Під парусом на дубі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

VI

На третій день до Куту прийшла «посуда» з Одеси забирати рибу — і з цією посудою ми мусили теж вертати круговою путтю через Одесу до Харкова.

Важко дібрати було цій посуді адекватну назву — мабуть, найближче до неї підійшло було б ім’я «пароплав» чи «тепловіз».

Це була довга, як цепелін, залізна посудина, висока і вузька, дуже непідходяща возити вагу, нестійка і без ніякої практичної потреби, швидка. Щоправда, на ній був дизель на всіх тільки шістдесят індикаторних сил, але її довгаста форма і мала ширина робили її схожою на худорляву шкапу, хистку й падучу на обидва боки, але ще досить швидку. Посудину навантажували рибою, а ми з Сашком пішли подивитися після багатьох морів на надморську землю коло Кута.

Ми йшли вподовж берега — як табун рожевих, білих і жовтих метеликів шаланди летіли геть від нас до Кінбурнської коси, ліворуч привидом манячила блискуча смуга Тендри, а просто перед нами Чорне море виглядало без краю на південь.

Це була весна 1931 року, і вода розіллялася лагунами і озерами вподовж справжнього берега, стирчав торішній бур’ян серед солонців — стерня суворої зими — між лагунами і озерами витягались солонцюваті і піскуваті коси, ми лавірували косами і обходили озера, простуючи на схід і щоб ясніше побачити Тендру.

Постійний, справжній моряний берег ховався за міховим коміром камки, споза камки поривались злякані мартини, білу піну викидало зибом після вчорашнього шторму на гребінь камка і вона теж, здавалося, була як мартини і білі крячки.

Далі йти було трудно — чимраз ширше розливалися плескаті лагуни — це вже були цілі затоки, посередині сиділи табунці качок і десь між двома затоками ми сполохали колонію кроншнепів..

Кроншнепи, видко, вибрали перешийок між двома затоками, щоб гніздувати, і коли ми зайшли аж на цей пісковий істмо[49], на цю солонцювату панаму, то розгнівані птахи не втекли, а всі повернулися назад і збилися повітряним летючим базарем у нас над головою. Вони кричали і торгувались, вони загрожували і клялися, вони відманювали нас геть у лагуну і, одчаявшись знов, немов чайки, маяли у нас над головами.

Далі йти було трудно, і ми з Сашком розбулися і полізли у воду — уперше в тисяча дев’ятсот тридцять першому році. Сонцем нагріта вода плескатих лагун була як літепло і ласкаво лоскотала ноги. Гравій шарував підошви, гостре кололо каміння і десь, завинувшись межи стоячі лагуни, струм прудкої води обдавав ноги холодним душем. Душі наші були в ногах.

Ми вибралися на берег завертати додому і обсушили ноги оксамитною камкою. Коло берега плавали двоє чирят[50] — він і вона, у нього на сталевосірій голові пройшла смарагдовозелена стрічка аж до гордого носа — такий самий смарагдавозелений позумент він носив на блакитносірім крилі і цим він, як швайцар столичного готелю, полонив її гаряче серце.

Вона ж була в простому сірому вбранні, вона була певна його любови і повна його любови, сіре ж убрання годилося краще, щоб сидіти на гнізді невидно для моряних орлів і степового сокольства, що повсякчас раде зруйнувати сімейне щастя скромної чирячої пари.

Побачивши нас, коханці стали одпливати геть у море. Вона трохи боялася і раз чи два випростувала крила над струнким тільцем, пориваючись летіти, але він упевнено плив до моря, поденеде повертаючи до нас голівку і виблискуючи смарагдовозеленим позументом. Я заплескав у долоні — вони знялися і перелетіли далі вподовж берега. Була весна.

Розділ Д

І

Знову човником нас підвезено до високої іржавобурої посудини. Була ясна година, але зиб з учорашнього шторму кидав нас коло борту, як цуценят у кошівці — якось ми поскидали речі нагору і, вибравшись з допомогою матроса на чардак, почали обдивлятися «пароплав».

Місця на чардакові було предосить. Капітан, механік і два матроси — такий був екіпаж. Товстий кооперативний ділець з портфелем — такий був пасажир, та ще нас двоє. Ми тинялися, виглядаючи найкращого місця. Механік нагрівав дизельний запалювач паяльною лямпою — кругла куля запалювана палала, як сонце, в півтемряві «машинового відділу». Зибом сильно гойдало «пароплав». Носового коливання він не мав, бо був дуже довгий, за те тим краще кидало його з боку на бік.

