Древляни: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— О santa simplicitas! О свята простота! Уяви: не було б держави, порядку, ми розповзлись би хто в ліс, хто по дрова..! Це що? Дикунство, печери, мамонтові шкури? Тим-то й можливий прогрес, що природа об’єднала нас у єдиний живий організм, у державний вулик, і кожному визначила своє місце: бджолам — носити мед, а матці — старшинувати над роєм. Інакше — хаос, занепад, повне здичавіння. Зараз модно говорити (є такі народолюбці) про якусь там вселюдську рівність: нема вищих і нижчих, всі, мовляв, рівні. Хто це рівні? Биндюжник і Рафаель? Биндюжник малює святу мадонну, Рафаель квашню розвозить у бочках — про таку рівність говорите? Поки й світ стоїть, цього ніколи не буде. Мудрі казали: кесарю — кесареве… А щоб творив Рафаель, йому треба майстерні, книги, вільний час, аби думати й писати. Хто на собі тримає великих? Хто їх годує й зодягає? Звідки все це береться, ти думав?

(Я не знаю, що це за дядько, Рафаель, я тільки хочу спитати: виходить, доки є світ, з мужиків братимуть на усушку й утруску?)

— Ага, ти про усушку… брати не гріх. Завжди брали й братимуть, так звеліла природа. Інша справа — для чого? Ну от конкретно я, Бобринський. У мене сотні робітних людей, з кожного беру півшага, п’ятак. Для одного мужика це майже непомітно, зате в касі накопичуються вільні кошти. Що я, транжирю їх, пропиваю? Сам бачиш, ні. Знов повертаю на благо того ж робітного люду, з котрого взяв… Глянь навкруг: Полісся, гниль, темнота, люд вироджується, люд животіє в забобонах, в пияцтві. Засмоктує болото, хвороби, неробство, бо немає до чого прикласти рук. І я даю роботу, тягну залізницю, розширяю промисел — для них же, щоб вирвати з гнилі…

(Так, як Полушчин рід? І земці, й урядники, й купці виривали їх, та, мабуть, перестаралися — печінки одірвали).

— Хлопче! Не забувайся… Є деякі речі ad usum — для внутрішнього вжитку, не для сторонніх вух. Я з тобою відвертий, говорю, як з сином. Щоб ти піднявся над буднім життям, зрозумів: не про якогось Полушку мова, про вищий смисл…

(Мов перед сином… Спасибі, ви добра людина. Я вам цього не скажу, я просто не знаю, як ступив би зараз у курінь, глянув би у вічі мертвого Полушки… або Отченаша… «Дивись, потурчать неборака, на свого на брата, мужика, чортом дише…» Вищий смисл — не дивитись людям у вічі?)

За стіною тяжко, простудливо дише Стефа, млосно охкає, і сиплеться порохно з перестінка; жіночим потом чи милом пахнуть подушки, все тут Стефине, Стефою пропахло, і сонні думки придушила Стефа — тілом, пітними грудьми. Ху!.. — жовта задуха. Він скидається мокрий і чує: бем, бем, бем… п’ять разів пробив настінний годинник. Пора! Тут, під боком, домашній одяг, свій, матірковий, з теплом його власного тіла.

А надворі — біло. Морозний дух. Як спирт — чисте й гостре повітря. Дихаєш — розпирає легені. Ранок. Чорніють дерева в снігу. З переліска чути вйокання, метушню, пирхання коней. В мохнатому інеї виїжджає санний поїзд, і довго пропливають повз нього ув’язані дідугани-кряжі. По зимнику, що до синього блиску вкатаний гринджолами, пішов Санько в ліс, в глиб чорно-білого присмерку. Він простував до свого, тридцятого, кварталу. І легко було йти, і легкі, освіжені вітром були думки.

Лісоруби вже порались на стійбищі, темні фігурки по білому, курився між ними димок. Назустріч — Ксаверій, шапка — в сніг, сірячина — крилом.

— Санько!! В гості? Здоров!

— Здрастуй!.. Назавжди. Якщо приймете…

— Ким? Уп’ять замірщиком?

— К чорту, наївся! Лісорубом хочу. На ванчес. Помниш, колись ти казав: ванчес — це — як?.. — вічний брус.

