Застосування практики Європейського суду з прав людини в адміністративному судочинстві: Науково-методичний посібник для суддів.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

09.02.2006 — змінено назву Конвенції (в українському перекладі) на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законів України» № 3436-IV

23.03.2006 — прийнято Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-IV.

01.06.2010 — набрання чинності для України Протоколу № 14.

Ратифікувавши Конвенцію та протоколи до неї, держава передовсім зобов'язалася гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені у Конвенції та цих протоколах. У пункті 1 частини першої Закону України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 р., на підставі якого відбулася ратифікація Конвенції та окремих протоколи до неї, зазначено, що:

Таке законодавче визнання обов'язкової юрисдикції ЄСПЛ в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, зумовлює вивчення практики ЄСПЛ та застосування національного законодавства з урахуванням позиції ЄСПЛ, оскільки саме в рішеннях ЄСПЛ розкривається зміст більшості положень Конвенції.

Окрім того, стаття 17 Закону України № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (з подальшими змінами) передбачає застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права, а стаття 18 цього Закону визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду. При цьому варто зауважити, що йдеться саме про «практику Суду» у значенні, розкритому у статті 1 цього Закону, тобто практику ЄСПЛ та Європейської комісії з прав людини, а не лише про рішення щодо України. Важливо пам'ятати, що у Законі № 3477-IV немає положень, які б забороняли застосовувати рішення чи ухвали ЄСПЛ, постановлені щодо інших країн. Тому використання у цьому посібнику рішень щодо України зумовлене винятково міркуваннями доступності та зручності користування саме такими рішеннями для читачів, які, у випадку необхідності звернення до повного тексту (а не лише витягів) цитованих рішень, можуть відчувати певні труднощі, не в достатньому обсязі володіючи офіційними мовами Ради Європи.

У разі, коли Суд визнає факт порушення прав заявника з боку держави-відповідача, така держава зобов'язана не тільки вжити заходів індивідуального характеру (наприклад, виплатити справедливу сатисфакцію чи здійснити перегляд справи у судовому порядку), але також у багатьох випадках вжити певних заходів загального характеру. Відповідно до статті 13 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», заходи загального характеру вживаються з метою усунення зазначеної в рішенні Суду системної проблеми та її першопричини — недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді. Заходами загального характеру зокрема, є:

• внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування;

• внесення змін до адміністративної практики;

• забезпечення юридичної експертизи законопроектів і

• забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Конвенції та практики Суду для прокурорів, адвокатів, працівників правоохоронних органів, працівників імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов'язана із правозастосуванням, а також з триманням людей в умовах позбавлення свободи та інші заходи.

За статистичною інформацією, наявною на сайті ЄСПЛ[1], станом на 31 грудня 2014 року в Європейському суді перебувало на розгляді 13650 заяв проти України, що становить 19,5 % усіх заяв, які перебувають на розгляді. Це найбільша частка однієї країни. Для порівняння, щодо Італії на розгляді перебувало 10100 заяв (14,4 %), Росії — 10000 (14,3 %), Туреччини — 9500 (13,6 %), Румунії — 3400 (4,9 %).

За період 1998–2014 рр. щодо України було винесено 1002 рішення; з них у 987 рішеннях було констатовано щонайменше одне порушення Конвенції або Протоколів до неї[2].

Таблиця: Рішення за статтями 6, 8 і 13 ЄКПЛ і статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції в 2007–2014 роках

Тексти рішень Суду розміщені в базі даних HUDOC[4], у справах щодо України їх також можна знайти на сайті Міністерства юстиції України[5]. Крім того, рішення у справах проти України публікуються у «Офіційному віснику України» та інших офіційних і неофіційних виданнях.

З новинами щодо рішень ЄСПЛ та навчальними матеріалами можна ознайомитися на сайті української сторінки Програми Ради Європи «Освіта з прав людини для фахових юристів» (The European Programme for Human Rights Education for Legal Professionals — HELP)[6].

