Безлюдны острови: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вибач, Плутарх, можливо, це пов’язано з моїм недостатнім знанням предмету, але мені здається, що Філіп Македонський був цікавішою людиною, ніж Олександр Македонський…

Вимовивши цю антиенциклопедичну й антинаукову єресь, я очікував поблажливої ​​догани, але натомість він глянув на мене ніби здивовано, посміхнувся й відповів тим шепотом, яким видають таємниці:

- Знаєш, що? Деякі з нас це теж знають. Але нікому про це не кажи.

Я розповів про це в великій журнальній статті і включив Філіпа в список "певних" кандидатів на "Безлюдні острови". І оскільки це була така впевненість, я, пишучи книгу, відкладав зображення його "острова" майже до кінця. Підійшовши до нього, я помітив, що все, що я хотів сказати під приводом того, що говорив про Філіпа, я вже сказав за іншим приводом. І тому Філіп II Македонський не був включений до цього архіпелагу.

З подібної причини не був включений і Карл Великий (Шарлемань) – він був великим, бо власними руками випік цивілізований пиріг із тіста варварського хаосу Європи першого тисячоліття після Христа: він запровадив демократичне законодавство (рівність усіх станів перед законом; у у випадку фальшивого вироку суддя зазнавав такого ж покарання, від якого він звільнив винуватця), він припинив погані практики духовенства (зокрема, скасував культ святих сумнівної святості), він нещадно діяв на користь бідним за рахунок можновладців (лорди сплачували високі податки з набутого майна і мусили підтримувати бідних, щоб запобігти поширенню жебрацтва), він палко пропагував науку, культуру, образотворче мистецтво та егалітарну освіту, наказуючи "навчати відповідно до здібностей кожного з тих, хто , з ласки Божої, вияви прагнення і талант, бо хоча краще робити добре, ніж знати як, але спочатку треба знати, як це робити". В одній зі шкіл, побачивши, що найгірше за всіх вчаться сини багатіїв, він сказав їм:

"— Що ж до вас, розпещені, зарозумілі паничі, які, вихваляючись своїм народженням, нехтують своїм навчанням, віддаючи перевагу неробству й безрозсудним розвагам, — знайте, що мені байдуже до вашого народження, і я кажу вам, що якщо ви не надолужите втрачений час з подвоєною старанністю і працею, не чекайте від Карла нічого доброго!".

Цьому низькорослому, товстому, грубому будівничому нової, кращої Європи, який охочіше використовував свою харизму, ніж палицю, і одягався так само скромно, як Філіп і Наполеон, нагадали, подібно як і Філіпу, що він був, не дивлячись ні на що, варваром (Перрой: "Високу впевненість у власній священицькій місії він легко поєднував з жорстокими манерами та утриманням численних наложниць". Канту: "У Карла пристрасті та пороки варвара були змішані з чеснотами великої людини"), але якщо грубість по відношенню до дурнів, жорстокість по відношенню до мерзотників і потяг до красивих жінок свідчать про варварство, то я фанатик варварства і нехай мене розтерзають птахи-падальники (чернець Веттін стверджував, що бачив уві сні Карла в чистилищі, розтерзаного грифом за гріх розпусти). Однією з найкрасивіших саг Середньовіччя є легенда про кохання цього монарха до дівчини, заради якої він знехтував державними справами, і про чудодійний перстень, завдяки якому кохання пережило смерть. Але це були різні дівчата; сучасні, щойно знявши бездоганно біле вбрання до причастя, перетворюються на спітнілих спринтерок, знищуючи смак справжньої еротики, сіль якої становлять довгі фортифікаційні змагання: облога серця і тіла. Минули часи, коли суворість звичаїв і перешкоди, які доводилося долати, змушували кохання зростати і перетворюватися на справжню пристрасть. Вульгарний "signum temporis" — вислів Франсуази Саган у 1983 році: "У мої часи (1950-ті роки ХХ століття — прим. В.Л.) дівчині не дозволялося спати з хлопцем, але сьогодні це вважається її обов’язком, вона ризикує зробитися об'єктом насмішок, якщо цього не робить".