Оникій Чмир

Полум’я аж гуло, і куб дрижав на плиті, стріляючи у всі боки парою.

— А ш-шоб тобі! — лайнув старшого сина Чмир. — Пригаси вогонь, бо й хату рознесе!

Оникій хлюпнув водою на жар, густа ядуча пара заволокла хату. Десь над плитою, у жовтій хмарі, лаявся Чмир, та слів не можна було розібрати, тільки чулось його бухтіння. Мокрий від поту, розлючений батько Чмир упрівав над кубом. Глевким тістом заліплював кришку, з-під якої бив гарячий струмінь браги, міняв воду в кориті, бо з трубки, замість первака, погнало бурякову закваску.

Вогонь у плиті пригас, куб загудів спокійніше, і Чмир витер рукавом піт з розпареного обличчя. Піт витер, а тісто розмазав: наче віхтем проїхав по колючому писку. Та це не біда, Чмир швидше потягся до гнотика: ага, якраз накапало повну банку.

— Господи благослови, — сказав Чмир, і його їжакувате, все в тісті лице просяяло святим вогнем, — аби не перша і не остання…

Він обережненько, щоб не схлюпнути ні краплі, підніс банку до рота. Банка була гаряча, і Чмир дивився на неї з гарячим блиском в очах. Понюхав: несло різким нашатирним запахом. Нічого, годиться. Він дмухнув на жирну плівку, що плавала зверху, подумав, прижмурився і раптом— хлеп! — з якимось відчаєм хильнув каламутне пійло, наче то була зміїна отрута або розтоплене олово, і він, страдник Чмир, добровільно приймає смерть. Випивши, він трохи посидів з прижмуреними очима, прислухаючись, як розливається по жилах тепло.

Раптом його щось пересмикнуло.

— Бр-р! — стріпнувся Чмир і сплюнув пінку, потім витер долонею масні губи. — Так і знав: пригоріла!.. Я ж казав тобі: Оникій, дивись, ой дивись, не клади лишнього. А воно пхає, пхає у вогонь, щоб тебе в спину пхало. Допхався! Бач, пригоріло! — і Чмир на світло показав банку, в котрій плавала на дні якась руда гуща.

Оникій стояв біля куба, два брати його умлівали на печі, а над ними висіла солодка бражна пара. Коли батько показав їм гущу, всі разом витягли шиї і спрагло облизнулись.

— Бачте, спортив добро! Старається!.. На чужій свайбі старайся, коли подають, — Чмир гидливо зморщився, але гущу допив, усім своїм видом показуючи, як він мучиться через синів-недотеп.

Тим часом накапала друга банка.

— О, ця наче світліша, — сказав Чмир.

Тепер він не поспішав — смакуючи вицідив до половини. Двоє синів із-за печі, Оникій із-за куба гостро дивились батькові в рот: той ковтав — і вони ковтали; той — горілу самогонку, вони — слину. Нарешті Чмир зласкавився:

— Пийте, поки батько дає, — і подав на піч недопите. Одвернувся, не глядів, як діляться сини, тільки чув — сопуть і клацають зубами по склянці.

— А це тобі, старальнику, — Чмир наділив питвом Оникія і промовив до нього: — За чаркою старайся, оце й тільки нашого. То Грицай, сусід-розумака, хотів нагребти під себе побільше. І гнив у гною, пташив, печінки надривав, — ну та й що? Вистяг ноги, а добро осталось: прийде зятьок на готове і, якщо не дурний буде, погуляє вволю, пустить чужі копійки за димом. Нє-е, на той світ нічого не візьмеш…

Бурмочучи, Денис примостився на вгрітій плиті, в самому кутку. Скоцюрбився і став ніби ще менший. Зжовкла розхристана сорочка прилипла до його кострубатого тіла, на спині розпливлись темні плями поту. Він сів і тут же задрімав; лиса поскубана голова його по-мертвецькому звисла набік. Чмир і не спав — раз у раз клював носом, лякано стріпувався, то раптом пирхав, плямкаючи пересохлим ротом і щось мимрячи. Та ось наче шпигонули його — здригнувся, різко відкинувся до стіни і обвів хату посоловілим зором.