Древляни: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Хліба! Хліба з маслом, не менше! Кажуть, держимо їх напроголодь, а в хаті зостався випивон, ковбаса, шинка, тільки розклались вечерять, як ти їх зацапав. Непорядок!

— А чого! — потягнувся Кузьма, хрускаючи суставами. І ласо прицмокнув. — Не завадить перекусить, га? Музика, брат, в животі, траурні марші. Вчора як облизав пустий казанок, і досі — ні буль-буль.

Заворушились кубанці, очевидно, збагнули, що справа накльовується. Пан осаул запевнив, що компанія чесна, може головою поручиться, будуть сидіти чинно й благородно. І він підморгнув своякам, розпушив геройські вуса. (Гарба не розумівся, кажучи по-сучасному, на прихованому підтексті, на півзирках і півнатяках). Шахтар подумав, що люди справді голодні, он і каплавухий глядить на нього молитовно, як на рятівника; воно, козача, худе та зніжене, мабуть, не звикло до болота, губи аж посиніли і само тремтить, як цуценя.

— Сходи, Гарбо, — сказав Басаман. — Голод не тітка, а застряли тут, бачу, надовго.

— Дивіться ж мені, — буркнув Гарба, запнувся в плащ і зашахкав рипучими полами. Метрів за сто оглянувся: сидить над шляхом тихий гурток людей, видно спини й кубанки, а над ними, як два ріжки, стирчать багнети.

Пішов під гору не кваплячись.

Вночі здавалось йому, що вогник блимав з тридев’ятого царства, а хата ось на узвишші — рукою подать. Самотня білява хата під стріхою, по вікна сховалась за хмурим очеретяним тинком.

І знов пригадалась мати, напівзабуте поліське село, яке він покинув давно, був тоді майже підлітком. Та й матір, власне, забув; за тою пилюкою, за вугільною курявою, за підземними протягами вивітрилось усе з голови. Тільки й зосталось в пам’ятку: мати приходила додому знервована, хлискала дітей, розпихала їх по кутках, вкладаючи спати. Все життя вона звікувала прислугою у панка-лісозаводчика. До якогось часу Гарба не зважав на щоденне материнське хлискання. Подумаєш, турне зі злості в спину— на те вона й мати. Та ось став ходити з нею до панка, дещо підсобляти. І побачив, що мати буває іншою. Тільки ступить у панські покої — враз як переміниться. На вустах усмішка, тиха й лагідна, і ходить мати м’яко, нечутно, чепурить, обціловує паненят, з якоюсь насолодою несе у тазику воду: може, вам ніжки помити, може, вам те, може, вам се. А ті, обціловані, ще й вередують, скубуть за коси її, вона й спину їм підставляє: «На, ударте, ударте тьотю, отако, от мої розумники!..» Гарбі ставало гидко тоді на душі.

І зараз гидкий черв’ячок ворухнувся під серцем. Він чомусь подумав: от коли б Басаманам замандюрилось їсти, чи пішов би він по хліб? Та нізащо! Послав би їх: «Ідіть під три чорти! Не великі пани — потерпите!» Чого там церемонитись із нашим братом?

Гарба зупинився, перебираючи важкі, немов крем’яхи, думки. А й справді, міркував Гарба, хіба ми церемонимось на шахті один з одним? Як свій чоловік, як темний роботяга, то можна і к такій матері послати. Це своє кодло, помиримось. Інша справа — оті «згори», в білих рукавичках. Ми перед ними, як вівці, збиваємось в купу, і язики нам аж туди затягує. А не дай боже сановна персона гряне з Луганська або з Пітера! О, як тоді заворушаться на шахті, а які масляні усмішечки, яке шапкування: «Раді вітати… щасливі бачити…»

Ну, чого ж ти стоїш, Гарбо, мов той пень?

Швидше поганяй, у панів слинка тече! Ми, чорна кость, можемо терпіти і мат, і голод, так на роду нам записано. А вони, оті чистенькі й благородні? То інша порода, вища. Вони, бачте, на білих хлібах випанькались, у білих перинках виніжились. Боронь боже дмухнути — чхатимуть.

Що ж виходить? Свідомо чи не свідомо ти, Гарбо, визнаєш їхню вищість, визнаєш, що вони чимось виділяються з-поміж смертних, визнаєш потребу особливого (деліка-а-тного!) до них ставлення.

Гидкий черв’ячок ворушився під серцем, але Гарба все-таки йшов, і побухкав брудними чоботярами в хату, і згріб зі столу фляги, холодну кров’янку, пхнув за пазуху кільце ковбаси.

З білими паляницями під одною й другою рукою вийшов на вулицю. Кинув оком на міст: щось не видно людей. Може, Басамани (про це говорили ще вночі) погнали біляків на кручу: хай пани витягнуть воза.

Стривожений хтозна-чим, Гарба побрьохав хутчіше.

Помітив, що над берегом стоїть один лиш кінь, череватий Марат. І те, як він стоїть, як уткнувся мордою в щось мішкувате, простягнуте на землі, — ще більше стривожило Гарбу. Він майже побіг.

Раптом скрикнув, змахнув рукавами.

Плюхнулись хлібини в калюжу. Покотились, ніби наздоганяючи Гарбу.

Він кинувся до коня, де стриміла гвинтівка. Стриміла, як тичка, багнетом униз.

— Клим! — упав Гарба під коня, люто затряс мертве тіло товариша.

Клим лежав горілиць, приткнутий до землі багнетом. Лежав, розкинувши руки, і в груди йому по самий ствол вгрузла гвинтівка. Бульбашилась з рота червона кров.

І в Гарби пальці були в крові, і ніздрі в коня в червоній піні. Той нюхав гарячу кров і здичавіло хропів.

— Клим! — безтямно тряс Гарба свояка за плече, тряс щосили й вигукував: — Клим! Клим, піднімайся!

У Клима здригнулось мертве повіко, в щілину проглянуло тьмяне, схололе око. Він зробив рух головою, ніби хотів підвестися.

— Він там… подиви… — прохрипів, вибулькуючи з горла піняву кров і захлинувся нею. Голова його плюхнулась в калюжу, як та паляниця, котрої не діждався.

Там? Він, здається, останнім зирком показав на міст. Що там?

Гарба, полишивши його, ошаліло кинувся з кручі, упав, підхопився і до воза.

Н-да… Мабуть, довго й люто відбивався Кузьма. Його зім’яли, втоптали в багно, скрутили в жмут. І ця безформна купа була забризкана кров’ю, кров сочилась з розколотого черепа.

— Гади! Гади ж ви! — присів, застогнав Гарба, готовий бігти, кричати, бити й трощити все, що стрінеться на шляху.