пережив, зокрема, генерал Монтт, президент Гватемали, під час візиту Папи до цієї країни).

Набагато гучнішим і згадуваним після кожного замаху є висловлювання одного італійця. Повторюється, що в шестидесятих роках кардинал Кароль Войтила, краківський архієпископ, відвідав в Італії відомого монаха-францисканця, отця Піо, який прославився як носій хресних стигматів (рани на його руках кровоточать, як рани Христа). ) і ясновидиця. Він сказав Войтилі: "Колись ти станеш папою, але твій понтифікат буде коротким і закінчиться кровопролиттям".

Перша частина пророцтва отця Піо вже сповнилася. Не плачте, другу частину може бути нейтралізована законом Моргенштерна. У ньому сказано, що невиконання з логічної точки зору обов'язкових катаклізмів, як правило, відбувається тому, що вони були передбачені та розголошені.

Тим часом, рухома ціль постійно в русі, і постріли безперервно віддаються з усіх боків, і це не металеві кулі. На думку китайців, погане слово стає зброєю, такою ж небезпечною, як залізо. Факт. "Весь світ любить Тебе!". І навколо вороги, що є одвічним правилом: вони нападають на найкращих. Це неминуча ціна справжньої величі.

Немає нічого дивного в тому, що протестантські пастори, роздратовані його німбом, проклинають голову своїх конкурентів, використовуючи терміни, які відповідають тій християнській етиці, яку вони проповідують, наприклад: "Антихрист" або "Звір Апокаліпсису" (я цитую "The Economist", 5 березня , 1983). Що ще гірше, Він має ворогів навіть у власному домі. У серпні 1982 року фахівець у справах Ватикану, Сандро Магістер, заявив на сторінках "Л'Еспресо", що "критика Папи була особливо поширена серед кардиналів Римської курії". Кажуть, що причиною є його "польський непотизм", який проявився у створенні "польської мафії" у Ватикані, очолюваної папським секретарем, монсеньйором Станіславом Дзівішем, яка створила "щось на зразок паралельної курії". Редактор польського видання "Osservatore Romano", отець Адам Бонецький, використовуючи конкретні факти, довів свою репліку (яку, до речі, редакція «L’Espresso» не хотіла друкувати, а редакція "II Tempo"), що майже всі нечисленні поляки, які працювали у Ватикані, працювали до того, як Кароль Войтила був обраний Папою. Однак він навіть не намагався довести, що італійські князі Церкви, які "забули" про 455-річну італійську монополію на папство, не засмучувалися через втрату цієї монополії. Він знав більш ранній постріл з Курії, спрямований у Святішого Отця:

Коли Папа лежав поранений у клініці Гемеллі, одного з сановників Ватикану запитали, чи ситуація часом нагадує "sede vacante" (міжцарювання між смертю одного Папи і обранням наступного).

Відповідь цього чоловіка, ім'я якого не розголошується, була:

- Для багатьох із нас, членів Курії, стан "sede vacante" панує з часу обрання цього поляка!".

Репортер "The Times" (22 червня 1981 р.), Пітер Ніколс, додав, що "цей церковний сановник, принаймні, не є надто критично наставленим до Папи". Тож що думають і інтригують ці ватиканські італійці, які надмірно критикують свого шефа та "польську мафію"?

Мафія є італійським винаходом, і керована Італією Церква ніколи не таврувала її в минулому, незважаючи на жахливі злочини, які та вчиняла. Кардинал Ернесто Руффіні, єпископ Палермо з 1946 по 1967 роки, повторював: "Слово "мафія" придумали жителі континенту, щоб очорнити Сицилію". А як же. Диявол дуже радіє, коли люди кажуть, що його не існує - це полегшує йому роботу. Лише за папи-поляка новий архієпископ Палермо Сальваторе Паппалардо відлучив мафію від церкви, а Іоанн Павло ІІ підтвердив, що це було актом Його волі, відвідавши Сицилію та засудивши сумнозвісний злочинний синдикат. Кількасоттисячний натовп сицилійців із вдячністю скандував Його ім’я. "Жителі острова вперше отримали відчуття сили", - повідомляли журналісти. У грудні 1983 року засоби масової інформації повідомляли: "Іоанн Павло ІІ, промовляючи до паломників із Сицилії, втретє за час свого понтифікату засудив сицилійську мафію за "факти варварського насильства, які викликають біль, подив, обурення та ображають людську гідність".

