Читать книгу «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» онлайн.
Мабуть, ви пам’ятаєте мого пацієнта Оскара, якому вдалося утримуватися від алкоголю, прибравши його з дому або сховавши під замок. Якось дружина Оскара, збираючись поїхати з міста, замкнула пляшку дорогого вина у шафі й взяла ключі із собою. Протягом першого вечора після від’їзду дружини Оскар почав думати про пляшку вина, котра, як йому було відомо, стояла у шафі. Ця думка увірвалась в його свідомість, немов щось матеріальне. Це не викликало болю, лише дратувало. «Якщо я піду й лише зазирну, аби переконатися, що пляшка замкнена, тоді припиню думати про неї», – сказав він собі.
Оскар зайшов у кабінет дружини й потягнув шухляду. На його подив, вона відчинилася десь на сантиметр, і він побачив, що пляшка стоїть між теками. Щілина була недостатньо широкою, щоб дістати пляшку, але було добре видно дратівливо недосяжний корок. Оскар цілу хвилину не рухався, вдивляючись у темряву шухляди й розмірковуючи про пляшку. Одна його частина хотіла закрити шухляду, а інша не здатна була припинити розглядати пляшку. А потім у мозку Оскара ніби щось клацнуло – і він почав діяти. Щодуху побіг у гараж за скринькою з інструментами. Узявшись до роботи, Оскар намагався відімкнути замок і відчинити шухляду всіма можливими інструментами. Він працював надзвичайно зосереджено й був сповнений рішучості.
Проте Оскарові нічого не вдавалось. Жоден інструмент не міг відкрити замок. Відтак рішення спало йому на думку настільки раптово, немов вузол розв’язався. Ну звичайно! Чому ж він не подумав про це раніше? Це було очевидно. Оскар сів. Тепер не потрібно було поспішати. Мета вже досягнута. Він спокійно склав усі інструменти, крім одного – плоскогубців з довгими ручками. Оскар відкоркував пляшку за допомогою плоскогубців, поклав корок й інструмент на стіл і пішов на кухню, щоб узяти єдине, що йому тепер було потрібно, – довгу соломинку.
У тих випадках, коли шафка Оскара зазнає невдачі, свою справу роблять нові пристрої на кшталт кухонного сейфу Kitchen Safe. Він має розмір хлібниці, виготовлений з непроникного прозорого пластику, і в ньому можна тримати все – від печива до смартфонів та опіоїдних препаратів. Повернувши диск, можна ввімкнути таймер і замкнути сейф. Щойно таймер установлено, неможливо відімкнути замок чи пробити прозорий пластик, поки не вичерпається зазначений на таймері час.
Коли людина переживає муки непереборного бажання, їй не під силу щось вирішувати. Створюючи фізичні перешкоди між собою й улюбленим наркотиком, ми натискаємо кнопку паузи між бажанням і дією. Від сейфів, що обмежують доступ, до препаратів, які блокують опіоїдні рецептори, та хірургічного втручання з метою зменшення розміру шлунка – фізичне самостримування у сучасному житті існує повсюди. Це свідчить про посилення потреби у тому, щоб узяти дофамін під контроль.
У моєму випадку, коли книжки можна було отримати одним клацанням миші, я часто затримувалася у світі фантазій довше, ніж мені хотілося чи це було для мене корисним. Я позбавилася свого Kindle, а разом з ним і легкого доступу до невичерпного потоку еротичних романів, котрі можна було завантажувати. Завдяки цьому мені стало легше вгамовувати схильність занурюватися у солодкі вигадки. Така проста справа, як необхідність піти в бібліотеку чи книжковий магазин, створила корисний бар’єр між мною й моїм улюбленим наркотиком.
Хронологічне самостримування
Проблему дофаміну й часу ускладнює те, що у нас є вдосталь і того, й іншого. Механізація сільського господарства, промислового виробництва, хатньої роботи й багатьох інших видів діяльності, що у минулому вимагали багато часу й сил, скоротила кількість годин, котрі щодня витрачалися на роботу, та надала більше вільного часу.[71] У США напередодні Громадянської війни 1861–1865 років тривалість типового робочого дня робітника становила 10–12 годин, 6 з половиною днів на тиждень, 51 тиждень на рік, тоді як на дозвілля припадало не більш ніж 2 години на день. Деякі робітники, найчастіше жінки-іммігрантки, працювали по 13 годин на день, 6 днів на тиждень. Інші працювали практично в умовах рабства.