На моєму архіпелазі не знайшлося місця для двох панів Б. — для чудового авантюриста, польського короля Мадагаскару, графа Мавріція Августа графа Беньовського та для одного з найвидатніших королів Польщі Стефана Баторія. Проте обидва ці поляки (Беньовський наполегливо видавав себе за поляка) були угорцями за походженням, і я хочу віддати належне угорцям, які є заслуженими для моєї вітчизни, в іншій книжці – в історії про "мовчазних псів"[4].

Цих десятка з чимось сторінок також не вистачало для двох великих іспанців, архітектора та художника. Антоніо Гауді будував воістину казкові споруди, які мене захоплюють, але мені не хотілося повторювати тезу з розділу про іншого будівельного генія, короля Людвіга Баварського. Сальвадор Далі, яким я захоплююся за кілька його творів (особливо за "Таємну вечерю"), був виключений зі списку мешканців "Безлюдних островів" буквально без п'яти хвилин дванадцять, це коли я ще писав про нього, а тут прочитав у "Frankfurter Allgemeine Zeitung" (18 вересня 1982 р.), що він доносив фашистам на своїх друзів. Мій улюблений режисер Бунюель, нібито один із тих, на якого художник доніс, розірвав дружбу з Далі і в щоденнику назвав його "людиною без гідності, людиною без честі", а іспанець про іншого іспанця гірше сказати не може. Звісно, ​​негідники — однаково вдячний (якщо не більш вдячний) матеріал для письменника, а моральність творця й художня цінність його твору — це дві різні речі, але я вважав за краще не писати про Далі, доки не з’ясую, що і як там було. Правда, почута лише з одного боку барикад, не завжди є правдою.

Через повну відсутність інформації в моїй книзі немає розділу про Наегді (якби можна було правильно надрукувати це ім’я за допомогою символів нашого алфавіту, буква "е" повинна стояти над літерою "а!)., потужного єгиптянина з чорним обличчям і важкою, як базука, дубиною в руках, покритих перснями. Він є начальником охорони гробниць фараонів у Долині Царів. Його батько був головним грабіжником тих же могил. Його дід теж. А його прадід, відомий Мухаммед Ахмед Абд-ель-Расул, той "таємничий велетень, який видавав себе за араба, а іноді й за негра", про якого Ч. У. Керам пише в книзі "Боги, могили та вчені": "Виявилося, що все село Хурна - рідне село Абд-ель-Расула - відомо своїми злодіями та святотатствами. Це ремесло, яке передавалося від батька до сина, процвітало тут з незапам'ятних часів, напевно, з ХІІІ століття до нашої ери. Такої злодійської династії, мабуть, не було ніколи і ніде в світі".

Така давня традиція облагороджує - створює справжніх аристократів крові. Наегді повністю усвідомлює це. Його назвали королем охоронців, тому що його гени найкраще знали місцевість і тому, що в Долині Царів не було невідкритих гробниць, які можна пограбувати. Але це офіційна версія. У Долині ходять чутки, що є людина, яка знає "адресу" не знайденої могили цариці Хатшепсут[5]. Цього чоловіка звати Наегді.

Я спілкувався з ним, катаючись на джипі по Фівах, гуляючи обома Долинами (Царів і Цариць) і, нарешті, попиваючи каву в пивній поруч з гробницею Тутанхамона. Старий лис охоче говорив, але всі ці розмови не можна було б створити жодної історії. Можливо, якби я міг там пожити довше і подружитися з ним, можливо... На прощання, коли я знову запитав його, чи знає він могилу цариці Хатшепсут, він пробурмотів крізь усмішку:

- Нехай шукають...

Я нічого не дізнався, то чому я можу бути впевнений, що це настільки самотня людина, що варто було б присвятити йому "безлюдний острів"? Вибачте, але хто з таких, як він, не самотній?