Вищезгаданий Сандро Магістр включив серед звинувачень на адресу "польської мафії" у Ватикані справу про канонізацію поляка Максиміліана Кольбе, даючи зрозуміти (на основі "витоків" з Курії), що Папа використовував мафіозні махінації для прискорення процес канонізації. Поминаючи вже той факт, що першим канонізованим Іоанном Павлом ІІ був італієць (тоді італійці нічого не говорили про махінації) – залишається правдою те, що перед обличчям отця Кольбе багато святих могло б почервоніти, бо наскільки ж легше вести святе життя в тихому скиту протягом ста років, ніж одного разу віддати його заради іншої людини - добровільно і з повним усвідомленням того, що смерть буде багатоденним мученицьким життям. Якщо вершиною підлості було висунення в пресі заперечень проти Кольбе з боку німців, винахідників голодного бункеру в Освенцимі, заперечення, винесені з глибин Ватикану Сандро Магістром, були звичайним антипапським неврозом олігархії Італійської Церкви (У 1983 році він знову повернувся в ефірі та на сторінках західних ЗМІ до проблеми "польської мафії у Ватикані", починаючи зі статті Майкла Доббса в "The International Herald Tribune". Доббс писав: "У Ватикані кажуть, що там править польська мафія").

Ворогів незвичайного папи-поляка в Церкві більше, ніж думає пересічний католик. Рішуче просування Іоанном Павлом реформ Другого Ватиканського Собору (більше відкриття Церкви до світу, більший екуменізм, офіційно визнане право на свободу віросповідання, використання національних мов у літургії тощо) наштовхнулося на шалений опір з боку церковних традиціоналістів. В Європі множаться опозиційні асоціації священиків і монахів, як-от "sede vacansistes", згідно з якими в Апостольській Столиці є вакансія, оскільки Іоанн Павло ІІ є "єретиком" (sic!). Вони приймають різні назви (наприклад, "Католицька контрреформа" отця де Нанта, або "Бій за віру" отця Коуча), штурмують і захоплюють "реформаторські" церкви (найвідомішим було захоплення церкви святого Миколая з Шардоне в Парижі тисячею осіб під командуванням монсеньйора Дюко-Бурже). Головним аніматором цього "руху за інтеграцію" є колишній архієпископ Дакара, Марсель Лефевр, який висвячує священиків-інтегристів, щоб протиставити "постсоборній, неомодерністській та протестантській церкву" "вічну Церкву" (інтегрістом з-під знаку Лефевра був Крон, який намагався заколоти Іоанна Павла II у Фатімі). Як бачимо, у цій роботі лідирують французи, але це й зрозуміло – Франція, яка досі вважає себе "Filie ainee de l'Eglise" (найстаршою дочкою Церкви), переконана, якщо Папою не обрали італійця, тоді Папою повинен був стати француз. Один із тих небагатьох французів, що був охрещений. Бо більшість громадян Франції не хрещені (sic!), вся нація, включаючи сільські провінції, була неймовірно секуляризована протягом кількох десятків років (необов’язково бути там, щоб це знати, просто прочитайте повні відчаю з цього приводу книжки Жоржа Бернаноса).

