Древляни: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У Саньковому віці часто дають клятви, і Санько заприсягся в душі, що буде захищати Полушку — як і від кого, він ще не придумав. Йому хотілося зараз, у цю ж хвилину, зробити щось приємне для Полушки; він розв’язав торбу, витяг ячний пиріг з горохом — добре запечений, з горілим бочком, з димно-солодким пахом.

— Візьміть, дядьку, — тицьнув грубувато, шаріючи на лиці. — Мати спекла. Свіжий…

— Нє, не тре… — сказав Полушка й простягнув руку за пиріжком. — Який у штри вітри з мене їдець? Дивись, — дядько роззявив рота, своє волохате дупло, показуючи ясна з двома чи трьома жовтими пеньками. — Вже, брат, нема чим жувати, нема-а, хіба що куклу смоктать, як у дєцтві.

Проте пиріг він узяв, загорнув у махристу ганчірку, сказав, що дітям передасть — гостинець.

Все ніби скінчилося добре, та Санько раптом тицьнувся носом у Полущин сіряк: поки вони балу-балу, з пиріжком возилися — на них витріщили очі дядьки, і, мабуть, давно вже дивляться, і кехкочуть поміж себе. Санько упіймав був на собі хмільно-глузливий погляд Отченаша; той наче підморгував ситому товариству: дивіться, мовляв, спарувалися… віхоть з деркачем. Може, вони думали й не так або зовсім не думали про них, може, просто собі кахкали — мало чого можна скалити зуби? — але Санько, як взагалі селюк, та ще необтертий, губився в новому середовищі, поміж дорослих, ловив насторожено будь-яке слово і позирк, витлумачував їх по-своєму: чи нема тут прихованої шпильки? Бо дорослі, вони тільки й шукають зачіпки, аби посміятися з меншого. Або ж поглумитися, як над Полушкою. «Полушко, підкоти тенту колоду!» А колода така, що й цугом не зрушиш… Санько пригнувся за сіряком, тамуючи безпричинну образу, виждав хвилину, другу, а коли знов глянув на дядьків, ті спокійно курили люльки, приправляючи димком з’їдене й випите. І тут Санько спитав у Полушки про те, що не давало йому спокою з самого ранку: що за пан начальник цей Отченаш?

— Макарій? — позіхнув Полушка, та так, аж видавив по краплинці з олійних очей. — Який він у штри вітри пан? Ж нього пан, як ж мого шіряка жупан, — і, вдоволений приповідкою, зашамкотів сухим язиком, вимітаючи з кутиків рота смішок. — Отченаш, щоб ти знав, голяк голяком, як і всі ми тутоньки. А що він старший, це точно. — І Полушка розтлумачив хлопцеві, що в лісорубській артілі нема й не повинно бути ні пана, ні хлопа, всі однакові — трудяги. Є, так би мовити, старший, котрого ніхто не призначає, сам курінь визнає його старшинство — за досвід, за силу, за ломову роботу. От і Макар Іванович — буйний чорт, кріпко править бригадою; випить — дак піввідра сивухи вицідить, не моргне, а вже як робить — десятьох у гріб зажене.

— Пани в куренях не живуть, нє! — просвіщав Полушка темного в лісових законах Санька. — Панство в конторах сидить, заморські табаки розкурює. Ось Митроха, прикажчик Бобринського, гряне з небесі, подивишся: там така псина, пальця в рот не клади — відхопить.

— А Бобринський хто? — допитувався хлопець.

— У-у-у, — загув Полушка, нагостривши очі. — Бобринський— то моць! Вся площа до Сожу — його, дорога-чавунка, склади, лісопильні заводи — його, вісімнадцять артілей чуміють на нього, Давида Бобринського. Багач на всю губу-губернію, золота — як сміття, а скніє байбаком у лісі, в прихалабку, що за корчмою. Кажуть, сам собі юшку варить і сподні у штри вітри сам стірає.

«Щось нескладно виходить, — подумав Санько. — Панство не живе в куренях, золота — як сміття, і сподні пере…»

— Ей! — гукнув Отченаш. — Кінчай балачки. Робота!