Нарешті, я хотів поселити на одному з моїх "безлюдних островів" ілюзіоніста всіх часів Жозефа Пінетті, людину, яка побувала на берегах Вісли та Німану[6], тому в Польщі про нього є чимала кількість спогадів. Цей італієць, беззаперечний король фокусників, був архігенієм - видатні престидижитатори донині не можуть розшифрувати і повторити багато його "номерів", які, ймовірно, назавжди залишаться в сфері дива. Є надто багато незалежних свідчень очевидців, щоб поставити під сумнів ці трюки, але деякі з них все ж таки (затоплення корчми морською водою, щоб вигнати п’яниць і звільнити місце для ночівлі; виїзд із Гродно через чотири міські брами одночасно, а з Петербурга - більше ніж з десяток; проникнення, щоб довести, що він може пройти крізь зачинені двері і крізь стіну, до Михайлівського палацу, всі отвори якого були забарикадовані і охоронялися) здаються вигадкою, анекдотом, казкою, чимось неможливим на практиці. А разом з цим, такі речі, як дематеріалізація та повторна матеріалізація об’єктів, воскресіння трупів тварин, стільба живими птахами з гарлача, перетворення супу на тарілках на... їжаків, або витягування з черева щойно спійманої риби табакерок, які належали публіці - це був хліб насущний Пінетті. У Польщі його називали "диявольським фокусником", а його виступи викликали страх. Я вважаю, що без сумніву, окрім неймовірної спритності рук, надлюдських рефлексів і блискучого технічного винаходу, Пінетті використовував гіпноз, як Паганіні використовував скрипку, інакше сьогодні неможливо пояснити чудеса, які він практикував.

Жозеф (Джузеппе) Пінетті Вілледаль де Мерсі (~1750-1802) зацікавив мене спочатку як іноземець, який красиво образив одного з архітекторів поділу Польщі, Рєпніна, і, отримавши наказ негайно покинути Гродно, висміяв губернатора, вибувши таким чином, що його від'їзд було зафіксовано в чотирьох брамах одночасно, і одразу після цього Пінетті знову бачили в місті. Пізніше я зацікавився цим з інших причин. Це було доказом того, що багато з тих нібито чудес, якими століттями залякували нас різноманітні маги, чаклуни, "люди Божі", окультисти, спіритуалісти та інші адепти "парапсихології", є ілюзіонізмом, оснащеним фальшивим ярликом. Я не кажу, що вся сфера паранормальних явищ є шахрайством - є люди з біологічними здібностями, які виходять далеко за межі середніх можливостей, одного з них я знаю особисто, відомого в Польщі "цілителя" Клайва Харріса. Але я стверджую, що величезна частина шаманства, яка овіяна одними і тими ж легендами в кожну епоху, - чиста липа. Історія перевіряла чудотворців у трагічні моменти, перемагаючи магію, що зіткнулася з жорстокою силою. Чаклуни, яких імператор ацтеків, Монтесума, послав (як свідчить фра Бернардіно де Сагун), щоб зачарувати іспанців, нічого не зробили. Подібне було з чарівниками інків та всіх інших диких народів, підкорених білою людиною. Алхіміки та каббалісти не могли видобути ні золото, ні філософський камінь, ні продовжити собі життя еліксиром безсмертя (як знамениті майстри кунг-фу, або, як їх ще називають, батьки Брюса Лі, улюблені молодими кіноманами та каратистами ченці з монастиря Шаолінь не змогли захиститися в 1966 році від нападу хуліганів з маоїстської Червоної гвардії - червоногвардійці спустошила монастир і вигнала господарів). Тибет мав бути наймогутнішим у цих речах - архімагія, дематеріалізація людей, левітація, весь окультизм і ясновидіння, чудодійна сила лам. Прийшли маоїсти, вигнали Далай-ламу, а його заступника Панчен-ламу зробили своїм невільником, як і весь Тибет. Сценічне престидіжитаторство – це хоч щось чесне, воно не дурить.