Французьких та інших екстремістських інквізиторів небагато, але вони гучні. Стрільці, які стріляють у Папу образами зі злості, що Свята Меса для негрів відправляються негритянською мовою, а не латиною, а відомо, що добрим католиком можна бути лише через латину. Є також ті, хто критикує надмірне загравання Войтили з країнами третього світу. Мало того, що в 2000 році аж сімдесят відсотків католиків (за підрахунками штаб-квартири Францисканської місії в Бонні) буде вихідцями з цих країн, але Він вже гладить чорнопиких!

Трагікомічна суть канонади, націленої проти "феномена Войтили", полягає в тому, що це перехресний вогонь, що ведеться справа і зліва, так що атакуючі сторони влучають одна одній у власні очі та голови над Його головою. У той самий час, коли церковні традиціоналісти люто бомбардують Його прогресивність, Його єретичний реформізм і Його "неомодерністську" перевагу надмірного лібералізму, сьогоднішні авангардні церковні та світські ліберали вірять у прямо протилежне і бомбардують Його "надмірний консерватизм і традиціоналізм" по одним і тим же питанням! В той час, коли "в деяких брошурках можна прочитати, що це папа-марксист (...), крайнє праве крило знайшло марксистські сліди в його лексиці та його філософії" (заява архієпископа Парижа, кардинала Люстігера для тижневика "Der Spiegel") - з іншого боку, звучать епітети: "обмежений невіглас, ізольований традиціоналіст" (я цитую Едварда Нормана з "Sunday Telegraph"; Норман справедливо вважав ці терміни "дуже далекими від істини") і твердження на зразок: "Папа залишається консерватором. як у самій Церкві, так і в питаннях світської політики. Ймовірно, він не до кінця усвідомлює напрямок змін у світі" ("Обсервер", 30.05.1982).

Вони знайшли більш ніж достатньо мотивів для цього артилерійського обстрілу зліва, починаючи з реформ Другого Ватиканського Собору. У Польщі відомий публіцист Казімєж Козьнєвський випалив залп в очолюваному ним тижневику "Тут і Зараз" з майстерністю, якою тоді хтось інший би пишався. Брутально сформульовані звинувачення висуває анонімний співбесідник-іноземець, який несподівано приєднався до Кожнєвського в корчмі в Кафенберзі (Австрія); Кожнєвський сповнює функцію об’єктивного співрозмовника. Іноземець спочатку заявляє, що не любить поляків загалом ("Ви нестерпне суспільство. Ви століттями порушуєте мир у Європі, бо не можете порозумітися з сусідами. Ви не можете зробити висновків із власного географічного розташування..."), потім, що йому не подобається польський військовий уряд (на що Кожнєвський пояснює, що "генерал Ярузельський, запровадивши воєнний стан, врятував Європу від Третьої світової війни" – і все зрозуміло, тим більше, що вони обидва погоджуються щодо негативної ролі "Солідарності", яка "хотіла зруйнувати встановлений європейський порядок". Ще зрозуміліше стає, що він робить, коли іноземець починає плювати на Папу Римського. Ось так виглядає цей згусток ненависті для співвітчизників:

"У наступному реченні виявилося, що мій європеєць мав ще одну принципову претензію до поляків. Йдеться про папу Іоанна Павла ІІ. Будь ласка! Як можна вірити полякам, коли вони дали світові такого Папу? Я свідомо вставив: такого папу світ сам вибрав і привіз із Кракова до Риму. Він проігнорував невелику різницю в тлумаченні. Як можна вірити полякам, коли вони дали світові такого папу? Я свідомо вставив: такого папу світ сам вибрав і привіз із Кракова до Риму. Він проігнорував невелику різницю в інтерпретації. В ґрунті він мав рацію: ми дали світові такого Папу (…) Отже, ми дали Риму Папу, який є поганим Папою. Чому? – запитав я, хоч добре знаю його пояснення. Цей Папа – він пояснив чітко і дуже точно – хоче повернути Католицьку Церкву, як світову, так і європейську, до Середньовіччя. В ім'я догми він хоче зробити мільйони й мільйони віруючих нещасними. Він хоче, щоб людина існувала заради догми, а не догма для людей. Він знову хоче нав’язати європейському католицизму цей типово польський культ Марії (...) Коли прогресивні європейські богослови, німецькі та голландські, запропонували формули сучасного, відкритого католицизму, католицизму, пристосованого до людини ХХ століття, вільного від похмурої концепції. гріхів проти людської любові, коли вони намагалися вирішити сексуальні проблеми, коли вони хотіли, щоб жінки самі вирішували, чи хочуть вони мати дітей - з'являється проповідник, навіть гірший, тому що він натхненний, з Польщі, і хоче змусити католицтво повернути вікторіанські корсети або, що ще гірше, одягти всіх в паломницькі сукні та лицарські обладунки Середньовіччя (...) Польський Папа є Папою католицизму марійного, католицизму релігійного, католицизму закритого, а не католицизму відкритого. Католицизму бідного, а не багатого. Ваш Папа зупинив оновлення цієї Церкви. Це не папа культурної, освіченої Європи".

