Під парусом на дубі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він був раніше секретарем райпарткому, цей редактор. Його перекинуто на газету боротись за виконання плянів, боротись за хліб, боротись за соціялізм у цьому глухому доісторичному куткові.

І він бореться ночі й дні. Його учня і співробітника-поета друкують у столичних журналах. Тільки сам він друкується тільки в своїй газеті.

Життя цього редактора — як Андерсенова казка, нездійсненна і брехлива для тих країн, де писав Андерсен, але простий, звичайний, щоденний факт у нас — історія Йвана.

Пам’ять про первісні джерела редакторового життя розпливається в темних просторах дому в степах коло моря. Дім цей належав куркулеві Скоробагатькові, а редактор народився в сезонних наймитів Івана і Килини.

Протягом довгих годин редактор самітний лежав на ганчір’ї, пісяв під себе, кричав ізнову засинав, одчаявшися колись мати допомогу. Ніяких відпусток діловий Скоробагатько не давав, і Килина, як і раніше, в’язала снопи, громадила сіно, доїла коров і взагалі умножала Скоробагатькові капітали, в перерві годуючи редактора своїм молоком.

Страшних мук зазнав редактор, одбуваючи перший рік свого життя. Сонце пекло йому шкіру і вона бралася болячками і злазила з маленького личка. Мухи лоскотали йому носа, губи, залазили у вуха, нахабно сиділи по п’ятнадцять хвилин на очах, а прикро завинуті рученята марно силкувалися відігнати єгипетську кару. Він був мокрий і висихав, вітер підхоплював його прохолодою, ставало прекрасно і легко, але далі робилося холодно, і редактор кашляв, забігався кашлем, душився і знову кашляв так, що боліли маленькі ребра, надсаджувалися м’язи худенького животика.

«Лишенько, та яке ж воно мале та плохе. Що то значить не хазяйська дитина. Худе, аж чорне».

Але редактор ріс, і з’ясовувалось, що він здоровий. Уже він сам бігав по траві і, упавши, не убивався, а тільки набирав повен рот землі. Далі він довго стояв і виколупував з-під язичка землю, рештки ж силкувався виплюнути, надуваючи губи. Він стояв суворий і на материне залицяння не відповідав, аж поки хоч трохи землі зоставалося в роті.

Рот очищався, і редактор вирішав сприйняти материну ласку. Він розкривав рученята, але звідкілясь доносився жахливий голос Скоробагатька, мати одразу робилася чужа і непривітна, і редактор зоставався з розкритими в порожне рученятами саме тоді, коли вся душа його була готова розмовляти з матір’ю. Редактор плакав, біг за нею, падав і знову набирав повен рот землі.

Невідомо, як він навчився балакати, але він одразу почав висловлюватись правильно і суворо. «Кака», —заявляв він, почувши Скоробагатьків голос, і це було єдине дитяче нелітературне слово в його лексиконі. Він вимовляв слова і цілі речення чітко і коректно, бо ніхто не мав часу белькотати коло нього, милуючись з хиб дитячої мови. Він не казав ні «ням-ням», ні «а-а-а», а просто мовчав або кричав, коли ж почав балакати, то одразу висловився так: «хочу їсти і спати як собака».

Бо так щовечора висловлювався його батько — наймит Іван.

II

Редактор ріс, і десь між сутемрявою клуні, сутінком кущів верболозу і супротягом смердючої кухні зачинаються його перші спогади.

Найяскравіший його спогад, то було яйце. Залізний редакторів організм, загартований сонцем, водою і вітрами, десь піддався, і він захворів. З носа йому текло, як із знайомого кухонного вікна зимою, боліло в пельці, гуло у вухах, бурувало в шлункові.

«Я хворий», — сказав редактор. «Мовчи, щоб не дізнавсь хазяїн», — бо він чув такі слова від свого батька — наймита Йвана. І от невідомо якими способами чи з яких сум, але мати його Килина роздобула йому яйце. Скоробагатько що три дні відсилав на ринок сотню яєць, решту споживалося в його домі, але всі ті яйця були на обліку, і наймит міг краще одкусити собі пальця, ніж торкнутися хазяйського яйця.

Так чи інакше, перед редактором було яйце, — закругле і біле воно лежало в його ручці. Мати хотіла була його облупити, щоб швидше сховати самі сліди бенкетування, але редактор не дав.