Після обіду поставили Санька до струга. «Це ліпше, ніж пиляти», — зрадів Санько. Як на спину коня, верхи сів на повалений кряж і заходився здирати кору. Дубова кора була чорна, немов обвуглена, з глибокими рівчаками. Струг то ковзав по шершавій поверхні, то заїдав — робив лиш задирки, а треба ж знімати луб до червоного, до так званого камбієвого шару. Справно обчистиш луб — Колода стає гладенька, густо-червона, як обсвіжована. Та це не просто — свіжувати; ти злягаєш на дерево, рвеш на себе затуплений струг — не йде, уткнувся сторчма, ну — р-раз! — виприскують ручки, і носом клюєш перед себе. Знов зажалюєш струг, вже не глибоко, рвеш — і луска тобі в вічі: ковзнуло! Це дратує, хлопець плює в долоні, вмощується на колоді, мулько й незручно, йому, щось не пускає під пахвами — руки як не свої. Ще на обіді Санько відчув, що долоні горять, б’є й шпигає вогнем у сухожилля, жар тече по руках, прискає в голову. Він боявся гарячки, боявся одного — щоб дядьки не помітили слабощів, глухнув до болю, до ломоти в плечах, але неміч, як та мошкара, — не відмахнешся, коли обсяде.

— Покажи свої руки! — несподівано підступив Отченаш, Санько аж пригнувся, ніби схопив потиличника; десь поблизу Отченаш із мужиками розпилював кряжі і, певно, стежив за хлопцем. — Ану, покажи! — Він згріб Санькову правицю, стиснув її в зап’ясті й повернув догори долонею. — Так-так-так, — мовив з довгими зловіщими паузами. — Я так і знав: кров’яні пухирі. Вся шкура в тебе, молодчику, здулась, як міхур. Ще к чорту загниє рука, мало нам одного з вовчанкою.

Він за комір зняв Санька з колоди, мішком поставив його на землю, і сказав, звертаючись не до хлопця, а швидше до лісорубів, що мовчки дивились на них:

— От що, синашу. Переночуєш у нас — і завидка смаляй до батечка. Тут не богадільня, не приют для каліччя. Тут, синашу, смертна робота…

Ще засіло в пам’ять, як Полушка (він стояв у гурті лісорубів, зотлілий пеньок під шапкою-моховичкою) скрушно позіхнув, ніби тим підтвердив: така, брат, доля, нічого не вдієш, — і дня не стало.

А потім був курінь, темна сльотава ніч з приглушеним шумом дерев, з хлипом осінньої мжички; за куренем чи то вітер шорохкав, ганяючи мокре листя, чи блукав голодний звір, а тут, як у печері, було тепло й надимлено, сичав ясиновий сушняк у вогні, гойдалось чорне волоття, що звисало з прокурених стін. Вгорі, де буквою «Л» сходились довгі жердини, лише вгадувалось кругле вічко — димохід, але тяга була слаба і дим стелився внизу, димом пахло вогке й зіпріле сіно в суміші з листям, що правило їм за постіль. Упокорений долею, Санько ліг тихенько поруч Ксаверія. Він дивився на багряні полиски вогню, що вихоплювали з темряви якісь неземні, напівголі постаті. Вони були химерні, ці біло-чорні кошлаті привиди: то один із них заступав собою вогонь, і тоді спалахував на ньому чуб, вузька палаюча смужка окреслювала подобу людського тіла, то раптом вони зникали й меркли десь у темноті. Потім до вогню просувалась рука, схожа на дубову гілку: важка й темнокора, тільки освітлений бік — червонясто-жаркий. Рука, що жила й ворушилась сама, повісила на кілок онучі й пропала. Полум’я затріпотіло на онучах (чи, може, це здалося), заряхтіло на стінах миготливим пір’ям. Ось показалась кучмата голова Отченаша, синьо блиснули очі, блиснула люлька, жарина попливла в куток і там раз по раз плюскала й гасла. Став над багаттям Полушка, пошкріб сухі волохаті груди, щось зашамкотів до мертвого листя, що кім’ям звисало над головою, мабуть, проказав молитву та й похитався, як тінь, у своє лігво… Санько стомився стежити за мінливою грою вогню, за блукаючими тінями; він повернувся на бік, ліктем видавив кубельце у трухлому сіні й розслабив тіло. Ліг не роздягаючись, з такою думкою, щоб на зорі, як усі непробудно спатимуть, нишком вибраться додому.

