Древляни: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Санько розшолопав нарешті, де він знаходиться. І перша думка — проспав! З кутка було видно: сірий досвіток заглядає в курінь. Хтось чужий стоїть перед лазом, заступає світло. Видно тільки хромові чоботи, халяви в гармошку, синього сукна галіфе, кругленький низ черевця, з якого звисає мідний чи золотий ланцюжок, і чути, як за стіною хропе розгарячілий кінь. «Митроха приїхав», — здогадався хлопець. Прикажчик хлиснув себе канчуком по халявах, хитнув черевцем:

— А як не закрию наряди, не сплачу поденну, якої тоді заспіваєте?

— Самі закриєм наряди! — немов із лігва, огризнувся Отченаш із куреня. — А ви сплатите, і до коп’я сплатите, без нас недалеко вскачете, а не так — всі артілі на ноги поставимо.

— Як понімать?

— Так понімать!.. Хватить, залив сала за шкуру. У нас буде свій замірщик, ясно!? Ти думав, ми тумак тумаками, а ми теж грамотні, теж знаєм, по чому ківш лиха.

— Дивіться, ой дивіться, щоб грамота ваша пелькою не вилізла.

— Митрохо! — скочив на ноги Макарій, очі його хмільно блиснули. — Лучче згинь по добру, бо!.. — І він, як вовчисько, шаснув у лаз.

Загупав копитами кінь, і той ошалілий тупіт танув-губився в хащах.

Горбоконик

Було досить часу, щоб подумати над своїм бродячим життям. До ранку ще добрих п’ять або шість годин зимової ночі.

Санько лежав у чистій хрумкій постелі, до цього ніколи не спав під шерстяним покривалом, на повстяному матраці, у білій піні пошивок та пірників. Все було таке нетривке й оманливе, що аж мулило боки. Хлопець не звик до подушок, до їхнього запаху. Вони пахли не по-домашньому (скажімо, золою або трав’яним відваром), а якось незвично, — може, духами чи панським милом, а може, й просто жіночим потом. Цим духом, чужим, соложавим, була просякнута й нова одежа, трохи завелика для Санька, яку принесла йому Стефа. Вона принесла квітчасту сорочку (салатове листя по синьому полю) з високим стоячим коміром; дала вузенькі смугасті штани й такий же смугастий сюртук — гудзики мідні, поли, як кажуть, з розльотом: «Не дуйте на мене, бо полечу!» В такому наряді він бачив тільки нахабно-веселого хлопця, що подавав на стіл у корчмі. Кинула Стефа й приношені, проте ще міцні черевики з білою цвіллю на рантах, звеліла Санькові переодягтись, а своє шмаття викинуть геть. Легко сказати — викинь… Санько подумав, розважив, зв’язав домашній одяг у вузлик та й запхнув його під низенький полик, на якому спав. Хай буде, їсти не просить…

І зараз, як миша, принюхуючись до запаху подушок, він почувався ніби певніше від того, що під боком лежала стара свитина, шита й латана материнськими руками, десь тут були свої полотняні штани й сорочка, з теплом його власного тіла. Вони, здається, пахли домівкою, осіннім лісом, димним куренем, тим бродячим життям, яке він прожив останнім часом. І справді — тільки ступив за батьків поріг, життя закрутило його, мов тріску. Несподівано для себе він опинився тут, у прихалабку Давида Бобринського, змінявши вуглинку на конторське перо. Але спершу було не це. Спершу було те, як лісоруби прозвали його Горбокоником.

Так ось про вуглини, з чого все й почалося.

Якщо землею засипати жар і так полишити, щоб він перемлів, пройнявся димом, то недотлілі сучки тушкуються на вугілля. Тверді, з чорним смолистим блиском, вони пишуть не гірше графітних паличок. Пронумеруєш, було, вуглиною кряжі й колоди — дощем не змива. Деревне вугілля, звичайно, готують не для писак, а для ковальського діла, ну хіба ще для самоварів. І найліпше — з дуба, ясена, граба. Санько не раз бачив у лісі вугляні кучі. Високі, обсипані землею, вони курять день і ніч, курять цілий місяць. Круг них походжає вугляр, чорний, як із мазуту вискочив, тільки світить зубами; він, тільки знай, підправляє кучу, підсипає сирої землі, лопатою приплескує, щоб не прорвався з нутра вогонь. З таких от куч і брав собі хлопець вуглини.