Нарешті задвигтів дизель, витравлено здоровезний прямий якір і ми взяли курс на вест-вест-зюд. Праворуч від нас знову заясніла Кінбурнська коса, а далі праворуч прови видко було яскраву глину Очаківського берега.

Учора добрий був шторм — саме була з півночі тремонтана і гойдало зибом якнайкраще. І саме гойдало з правого боку наліво. Але поки нас захищала Кінбурнська коса, можна було терпіти. Ми балакали, їли хліб, мріяли про солодке — юшка з бичків, варена риба і каша з риб’ячою печінкою викликають в організмові солодку тугу за цукерками. У капітанській каюті з’явилися оселедці і таємнича пляшка з еліксиром сатани, називана в цьому районі малого рибальства — «пульман». Ми взяли участь у закусці, і коли скінчилась Кінбурнська коса і зиб узявся просто перекидати посуду з боку на бік, де в кого з нас почалася морська хвороба.

Морська хвороба, підтримана горілкою, тягне чоловіка стати коло борту і дивитися в море. Одна за одною перекочуються хвилі зибу під одчайним поглядом хворого і в свою чергу посилюють тяжку недугу. Хворий вирішує віддати в жертву морю все, що є в нього — в шлункові. І віддає.

Але море, сприйнявши жертву вечірню, не вгамовується і чимраз нудніше перекочує хвилі під одчайними очима хворого. Доводиться жертвувати ще й жовчю і всякими іншими секреціями, ексудаціями й експургаціями організму. Коли хворий почуває, що вже нема для чого жити на світі, бо він віддав усе, що йому було миле, він постановляє умерти і засипає на найближчому місці чардаку, де розіллято нафту і мазут.

Я не дуже сильний на морську хворобу, і на всяк випадок видобув з речей рушницю і почав стріляти норців. Таким способом можна забути про зиб і піддурити морську хворобу.

Коли я забив першого норця, серед екіпажу «пароплава» почалося заворушення. Справа не дійшла до заколоту, що мусив би скінчитися в згоді з піратськими романами, висадкою капітана на пустельний острів Тендру разом з штурманом, корабельним лотом і трьома підмоклими сухарями. Але звучали сміливі голоси, обстоюючи пропозицію спинити пароплав і підібрати забитого норця, щоб зварити кашу. Довелося мені встряти в суперечку і доказувати, що норцеве м’ясо не дуже смачне — нам хотілося добитися до Одеси сьогодні ж уночі, а не крейсерувати в затоці два дні, полюючи норців.

II

Помалу ми почали звикати до зибу. Можна було ходити чардаком, схопившись за голову обома руками, щоб не ударитися об рубку скронею. Можна було балакати з капітаном, утопляючи очі в ґудзики, на його бортові, щоб не втопити душу в зибкій безодні за бортом.

Уже сів вечір, і перед нами замигтіли вогні Одеського порту. Зиб чимраз більшав у міру того, як ми звикали до нього — адже ж хвилю гнало від Кута, з півночі, і чим далі ми випливали в море, тим вищі виростали вали.

Вогні вогкішали, яснішали і мерехтіли чимраз ближче — спасенні вогні Одеси, де можна було солодкого випити чаю і виспатись солодко через усю ніч, аж глибоко в завтрашній день. Коли настала ніч, коли на вантах загорілися червоний і зелений ліхтарі, коли вогні були вже зовсім недалеко, коли вже геть уривався терпець переносити зиб, завмер двигіт дизеля, пароплав ліниво просунувся ще на скілька десятків ярдів і став.

Тільки той, що спинився серед моря в зиб, знає, як може його гойдати. Тайфун — це іграшка проти мертвого зибу, коли пароплав не йде, а гойдається як цурка на хвилі. Не вистачило нафти. Капітан не був певний, що ми сьогодні діб’ємось до Одеси. Можливо, що завтра, коли спаде зиб, можна буде відрядити до порту шлюпку, і коли пощастить одразу за два-три дні добути досить нафти, то не виключено можливість, що ми після того невдовзі допливемо до Одеси.

Я дуже пожалкував, що не вірю в бога. Тут саме до речі було б молитись, щоб сталося чудо, щоб не чекати до завтра, щоб не чекати два-три дні, поки «буде не виключено можливість», щоб ми допливемо до Одеси, молитись, щоб на «пароплаві» був чай з цукром, а головне — щоб хоч трохи менше гойдало.

Та виявилося, що чудо може статись, коли того схотять люди. Механік поліз у трюм особисто, і позливавши недопитки з нафтових бідонів, утворив рятувальний фонд. Цей фонд пущено в резервуар, і пароплав уночі доплив до Одеси.

[49] Істмо (від гр. ισθμός) — перешийок.

[50] Чирка — мала качка.