Подорож у Дагестан (вид. 1933 р.): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він оглянувся навколо. В майстерні нікого не було — він навшпиньках підійшов до шафи з хемікаліями, дістав флякон із ціянкалієм, висипав у рота, налив у склянку води і випив зараз.

— Але це був кваліфікований робітник праці, — сказав я, — артист, і може який-небудь вартовий на заводі не від того, щоб винести з півдесятка гайок на грузила для сітей.

— Але ні, — сказала ясно-блакитна тітка. — Є й сторожі, що оце так само, як ви кажете. У нас сторож — а був він випивши, — заснув коло баку з мазутом, крана ж він чогось одвернув. Коли він прокинувся вранці під палючим сонцем Даґестану, то побачив, що витекло сотень з дві відер мазуту. Він привернув крана, вмився і пішов до брата. «Дай рушницю», — сказав він братові. Трохи здивувався брат. — «Але зараз принесеш?» — І сторож узяв рушницю, одійшовши на ступнів сто від хати; було рано і нікого не було на вулиці. Далі він сів долі на солонцюватий ґрунт — побоявся, що застудиться, ба ні, земля тепла, і зняв з правої ноги чув’яка.

VIII

Сторож застрелився під палючим сонцем Даґестану. Здивована ясно-блакитна тітка зчулася, що саме доводить те, проти чого сперечалася. Вечір запав за гори, що немов шерег барсуків чимчикували вздовж залізниці. Кондуктор дав світ і барсуки зникли — тільки щось сопло і сичало в темних вікнах вагону. Скошені сном подорожні лягали а нумеровані полиці — і з людей робилися двозначними числами.

І я загнав у підголів’я клунка, поклав понад гінкою рушничку і став міркувати, хто саме з пасажирів украде мою фотокамеру, чоботи й, не при ночі сказати, рушничку.

Можливо, що це зробить причепурений, розгладжений і випрасуваний суб’єкт у максліндерівських штанях, з проділом посередині, з вусами щіткою в пенсне квадратиками. Я завжди був проти пенсне квадратиками — хоча тепер рогові окуляри змагаються з тим пенсне по всіх пунктах. Людей, що носили в сімнадцятому році пенсне квадратиками, можна було розстрілювати, не питаючись документів, без великих шансів на помилку. Такі люди, якщо не скінчили кадетського корпусу, то в усякім разі були не лівіші від кадетів.

Втім, не маючи достатнього досвіду в злодюжних справах (ставши дорослою людиною, я крав рідко, і несистематично), я все ж таки вагався. Могло бути. що на мої речі націляв саме не пенсненосець, а той моторний, чорнявий чоловічок з прудкими очима, що приходив півгодини тому в наше купе, роздивлявся на мій клунок і спитав, хто я і куди їду і чиї то речі. Я був холодно відповів йому, що їду до Таганрогу, де в мене є тітка вперших, але за речі злякався.

А може, міркував я, засинаючи, оця сама ясно-блакитна тітка і покраде мої речі, викинувши їх, скажімо, в Ростові, через вікно якомусь партнерові. Можлива річ, що всі ті розмови про політику є тільки декорація, тільки театральне оформленні реальної справи. Але цю думку я нагнав геть, ледве вона встигла народитися.

Ніхто не гарантований від такого штибу думок. Людина легко може уявляти собі абсолютно неможливі речі, як от, приміром, качку завбільшки за корову, з рогами, з ратицями і без крил. Їдучи з своїм власним батьком у вагоні, ви легко можете собі на одну мить уявити, що то батько спер вашого клунка, правда, ви цю думку негайно наганяєте і виявляється, що клунок просто запхано під лаву, щоб не заважав. Про вас розповіли якусь брудну плітку — реєструючи в розумі своїм усіх, хто міг це робити, ви реєструєте і найкращого золотого друга — тільки ви одразу ж викидаєте його з того реєстру. Ніхто не гарантований від такого сорту думок.

Тим більше, що вони подекуди справджуються. А в усякім разі краще тих думок не висловлювати. Є люди, що викладають отакі думки на стіл, вважають, що вони «завжди кажуть правду», або «констатують факти». Насправді ж вони частенько просто поливають вас помиями. Дуже важливо акуратно і сміливо додумати думку до кінця. Сократ казав, що від цього походять усі цноти і доблесті. За це я не поручаюся, але ручуся, що від цього походить душевна рівновага, без якої не можна збудувати не лише соціалізм, а й просто альґебраїчне рівняння з одним невідомим.

Додумавши свою мисль до кінця, я вирішив, що ніхто моїх речей не скраде — тим паче, що я триматимусь за ремінь від рушниці. Таким способом постановивши, я міг спати. Ліхтар одкрив шлакову гору, його товариші-ліхтарі побігли вперед і закрили завод — невідомий завод уночі. Я заснув і мені приснився сон про життя Гая Сергійовича Шайби.

Шайба

Димніші домни в присмерку палючім,

Доми димніші на горі вечірній

І кавпери стоять, мов капітани

Над естокадами, зіпершись на обручі

Повітродувних труб і в рупори покірні

Скликають газ:

Цео!

Цео!

Цео!

Це образи, це одгуки, це одсвітання.

Веде завод за води неминучі

За дюни шлакові, де домни-дромадери

Бредуть крізь ночі, крізь кошмари мідні.

В неімовірним сном загружені печери.

Гай Сергійович Шайба сміявся. Ще зроду свого він не сміявся так. Не срібні дзвоники вибігали і котились по небу між хмар, не срібні квіти сміху засівали землю між трав — ні, — грубі крики гуркотіли з його грудей, захлинаючись, спиняючи один одного, шибаючи один одного в спину, вони виринали з його веселих грудей. Уперше зроду свого сміявся Гай Сергійович Шайба.

Гай Сергійович сотав руками, ніби намотуючи на них усе мереживо довколишнього і соняшного світу. Він викидав ногами, ніби знов скидаючи: з себе довколишнє соняшне мереживо світу. Він летів уперед, виміряючи ширник просторів, в одну невимірну невмирущу мить облітав навколо світу і знову був на тім самім місці. Гай Сергійович сміявся на руках у своєї матері.

Невідомо, з чого саме сміявся Гай Сергійович Шайба, випинаючись і випростуючись з рук своєї матері. Бо перед ним саме стояв завод.