У 1965–2003 роках у США кількість вільного часу збільшилася до 5,1 години на тиждень, тобто 270 додаткових годин дозвілля на рік. За деякими підрахунками, до 2040 року кількість вільного часу протягом звичайного дня у США становитиме 7,2 години, а робота займатиме лише 3,8 години. В інших країнах з високим рівнем доходів ці показники є аналогічними.
У Сполучених Штатах вільний час залежить від рівня освіти й соціально-економічного статусу, проте дещо інакшим способом, ніж ви собі уявляєте.[72] У 1965 році люди як з нижчим, так і з вищим рівнем освіти мали приблизно однакову кількість вільного часу.[73] Зараз дорослі мешканці США без вищої освіти мають на 42 % більше вільного часу, ніж дорослі зі ступенем бакалавра або вище, при цьому дозвілля максимально відрізняється саме у робочі дні. Головним чином це пояснюється тим, що серед людей без вищої освіти більше безробітних.
Додатковий вільний час у поєднанні з небаченим рівнем наявного доходу (навіть у бідних верств населення) та повсюдним доступом до дофаміну наражає усіх нас на ризик компульсивного надспоживання.
Письменник Ерік Іанеллі коротко виклав свою історію залежності так:
Багато років тому, немов у минулому житті, один друг сказав мені: «Усе твоє існування можна звести до циклу, що складається з трьох частин. Перше – відірватися. Друге – напартачити. Третє – усунути наслідки». Ми були знайомі не так уже й давно, місяці зо два, проте він уже побачив достатньо моєї пиятики з провалами пам’яті, що були одними з найочевидніших проявів безкінечного виру моєї залежності, щоб отримати мій номер. Похмуро всміхаючись, він почав розвивати загальну гіпотезу (підозрюю, лише напівжартома) стосовно того, що люди із залежністю – це знуджені або розчаровані особи, котрі люблять розв’язувати проблеми й інстинктивно створюють ситуації в стилі Гудіні, аби виплутуватися з них, якщо раптом у їхньому житті не виникає інших труднощів. Наркотик стає для них винагородою за умови успіху та втішним призом у разі невдачі.[74]
Молодь особливо уразлива до наркоманії й алкоголізму, а сучасні відеоігри представляють собою ще одну привабливу форму дофаміну. Економіст Марк Аґіар та його колеги писали: «Люди молодшого віку (21–30 років) продемонстрували більше скорочення робочих годин за останніх півтора десятиліття порівняно зі старшими чоловіками й жінками. Дані про використання часу вказують на те, що починаючи з 2004 року молодші люди помітно змістили своє дозвілля на користь відеоігор та інших комп’ютерних розваг».[75]
Попри всі ці труднощі ми можемо виграшно використовувати власний час, обмежуючи споживання певним проміжком доби, тижня, місяця чи року. Наприклад, можна сказати собі, що вдаватися до вживання улюбленого наркотику можна лише у святкові дні, тільки по вихідних, ні в якому разі до четверга, ніколи до п’ятої години вечора тощо. Іноді для самостримування замість часу можна застосовувати певні етапи чи досягнення. Скажімо, можна чекати до дня народження або до кінця роботи над певним завданням, чи до отримання диплома, чи до підвищення. Коли час вийшов або коли ми перетнули встановлену нами самими фінішну лінію, наркотик стає нашою винагородою.
Відстеження кількості часу, який ми витрачаємо на вживання наркотику (скажімо, хронометраж використання смартфона), – це ще один спосіб визначити рівень споживання й завдяки цьому знизити його.
Одна з найбільших перешкод для використання часу як стратегії самостримування полягає у тому, що вживання продуктів, які стимулюють вироблення дофаміну, позначається на здатності відкладати задоволення. Дисконтування затримки вказує на той факт, що цінність винагороди зменшується, що довше нам доводиться її чекати. Зокрема, більшість із нас хотіла б отримати 20 доларів зараз, а не через рік. Наша схильність цінувати короткострокові винагороди більше, ніж довгострокові, може залежати від багатьох чинників, один з яких – застосування адиктивних препаратів та моделей поведінки.