Попереду він довго грався яйцем, перекидав його з правої в ліву, притуляв до лиця, вкладав у вушко і навіть обережно застромив у рота і обсмоктав. Ззовні воно було ледь солонувате на смак..

Потому він рішуче ударив його об підлогу, бо щодня йому доводилося бачити, як інші їдять яйця. На тупому кінці виприснула променяста зірка навколо неглибокої ямки. Редактор підколупнув пальцем під зірку і почистив яйце.

Помалу він з’їв білок. Навіть його хворий і занімілий язичок відчув у білкові давно забутий смак материного молока, якісь мигдалеві натяки на якісь давно пробувані трави, білок танув між зубами і розпливсь як хмарка. Зоставсь жовток..

Коли в білкові романтично спліталися легесенькі смаки сотні споживних речей, як одсвіти на чистій білій хмаринці, то тепер це було жовте життя, важке золоте гало, гаряче сонце жовтого життя. Він з’їв його жадібно і швидко, найменші частки його спритно добув язичком споміж зубів, усе сполиснулося слиною і виявилося — мало.

Ні цукерок, що йому колись згодом принесла мати у Великдень, ні м’ясо, якого йому теж якось довелось скуштувати, ні навіть численні яйця галагазів[39], що їх він згодом навчився збирати по скелястих берегах, не могли витруїти з редакторової душі спогаду про те яйце. Воно так і зосталося — гаряче жовте сонце в легкій хмарі білку.

Небавом потому наймит Іван уже не управився сховати свою хворість від Скоробагатька. Недугу пощастило б може затаїти і на цей раз, та вона несподівано подужчала Йвана, і він умер. Він умер літом дев’ятсот шістнадцятого року, не як повстанець і боєць за революцію, а безславно вмер від тяжкої недуги як наймит лютого степового куркуля.

Редакторові на той час було біля п’яти років, і він у згоді з законами про дитячу працю російської імперії мав право заробляти собі на хліб. Тож невдовзі потому він почав пасти куркулеві гуси.

Отак він підвищував свою кваліфікацію, переходячи з гусей на свині, з свиней на корови, аж поки не вирішив, що може косити й орати.

III

Тисячу дев’ятсот двадцять першого року йому не довелося здійснити цей рішенець. Косити було нічого — був голод. Куркулі з свого боку вирішили їсти свій хліб самі, а як продавати, то тільки за вельосипеди, грамофони, машини шити, молотарки, а головним чином за дзвінке золото. Тож узимі двадцять першого року редактор одяг кашкета, підперезав шворкою ватну солдатську куртку, подивився критично на дірки в черевиках і пішов на Київщину.

Це були шістсот зимових верстов, яка верста в п’ять, яка в п’ятнадцять, а яка і в двадцять ступнів морозу. Ні Ґрімми, ні Андерсен, ні Діккенз, ніякий інший аматор людських страждань зроду не бралися описувати таку біду. Гензель і Ґретель — діти дроворуба — навіть не управлялись вийти з лісництва навколо своєї хати, як уже натрапляли на пірниковий котедж з цукровими шибками і шоколядними дверима. Редактор же йшов шістсот морозних верстов у кашкеті і куртці, йшов три тижні, щодня його маленькі вуха міряли температуру від п’яти до двадцяти ступнів, але не щодня йому доводилося їсти і не щодня спати.

Того було забагато навіть для чорного, геройського, загартованого сонцем, водою і вітрами тільця. Він десять разів умер би, якби не треба було йти.

Він ночував по селах, подекуди в хаті, подекуди в клуні. Часто його не пускали, бо вважали за безпритульного, а він же йшов на заробітки, чесно йшов, замість їхати під лавою у вагоні. Та справа була не в недовір’ї — бо від того не ставало холодніше, — а в ночівлі. Не раз і не два він пересиджував усю ніч, клацаючи зубами, не заснувши ні на мить, чекаючи ранку як щастя, щоб зігрітися бігом і ходою на двадцятиступневім морозі.

Села минали за селами і так поступово мінилося їхнє обличчя, що редактор і не помітив, як замість кам’яних домів південного надмор’я пішли виливані хати степу, а далі замінились на плетені житла Черкащини.

[39] Галагаз — птах родини качиних, живе на узбережжях Чорного й Азовського морів.