За порогом чаїлася тьма, вітер колошкав дерева, гасав, як пес попід куренем, та хляпав у стіни: «хляп!.. хляп!» — наче мокрою лапою; плетена мата на вході гойдалась, низом котився гнилий болотяний дух осіннього лісу, од вітру тремтів-хитався вогонь — і хлопець не міг заснути. Щось таке, ні сон ні марення, плелося йому в голові, наче він ішов за гуртом, шамкотіло під ногами листя, і хтось казав: «Ванчес, ванчес…» «Санчес, манчес, бончес», — зринали шелестючі слова, безглузді й таємничі, як дитячі примовки-заклинання. Хлопець крутився, до лоба, до холодних щік притуляв долоні — вони пекли, нестерпно горіли, жаркий пульсуючий біль проривався і в сон. Мабуть, він розбудив Ксаверія, а може, й Ксаверій не спав, бо теж ворушився, стиха постогнував… «Ланчес, кончес, гінчес» — тьху ти, це як мана, не відчепишся. Санько — тихенько! — сперся на лікоть, мов гусак витягнув шию, глянув на сусіда: той лежав горілиць, у відблисках вогню пересипалося жаром його кучеряве лляне волосся, страшно темніли дві глибки очей… аж моторошно стало. Санько підсунувся ближче і майже на вухо:

— Ксаверій!

Мовчить.

— Ксаверій!

Мовчить.

— Живий?

Ні слова. І згодом, якось нехотя:

— Ну?

— Болить, питаю?

— Та вже не так. Зранку було…

— Слухай, — Санько легенько торкнув його за плече. — Скажи, що таке — ванчес? Застряло в мізках — не виб’єш.

— Ванчес? А ти що, не знаєш, дивак? Це, брат, поліське прочудо. По всіх краях і землях знають його, по всіх морях воно плаває. От що ванчес. — Санько вперше чув голос Ксаверія; був він глухий, розслаблений, прихований жур і легка іронія вчувалися в ньому, так говорять люди після хвороби. — Ванчес… Бачив дубовий брус? Як просмолять його смолою, замочать в ропі — нема йому кріпшого в світі. Бо залізо що? Побила іржа — і все, кізяк. А морений дуб… шашіль не їсть, гниль не бере, сто літ, а то й двісті відслужить, ще міцніший стає, гуде, як дзвін. Наші діди церкви і святі хороми з дуба такого возводили, ті церкви стоять і до нового потопу стоятимуть, це точно… Тільки ми ж які хазяйни? Вали, пиляй столітні дуби — на дрова, на бочки, на клепку. Йому ціни у світі нема, а ми — у грязь. От колись, давно те було, прочув англієць про поліське багатство. І сюди з дешевеньким товаром. Весь дуб закупив на корні, за духи та ситчик, і той дубняк, що доспів, і той, що в жолуді ще. Англієць, брат, не дурак, у нього й шило бриє. Ми бочки ладнаєм, а він кораблі, ми клепки, а він ковчеги, куди там Ною снились такі. І на тих ковчегах по всьому світу пливе, заморські землі воює, золото загріба — нашими ж бочками. Кажуть, дуже цінує загряниця наш поліський ванчес, — у морській воді просолившись, він твердне, як скло, не жолобиться, не трухлявіє. Словом, вічний брус… ванчес. І наші купчики схаменулися, стали правити за нього золотом, та нам, лісорубам, не легше. Як платили, так і платять, — мідний гріш… полушку.

— Що? — сонним голосом озвався Полушка.