Фахівчиня з поведінкової економіки Анне Ліне Бреттевілль-Йенсен та її колеги дослідили дисконтування серед активних споживачів героїну та амфетаміну порівняно з колишніми наркоманами й представниками контрольної групи такої ж статі, віку, рівня освіти тощо. Дослідники запропонували учасникам уявити собі, що вони виграли у лотерею 100 тисяч норвезьких крон (приблизно 14 600 американських доларів).[76] Далі вони запитали у піддослідних, який варіант розвитку подій вони обрали б: отримати менше грошей (менш ніж 100 тисяч норвезьких крон) негайно чи всю суму через тиждень. Тоді 20 % активних наркоманів відповіли, що хотіли б отримати гроші негайно, згодившись на меншу суму. На втрату коштів погодились лише 4 % колишніх наркоманів і 2 % учасників контрольної групи.
Курці є більш схильними дисконтувати грошові винагороди (тобто вони цінують такі винагороди менше, якщо їм доводиться довше чекати) порівняно з учасниками контрольної групи.[77] Що більше вони палять й що більше нікотину вживають, то більше недооцінюють майбутні винагороди. Ці висновки стосуються як гіпотетичних, так і реальних грошей.
Час здатен дивним чином тікати від нас, коли ми полюємо на дофамін. Один пацієнт розповів мені, що під час вживання метамфетаміну він переконав себе в тому, що час не враховується. Йому здавалося, що згодом він може знову зшити його – і ніхто навіть не зрозуміє, що частина часу пропала. Я уявила собі, як цей пацієнт (великий, немов ціле сузір’я) літає у нічному небі, зашиваючи діру у Всесвіті.
Дослідник залежності Воррен Бікел та його колеги запропонували людям із залежністю від опіоїдів та здоровим учасникам контрольної групи завершити історію, що починалася з таких слів: «Прокинувшись, Білл почав думати про майбутнє. Загалом, він сподівався…». Піддослідні із залежністю від опіоїдів говорили про майбутнє, що охоплювало в середньому 9 днів. Здорові учасники контрольної групи планували майбутнє в середньому на 4,7 року. Ця разюча різниця вказує на те, як звужуються горизонти часу, коли ми перебуваємо під впливом наркотику.[78]
Навпаки, коли я запитую пацієнтів, під впливом якого вирішального моменту вони спробували стати на шлях одужання, їхні відповіді відображають перспективне бачення часу, як було і з Делайлою, коли я запитала її про відмову від вживання канабісу. Один пацієнт, котрий протягом року нюхав героїн, сказав мені: «Раптом я збагнув, що вживаю героїн цілий рік, і подумав: якщо не припиню зараз, то робитиму це все своє життя». Роздуми про весь життєвий шлях, а не лише про поточний момент, дали змогу цьому юнакові ретельніше проаналізувати свої повсякденні звички.
У насиченій дофаміном екосистемі нашого часу ми налаштовані на негайне задоволення бажань. Ми хочемо щось купити – і наступного дня воно з’являється у нас на порозі. Ми хочемо щось дізнатися – і за секунду відповідь виникає у нас на екрані. Можливо, ми втрачаємо здатність самостійно розбиратися в усьому? Чи може відчуваємо розчарування, шукаючи відповідь або чекаючи бажаного?
Нейробіолог Семюел Макклур та його колеги дослідили, які саме ділянки мозку задіяні у процесі вибору негайної або відкладеної винагороди.[79] Вони з’ясували, що вибір негайної винагороди активував ті ділянки мозку піддослідних, котрі відповідають за обробку емоцій і винагороди. Вибір відкладеної винагороди призводив до активації префронтальної кори піддослідних – ділянки, що бере участь у процесі планування й абстрактного мислення. Можливо, через те, що шлях винагороди стає головною рушійною силою нашого життя, всім нам загрожує атрофія префронтальної кори?
Споживання продуктів, що стимулюють вироблення дофаміну, не є єдиним чинником, який впливає на дисконтування затримки. Люди з бідного соціального середовища, яким нагадують про їхню смертність, більше цінують негайну, а не відкладену винагороду порівняно з людьми, які зростали у багатому соціальному середовищі й також замислюються про власну смертність. Молоді бразильці, котрі мешкають у фавелах (міських нетрях), більше дисконтують майбутні винагороди, ніж студенти університетів того ж віку.[80] Тож чи дивно, що бідність є чинником ризику виникнення залежності, особливо у світі, де існує легкий доступ до дешевого дофаміну?
