Художниця тіла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Усі мої ключі — на одному кільці, — сказав він. Вона ледь не сказала: а це точно розумно?

Але не сказала. Бо навіщо. Бо чого прискіпуватися до людини, та ще й уранці чи будь-коли дужого, яскравого дня після бурі.

РЕЙ РОБЛЗ (64),

ПОЕТ САМОТНІХ МІСЦЬ У КІНЕМАТОГРАФІ

Рея Роблза, режисера двох фільмів, які здобули світову славу наприкінці 1970-х, в неділю вранці знайшли мертвим у квартирі його першої дружини, модної консультантки Ізабель Корралес, на Мангеттені.

За словами поліцейських, яких викликали на місце інциденту, причиною смерті режисера стало вогнепальне поранення, завдане ним самим.

Розповіді містера Роблза про дитинство суперечать даним, отриманим у процесі переконливого незалежного розслідування, але дають змогу припустити, що на час смерті йому було 64 роки.

Він народився в Барселоні. Його справжнє ім'я — Алехандро Алькезар. У біографічному нарисі в журналі «Cahiers du Cinema» стверджується, що його батько, працівник текстильної фабрики й затятий антифашист, загинув у запеклих боях за місто під час Громадянської війни. Автор статті пише, що існують свідчення, наче маленького Алехандро рідні відправили в Радянський Союз разом з іншими «дітьми війни», коли стало ясно, що в Іспанії запанує диктатура правих.

Невідомо, скільки років він провів у СРСР і чи бачився потім із матір'ю. Відомо тільки, що в юності він певний час жив у Парижі: працював сміттярем, жонглював на вулиці та з'являвся в епізодичних ролях злодіїв і сутенерів у фільмах. Саме тоді він узяв псевдонім Рей Роблз на честь епізодичного персонажа в маловідомому нуарі.

Він кілька років провів у Нью-Йорку, де створював субтитри для нечисленних іспано- й російськомовних фільмів, а тоді перебрався на захід, у Лос-Анджелес, де працював шофером і принагідно підтримував зв'язок зі світом кінематографу, зокрема засвітився у масовці пів десятка фільмів. Він уперше здобув досвід по другий бік камери, коли влаштувався особистим водієм до мільярдера-цементовика з Ліхтенштейну, який активно інвестував у міжнародні кінопроєкти. За словами самого містера Роблза, він закрутив роман із дружиною промисловця й випросив, щоби вона влаштувала його режисером допоміжної знімальної групи у спагеті-вестерн, який мали знімати в Іспанії.

За десять років по тому на Каннському фестивалі містер Роблз пояснював зачарованій публіці: «Секрет життя полягає в кіно».

Він зняв вісім повнометражних фільмів. Третій з них — «Моє життя — твоє», франко-італійська співпродукція про багатійку, викрадену корсиканськими бандитами, — здобув Золоту пальмову гілку в Каннах. Потім був «Поляріс» — динамічна американська кримінальна драма з присмаком іспанського сюрреалізму. Фільм став культовим і довго йшов у артгаузних кінотеатрах США й цілого світу.

«Його вершинні здобутки виходять за рамки мови кіно, — писав критик Філіп Стенскі. — Предмет його творчості — люди у відчужених ландшафтах. Духовний скальпель його творчості — це поезія чужих місць, де межові ситуації неминучі, а героїв штовхають до моментів, які змінять їхнє життя».

Його наступні фільми провалилися в прокаті й не були помічені критиками. Друзі містера Роблза пояснюють його творчий занепад алкоголізмом і нападами депресії. У той період він одружився з театральною акторкою Анною Ленґдон. Незабаром вони розійшлися під сенсаційні заголовки британських таблоїдів і врешті розлучилися.

Вдовою залишилася його третя дружина Лорен Гартке, художниця тіла.