Він швидко подужав премудрість замірщика. Дещо підказав Отченаш, дещо дотямкав сам. Справа не вельми хитра. Зранку обійде площу, пронумерує звалений ліс, визначить сортність, заміряє кубатуру готової деревини. Потім усе це запише в табель, підсумує вчорашній добуток артілі. Він сидить на пеньку, пише на коліні огризком олівця, такий заклопотаний, що не питай, а проте відчуває: Полушка й дехто з мужиків ні-ні — та й лупають на нього: що то вчена людина! Робота панська, чиста, не те що в хамла — вергай, мов дідько, корчами.

Вже пізніше, коли Санька зманював до себе Бобринський, скаже йому Отченаш приперчене слово: «Йди, йди, синашу. Не ти перший, не ти останній. Так було й так буде завше. Тільки злидень виб’ється в науку, його з потрохами купляють — і грошики, і тепле місцечко, і баришню підсунуть, щоб забити памороки, щоб себе не помнив і ту грязюку, в якій сидів поміж людом. І, дивись, потурчать неборака, на свого ж брата, мужика, чортом дише…»

Санько прислухався до себе, але ні тепла, ні поштовхів серця не дочувався, — під вухом хрумтіла подушка, навіть чуб його пахнув милом, і десь, коли б не в спочивальні Бобринського, глухо рипіли мостини. Бобринський… Мабуть, тішиться пан з добрячкою Стефою. Вона в нього — як приручена. Він ще й рота не розкриє — біжить: «Що зволите?.. Ноги помити?» На людях він сторониться Стефи, якщо й позве, то хазяйським тоном, на «ви»: «Стефаніє, накрийте на стіл… Що ви принесли? Подайте серветки…» Та це на людях, а ввечері… Недавно Санько йшов повз вікна, зирк… і став. Аж похололо в грудях. Там, у спочивальні, стояла перед дзеркалом Стефа. Вона була не така, як завжди, — селючка з плоским тілом, великим ротом, великим носом на сухому грубоватому обличчі. Ні, вона була інша. У білій сорочці, з білою розпущеною косою, вона стояла білопишна, безсоромна у своїй неприхованій жіночій красі, і круг неї, мов півень, топтався й сокотав куцоногий Бобринський. Казали, сам собі варить юшку… Та ну їх, не про це хотів згадати Санько, — про Горбоконика.

Лісоруби живуть без світла, воно їм ні до чого. Якщо й палять вогонь, то лише для того, щоб утеплити курінь, висушити мокрий просолений одяг. Цих темних ночей, цих тихих розмов допізна Санько ждав, як різдва. Всі лягали покотом, аби тепліше спати, до нього по-братньому тулився Ксаверій — він був іще молодий, не зачерствів, як інші діди-сікачі, — й теплими губами лоскотав Санькові за вухом: «Давай розкажи, брехло, На сон грядущий!» В те «брехло» вкладалась незграбна мужська любов до хлопця, меншого й кволішого, але в чомусь і сильнішого за них, вернидубів… Любили дядьки послухати щось веселеньке, щось таке, що б виганяло дим із душі, бо, казали, від кіптяви й сажі вже чорно в них у печінках. А де ти візьмеш смішного? Ну розказав про діда Мазая — послухали, самі згадали з десяток «заячих» билиць-небилиць. Розказав про попа й слугу Балду — дружно посміялись, звеліли: «Ще раз катай!» — і він катав, як Матюша «гуси», а потім гуртом до кісток пісочили святих блудників, які надяться до чужих молодиць.

Та недовго царював Санько на темних вечірках. То лише Ісус міг явити чудо: однією хлібиною нагодувати тьмущу народу. А Санько пошкрібся — ні крихти за душею. І не тільки смішного німа, й смутне до краплі вицідив. Бурлаків читав, незжату ниву читав, «мужичка-сноготка» — сто разів: «Откуда дровишки? Из лесу, вестимо! Отец, слышишь, рубит, а я отвожу…» Якось поганяв Санько в найглибших закамарках пам’яті, щиро зізнався: «Пусто, братці… нема, і полову витрубив».