Застосування практики ЄСПЛ при тлумаченні загальних положень та принципів адміністративного судочинства

Для застосування Конвенції у адміністративному судочинстві важливо розуміти співвідношення понять «сфера публічно-правових відносин» (п. 1 ст. 2 КАСУ, ст. 17 КАСУ) та «спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру» (стаття 6 Конвенції).

Оскільки стаття 6 ЄКПЛ відсилає до «цивільних» прав та обов'язків, може з'явитися хибне враження, що гарантії цієї статті поширюються лише на справи, які розглядаються судами за правилами цивільного процесу чи в судах цивільної юрисдикції. Однак це не так. Як свідчить практика ЄСПЛ, формальна кваліфікація права у внутрішньому праві держав-членів чи розгляд справи в суді іншої юрисдикції (наприклад, адміністративної чи господарської) не є перешкодою для визнання заяви прийнятною за статтею 6 Конвенції. Тому варто розглянути, який зміст вкладає Суд у поняття «цивільні права та обов'язки».

Передусім, згідно з прецедентною практикою Суду, поняття «цивільних прав і обов'язків» не може зводитися виключно до посилань на національне право відповідної держави. У кількох випадках Суд вже підтверджував принцип, що це поняття в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції є «автономним»[7], оскільки інше рішення може призвести до результатів, які будуть несумісними з предметом і метою Конвенції[8].

Для того, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції міг бути застосований в його цивільній частині, необхідна наявність спору щодо «права» як такого, котре визнане у внутрішньому законодавстві, а також щоб спір за своєю суттю стосувався цивільного права.

Оскільки Конвенція є живим документом, який має тлумачитися у світлі сьогоденних реалій[9], а за роки, що минули з часу прийняття Конвенції, відносини набули очевидного розвитку в багатьох сферах, Суд у контексті змінених поглядів у суспільстві на правовий захист, який має надаватися фізичним особам у їхніх стосунках з державою, поширив сферу застосування пункту 1 статті 6 на спори між громадянами та державними органами, зокрема на:

• спори щодо експропріації, скасування дозволу на будівництво, землевідведення та загалом рішення, які порушують право на володіння майном[10];

• спори щодо дозволу, ліцензії тощо, в т. ч. необхідного для ведення певного виду господарської[11] чи професійної діяльності[12];

• спори щодо відрахувань в межах програми соціального забезпечення[13];

• спори між державними службовцями та державою[14].

Наприклад, у справі «Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland) Суд переглянув принципи застосовності пункту 1 статті 6 Конвенції до спорів між державними службовцями і державою[15]. Заявниками в цій справі були працівники поліції, які на національному рівні оскаржували відмову компенсувати їм втрату доплати за роботу у віддалених районах в результаті вилучення цієї умови з колективного договору та зміну територіального підпорядкування поліцейської дільниці.

Практика ЄСПЛ з цього питання не була однорідною (зокрема, сферою застосування частини 1 статті 6 не охоплювалися спори, пов'язані з «прийняттям на службу», «кар'єрою» і «припиненням служби» державного службовця, проте заяви, які стосувалися права «суто» або «в основному» економічного характеру (на вищий розмір винагороди, на заборговану заробітну плату і т. д.) могли бути визнані Судом прийнятними), і вочевидь потребувала розвитку, з огляду, крім іншого, і на статтю 14 Конвенції, яка передбачає, що «користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою», та на загальноєвропейську тенденцію розширення сфери судового контролю.