Так, я знаю, наведені вище речення не є текстом розумної, освіченої людини – це нісенітниця, яка доводить сильну корозію сірих клітин (наприклад, твердження про повернення Церкви до середньовіччя чи вікторіанської доби, так, нібито після них Католицька Церква дозволила аборти, зраду дружині та неповагу до Матері Божої!), а спосіб подання цієї дурості в енциклопедіях називають фарисейством, тобто лицемірством. Однак я процитував це тому, що Кожнєвський випустив набір куль, якими "ліберали" Заходу та Сходу атакують "консерватизм" Іоанна Павла. Проаналізуємо ці розпорядження антипапського пожежника.

Іоанн Павло ІІ і Вальдемар Лисяк

Дуже часто критикується впровадження в життя Святим Отцем положень Другого Ватиканського Собору. Пітер Гебблтуейт (письменник і колишній єзуїт) вважає, що Іоанн Павло тлумачить резолюції Собору вузьким, обмеженим і врешті-решт спотвореним чином. Проте тільки стороння людина, перекладач, видавець, агент, друкар чи інтерпретатор, може спотворити твір, а не автор. Безпосередній внесок Кароля Войтили в інтелектуальний доробок Собору є величезним, і коли він цитує уривки з двох найважливіших релігійних документів ХХ століття – соборної душпастирської конституції "Gaudium et spes" і соборної догматичної конституції "Lumen gentium" – він багато в чому посилається на власні слова, тому що був членом комітету, який розробляв проекти обох цих документів. Тому він ототожнює себе з рішеннями Собору, які, за Його словами, відіграватимуть вирішальну роль у подальшому розвитку Церкви. Помилкове враження, нібито Папа-поляк обмежує прогресивну думку Собору, спричинене інтерпретаційним спотворенням змісту Собору тими, хто його критикує. Саме вони – теологи-авангардисти, войовничі радикали, молоде покоління мислителів-бунтарів – трактували соборну думку мало не як кодекс бунту, а зараз вони розчаровані, бо модернізується старий будинок, а не будується новий, що зводиться на руїнах свого попередника. Психологія це чудово знає: замість того, щоб сприйняти повідомлення в його точному значенні, людина інтерпретує висловлювання іншої людини по-своєму, а потім скаржиться, що інша людина не дотримала слова, яке і не прозвучало.

[6] Від Герострата, який у IV столітті до нашої ери підпалив храм Артеміди у Ефесі, щоб здобути славу. І досі його ім'я зробилося синонімом одержання розголосу через злочин.

[7] Мається на увазі приз фестивалю в Сан-Себастьяні.

[8] Незважаючи на захист і пильність, які посилювалися в результаті кожного нападу, життя Папи все ще в небезпеці. У 1984 році під час подорожі до Південно-Східної Азії «вбивця», який націлив на Найсвятішого Отця іграшковий пістолет, показав, що забезпечити 100% безпеку Папи практично неможливо