Розділ 2

День білий, імлистий, траса здіймається до вибляклого неба. На північ ведуть чотири смуги, і ти їдеш у третій, і позаду тебе, попереду й по обидва боки є машини, але не забагато й не заблизько. Коли ти сягаєш вершини схилу, щось стається, і машини тепер рухаються неквапно, мовби за інерцією, плавно ковзаючи рівною поверхнею. Усе навколо повільне, імлисте, виблякле, і все розгортається навколо слова «мовби». Усі автівки, включно з твоєю, рухаються мовби безцільно, справляючи враження чи вдаючи, і траса тягнеться в білому шумі.

А тоді це враження розвіюється. Шум, швидкість, поспіх повертаються, і ти знову прослизаєш у своє життя й відчуваєш болісну тяжкість у грудях.

Ті дні запам'яталися їй як перші дні після повернення.

У перші дні після повернення вона поновила запаси їжі й розбризкала мийні засоби на плитку у ванній. При кухні була ціла темна затхла комірчина для харчів, і запас можна було не поповнювати. Вона почистила і знову наповнила всі годівнички для птахів, організовуючи свій день навколо найголовнішого, від чого тягнулися зморшки й виверти, цілий спектр розвированих варіацій. Вона оббризкувала плитку й сантехніку мийними засобами з хвойним ароматом, доки в неї ледь не виникла залежність від їхніх випарів. До кінця терміну оренди будинку залишалося два місяці. Винайняли на шість, залишилося два. Одна особа, два місяці. Вона використовувала пульверизатор із гачком, як у пістолета.

Тут вона почувалася як удома і мчала крізь дні з їхньою дріб'язковою приємною рутиною, крізь однаковісінькі дні, організовані й розмірені, але мілкі й позбавлені центру, подекуди з білими плямами, й тягнулися ті дні до болю повільно.

Вона переглядала текст, над яким працювала з Реєм, — його дурну автобіографію. Стосик паперу разюче контрастував з її враженнями від його розповідей і спогадів, гобелену вигадок, брехні та байок, породжених не завжди зрозумілим їй розпачем. Вона обмацала весь одяг, який він лишив у гардеробі при спальні. Те, що залишалося від людей після смерті, не виводило її з рівноваги, тож вона склала одяг у ящик із пожертвами для бідних.

Коли вона була на першому поверсі, то відчувала його присутність у кімнатах нагорі. Він мав звичку крокувати кімнатами, димити цигарками й наговорювати щось на маленький диктофон — надиктовувати ідеї вторинного сценарію для автора деінде, чиє ім'я вічно вилітало йому з голови. А тепер він, Рей, і сам став димом, штукою в повітрі, прозорим паром, що рано чи пізно сягне повсюди, — безформний, але з обличчям, упізнаваним і неповторним обличчям, частиною сутності чоловіка, що крокував нагорі.

Вона піднялася сходами, дослухаючись до звуків від особи, яка піднімається сходами, і сягнувши верху, торкнулася дубової балясини.

Усе добре. Вона хотіла залишитися тут, і в неї все буде добре. Усе їхнє подружнє життя, увесь час, що вони жили разом, проминули саме тут.

Її відчуття тіла змінилися, але вона не розуміла, як саме. Тіло напружене, скуте, вона не знає напевно. Було в ньому щось чуже, незнайоме. Здається, тіло інше, стрункіше; та байдуже.

На полиці в комірчині лежав пакет панірувальних сухарів. Вона згадала, що бачила десь вощений папір у блакитно-якійсь коробці. Ось що стало зараз важливим. Їжа, крутанина, клопоти.

Вона повільно пройшлася кімнатами. Коли роздягалася, стоячи босоніж на холодній підлозі, та стягувала брудного светра, відчула, що він стоїть за нею, і обернулася до ліжка.

У перші дні після повернення вона мало не впала, виходячи з машини — це був не повний зрив усіх важливих функцій, а мізерне й безпорадне сповзання на землю, ніби вона розучилася стояти.