У пункті 62 рішення у справі Вілхо Ескелайнена ЄСПЛ виклав свій новий підхід:

Згадане рішення у справі Вілхо Ескелайнена застосовувалося як прецедент, зокрема, у справі «Мітін проти України» (Mitin v. Ukraine) від 11 лютого 2008 р., заява № 38724/02, де заявник — військовий офіцер скаржився на тривалість невиконання рішення військового суду, винесеного на його користь. Ухвалюючи рішення на користь заявника, ЄСПЛ зазначив, що відповідно до рішення Великої палати у справі Вілхо Ескелайнена, стаття 6 Конвенції у «цивільному» аспекті має застосовуватися до всіх спорів, які стосуються державних службовців, якщо національне законодавство не виключає можливість звернення до суду осіб, що обіймають певні посади, чи категорій працівників, про яких йдеться, і таке виключення базується на об'єктивних підставах (п. 22 рішення у справі «Мітін проти України»). У даній справі позов заявника було прийнято, розглянуто та частково задоволено національним судом відповідно до звичайних правил цивільного процесу. І хоча справа заявника стосувалася перевірки законності накладення на нього дисциплінарного стягнення відповідно до специфічних військових статутів, ніщо не дає підстав вважати, що справа щодо компенсації моральної шкоди особі внаслідок незаконних дій державних службовців лежить поза сферою дії статті 6 Конвенції (п. 23 цього ж рішення).

[1] Див.: [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.echr.coe.int/Documents/Stats_pending_2014_ENG.pdf

[2] Див.: [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.echr.coe.int/Documents/Stats_violation_1959_2014_ENG.pdf

[4] 4 Див.: [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/

[5] Див.: [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/9329

[6] Див.: [Електронний ресурс]. — Режим доступу:http://helpcoe.org/national-page/ukraine

[7] Див., окрім іншого, рішення у справі «Кьоніг проти Федеративної Республіки Німеччина» (Konig v. Federal Republic of Germany) від 28 червня 1978 р., серія A, № 27, sec. 29–30, пп. 88–89, і у справі «Бараона проти Португалії» (Baraona v. Portugal) від 8 липня 1987 р., серія A, № 122, sec. 17–18, п. 42.

[8] Див. рішення Великої палати у справі «Ферраццініпроти Італії» (Ferrazzini v. Italy) від 12 липня 2001 р., заява № 44759/98, п. 24.

[9] Див., наприклад, рішення у справі «Джонстон та інші проти Ірландії» (and Others v. Ireland), серія A, № 112, п. 53.

[10] Див., наприклад, рішення у справі «Спорронґ та Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) від 23 вересня 1982 р., заяви №№. 7151/75; 7152/75, серія А, № 52; «Хоканссон і Стурессон проти Швеції» (НаkonssonandSturesson v. Sweden) від 21 лютого 1990 р., серія A, № 171-A; «Якобсон і Скарбі проти Швеції» (Jacobsson and Skarby v. Sweden) від 28 червня 1992 р., серія A, № 180 A і B.

[11] Див., наприклад, рішення у справі «Пудас проти Швеції» (Pudas v. Sweden) від 27 жовтня 1987 року, серія A, № 125-A; «Тре Тракторер Актіболаґ» проти Швеції» (Tre Traktorer Aktiebolag v. Sweden) від 7 липня 1989 р., серія A, № 159; «Фредін проти Швеції» (Fredin v. Sweden) від 18 лютого 1991 р., серія А, № 192.

[12] Див., наприклад, рішення у справі «Кьоніґ проти Федеративної Республіки v. Federal Republic of Germany) від 28 червня 1978 р., серія A, № 27.

[13] Див., наприклад, рішення у справі «Фельдбруґґе проти Нідерландів» (Feldbrugge v. the Netherlands) від 29 травня 1986 р., серія A, № 99 та «Доймлянд проти Німеччини» (Deumeland v. Germany) від 29 травня 1986 р., серія A, № 100, с. 25, п. 74.

[14] Див. рішення у справі «Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland) від 19 квітня 2007 р., заява № 63235/00 та рішення у справі «Мітін проти України» (Mitin v. Ukraine) від 11 лютого 2008 р., заява № 38724/02.

[15] Історію застосовності статті 6 до спорів державних службовців див, напр.: Махоуні П. Наскільки «цивільною» є державна служба? // Європейський суд з прав людини. Базові матеріали. Застосування практики. — К.: Український Центр Правничих Студій, 2003. — С. 531–546.