Коли я вперше зустрілася з Мухаммедом, він був справжньою рікою слів. Його язик ледь устигав за мозком, що кипів ідеями.
– Гадаю, у мене невелика проблема із залежністю, – сказав Мухаммед. Він одразу мені сподобався.
Бездоганною англійською мовою з легким близькосхідним акцентом Мухаммед розповів мені свою історію.
У 2007 році він приїхав у США із Близького Сходу, щоб вивчати математику й інженерну справу. У рідній країні вживання будь-яких наркотиків могло бути суворо покаране. Прибувши до Сполучених Штатів, Мухаммед отримав достатню свободу дій, аби без побоювань використовувати наркотики для розваги. Спочатку він вживав наркотики й алкоголь лише по вихідних, однак через рік уже щодня курив канабіс та розумів, що це негативно позначається на його оцінках і дружніх стосунках.
Тоді Мухаммед сказав собі: «Не буду палити, поки не отримаю ступінь бакалавра, не вступлю до магістерської програми й не отримаю фінансування на ступінь доктора наук». Вірний своїй обіцянці, він не курив, поки не отримав ступінь магістра з машинобудування у Стенфордському університеті й не отримав фінансування на ступінь доктора наук. Знову почавши палити, Мухаммед дав обітницю робити це лише під час вихідних. Через рік докторської програми він курив щодня, а до кінця другого року встановив для себе нове правило: «Цигарки на 10 міліграмів під час роботи, 30 міліграмів, коли не працюю, і 300 міліграмів лише в особливих випадках – щоб відірватися по-справжньому».
[71] Robert William Fogel, The Fourth Great Awakening and the Future of Egalitarianism (Chicago: University of Chicago Press, 2000). Дані про дозвілля й роботу в США взяті з книжки Фоґеля, що містить вражаючий аналіз економічної, соціальної та духовної трансформації у Сполучених Штатах за останні 400 років.
[72] David R. Francis, «Why High Earners Work Longer Hours», National Bureau of Economic Research digest, September 2020, http://www.nber.org/digest/jul06/w11895.html
[73] OECD, «Special Focus: Measuring Leisure in OECD Countries», in Society at a Glance 2009: OECD Social Indicators (Paris: OECD Publishing, 2009), https://doi.org/10.1787/soc_glance-2008-en
[74] Eric J. Iannelli, «Species of Madness», Times Literary Supplement, September 22, 2017.
[75] Mark Aguiar, Mark Bils, Kerwin K. Charles, and Erik Hurst, «Leisure Luxuries and the Labor Supply of Young Men», National Bureau of Economic Research working paper, June 2017, https://doi.org/10.3386/w23552
[76] Anne L. Bretteville-Jensen, «Addiction and Discounting», Journal of Health Economics 18, no. 4 (1999): 393–407, https://doi.org/10.1016/S0167-6296(98)00057-5
[77] Warren K. Bickel, Benjamin P. Kowal, and Kirstin M. Gatchalian, «Understanding Addiction as a Pathology of Temporal Horizon», Behavior Analyst Today 7, no. 1 (2006): 32–47, https://doi.org/10.1037/h0100148
[78] Nancy M. Petry, Warren K. Bickel, and Martha Arnett, «Shortened Time Horizons and Insensitivity to Future Consequences in Heroin Addicts», Addiction 93, no. 5 (1998): 729–38, https://doi.org/10.1046/j.1360-0443.1998.9357298.x
[79] Samuel M. McClure, David I. Laibson, George Loewenstein, and Jonathan D. Cohen, «Separate Neural Systems Value Immediate and Delayed Monetary Rewards», Science 306, no. 5695 (2004): 503–7, https://doi.org/10.1126/science.1100907
[80] Dandara Ramos, Tânia Victor, Maria L. Seidl-de-Moura, and Martin Daly, «Future Discounting by Slum-Dwelling Youth versus University Students in Rio de Janeiro», Journal of Research on Adolescence 23, no. 1 (2013): 95–102, https://doi.org/10.1111/j.1532-7795.2012.00796.x