Мабуть, Ісус вдавався до чуда, бо не жив неборак поміж лісорубського люду. Лісоруби самі зарятували свого проповідника: зібрали по мідяку й сказали — це на книжки. В лісовій корчмі у єврея Марка продавалося все — від шпильок і дратви до «Чорнокнижія» й картин страшного суду. Там Санько знайшов і для себе поживу — лубки. Це були книжки-гармошки, з міцного картону, заляпані фарбою, вздовж і впоперек помережені повчальними висловами. Санько притьмом кинувся на дешеві лубки; до нього підсідав Ксаверій — він уже підздоровів, трохи прилучався до роботи, — отже, підсідав Ксаверій, тикав пальцем у книжку: «Це яка буква? А це?» За такими уроками, притулившись до пня чи колоди, вони розмовляли про життя-буття, і Санько дізнався, що Ксаверій найстарший у сім’ї, батька забито в японській бійні, меншого брата віддали до школи, і він сам-самотужки тягне увесь домашній клопіт — з братовою наукою, з гіркими підробітками сестер, з удовиною печаллю й хворобами. Він уперто мусолив букви, за тиждень читав по складах лубки, з тими лубками й не розлучався. А Санько охолов до розмальованих «гармошок» — не було там ні веселого, ні смутного, така собі дурничка: «Не уподобляйся ослу, имеющему короткий ум и длинные уши». Хай би він здох, ваш осел!

До речі, Санько одразу був засумнівався: Стефа, господиня вона чи служниця? І не тільки тому, що Стефа була молода, років двадцяти, не більше, а Бобринський підтоптаний, з цвілястою головою. Ні, не тому. Хоч Стефа й чепурилась, хоч і пахло від неї, як від цих подушок, та ходила вона якось різкувато, там гуркала, там совала відра й стільці, від чого Бобринський аж морщився. Бо він, Бобринський, все робив м’яко, благородно: френч одягав — пальці нечутно пробігали по гудзиках, причісував сиві кучерики, стрижені під машинку, то кожний волосок пригладжував окремо, пив чай — і губи не мочив, не сопів, як Стефа. Голова в Бобринського, важка й масивна, з червоним спадистим лобом, сиділа міцно на короткій шиї, як влита, вся постать його була туга й масивна, вона безшумно посувалась на коротких дитячих ногах, і коли він дріботів по кімнаті, — широко розставляв носки, валетом… Стефа одразу поставилась вороже до хлопця. Бозна-чого. Або він заважав їй, або нагадував щось неприємне — можливо, те, звідки вона прийшла.

Та не про це річ.

Позбувшись лубків, Санько знову пішов до Марка. Затиснув у кулаці гарячі мідяки, зібрані на штиво, як казав Полушка.

— Чи є у вас книга правильна, щоб така — без брешеш?

— О мій бог! — вигукнув Марко і звів до стелі солов’їні очі. — У Марка є книги і з брешеш, і без брешеш. А для такого красавчика, як стоїть перед моїм прилавком, я знайду немислиму вещ, сам цар читав, читала й Варка — попала до Марка. Кха-ха-ха!.. Ось вона, цимис, сиропчик — ах! — понюхаєш — вмерти можна.

І Марко дістав з-під прилавка жовту потріпану книгу, хукнув, хмарою здуваючи пил з палітурки, ткнув її Санькові під ніс: «Понюхай — вмерти можна!» Збитий з пантелику Санько понюхав немислиму річ («По-моєму, пахне мишами») і вже потім уздрів на обкладинці: летить в небесі двогорбий кінь, грива полум’ям, на коні — розхристаний гицель. Пика щаслива, як у дурня.

То був «Горбоконик» Єршова. Марко злупив за нього півтори копи — все, що було в хлопця. Але потім, і до самої смерті, Санько буде вдячний за книгу: її можна читати, можна співати, можна без кінця розказувати. Це як сон з похмілля: спиш і сниться, що хочеться спать…

Санько так захопився Єршовим, що ходив як сліпий, спотикався на пнях, напомацки міряв анкери й бóди, а очі попаски бігали тут, розкішними врунами казки, стригли шовкову траву, диво-зілля.

Він читав і підспівував, і муркотів під ніс нехитрі співучі рядки, напам’ять заучував з десяток сторінок. Заучував удень, за світла. А ввечері: «Давай, Горбоконик, що там наш брат Іван учудив». Пурхав над вогнищем димний шуляк, крильми витріпував сажне волоття, і в диму, в гарячих полисках пливла-снувалася казка; не спить простодушний Іванко, виходить у поле, свисне-посвисне — з пітьми вибігає вогненний кінь, і вони літають над хмарами, над злиднями, над ситим людським глузуванням; вони розкошують уночі, коли дрімає лукавство й заздрість, лжа в обнімку хропе з безчестям, а як тільки заблимає день, сонно позіхне земна мошкара, Іванко спускається додолу, знову обертається на дурня, на сліпого потурмака…

Було, що п’яний грібся в курінь, гикав і слинно затягував: «Шумев камиш», тоді Ксаверій коліном виштовхував гуляку в ніч, «комиш» і вітер шумів у канаві, а тут, у завісах курного диму, царював Горбоконик.