Трохи поміркувавши, я відмовився від Пінетті, не бажаючи наражатися на звинувачення в захваті від сенсацій, які сьогодні вважаються атрибутом цирку. Мої вороги тільки цього й чекають: одного разу в дискусії про мою письменницьку творчість (опублікованій у "Нових книжках") пролунало злісне висловлювання, що, нібито, "я ганяюся лише за сенсацією". Жартуючи не менш безглуздо, ви можете сказати, що Гомер і Шекспір ​​ніколи не робили нічого іншого; якщо серйозно, це так само пов’язано з правдою, як і інше звинувачення, висунуте мені: що "Флейта з мандрагори" — "є надто жорстокою повістю, яка межує із садизмом". Бунюель описує у своїх мемуарах, що рідко коли людська дурість дратувала його так сильно, як у двох випадках: коли він побачив, що один із паризьких кінотеатрів рекламує його як найжорстокішого режисера у світі, і коли Вітторіо де Сіка, подивившись фільм Бунюеля, запитав у його дружини, чи справді її чоловік такий монстр і чи часто він її б'є?

Один знайомий намагався відмовити мене відвести мене від відмови від Пінетті; коли він запитав, що мене стримує, я напівжартома-напівсерйозно відповів, що це вороже середовище, бо хоч я й не належу до жодного кола, але знаю, як мене любить літературна конкуренція.

- Навколишнє середовище! - не здавався він - яке середовище?! Ці нереалізовані письменники, шморгаючі літератори, проектовані пророки, приватні спікери, псевдопубліцисти та фе-фе-фельєтоністи родом з козячої дупи, болвани, про яких китайці кажуть: "і от зробіть йому ще дитину!"!

Пінетті програв власне місце в "Безлюдних островах". Залишилася двадцять одна постать, що живуть на аркушах цього от рукопису. Скоро я почну їх вистукувати на вірній старушці марки "Rheinmetall/Borsig", наближаючи до справжнього життя, яким є похід між люди.

7.

Ви читаєте мій останній не-роман, тобто останню книгу Лисяка, в якій стільки ж головних героїв, скільки й розділів. Не думаю, що колись більше проживу стільки життів в одному інтер’єрі, замкненому двома палітурками. Кожен із "безлюдних островів" вимагав від мене тієї напруженості розуму й нервів, якої вимагає цілий роман, — я не можу так виснажитися лише заради одного гонорару.

Ця книга, а точніше, думки, що були пов'язані з нею, ще більше поглибили мою самотність. Формально нічого не змінилося: серед крикунів - я німий, серед побожних - я атеїст, серед кровожерливих антисемітів - я єврей, серед фанатичних лівих - я білогвардійський офіцер, серед божевільних екологів... які плутають атомні електростанції з атомною бомбою, я — радіоактивна частинка збагаченого урану, а серед голодних хотів би бути манною. Але я виходжу з цієї письменницької пригоди сумнішим і ще глибше занурений у самотності.

Навіть зараз, незважаючи на те, що я маю все це за собою, ще хворію на деякі з тем. Вночі, лежачи між краєм сну і прірвою, в яку занурюється свідомість, раптом прокидаюся, напівпритомно торкаюся жінки, яка спить поруч зі мною, потім встаю, запалюю цигарку і крадькома виходжу до кабінету, щоб подивитися на один із розділів - той, який зараз мене переслідує. Весь будинок мовчить навколо, тільки годинник маятником відміряє сумнів, наскільки добре чи погано ви зрозумієте, що я мав на увазі. Хрипким відлунням у темряві повертається цей фрагмент листа лікарки: "... Немає віри, що нас зрозуміють...". І той вірш Адама:

Самотність - що вона по людях, що для людей співак?

Де та людина, яка вислухає всю ідею з моєї пісні,

Чи охопить вона оком, всі промені її духа?

Нещасний той, хто трудить голос і язик свій для людей:

Язик бреше голосові, а голос бреше думкам;

Думка швидко вилітає з душі, перш ніж зламатися в словах,

[4] Переклад російською мовою: https://flibusta.is/b/614511

[5] https://zn.ua/TECHNOLOGIES/v-hrobnitse-pod-khramom-khatshepsut-nashli-kollektsiju-ritualnykh-predmetov.html

[6] Тіло Пінетті спочиває в нашій землі, у Васюкові чи Бердичеві (Прим.Автора).