Художниця тіла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А ти не думала. Я не знаю. Що було б легше.

— Такі розмови тобі краще вести з кимось іншим. Я не знаю, як вести такі розмови.

— Якби ти не трималася осторонь. Тобі краще побути серед знайомих облич, речей. Не варто бути самій. Я знаю, як ти його кохала. Як це тебе підкосило. Боже. Але ж ти не хочеш піти в себе. А ще я знаю, що ти кремінь. Що ти така вся ніби гнучка й витка, але характер у тебе твердий. Але треба вибиратися з цього, а не закопуватися глибше. Не поринати в себе.

— Розкажи, що ти зараз поробляєш.

— Напихаю пельку. Дивлюся у вікно, — сказала Маріелла. — З тобою розмовляю.

— Що їси?

— Морквяні палички.

— Таким пельку не напихають.

— Ага, таким морять тіло. Знаю. Його ранні фільми покажуть на Кінофорумі. Ти ж із ним ще тоді не була знайома. Може, тобі варто.

Уранці вона почула звук. Він був таким само чітким, як їй запам'яталося з першого разу, місяці зо три тому, коли вони з Реєм піднялися нагору подивитися, що це таке. Він сказав, що в будинок залізла білка чи єнот. А їй здалося, що хтось навмисно намагається ступати тихіше. Було у звукові щось зважене. Їй здалося, що це не тварина. Було в ньому щось майже інтимне: хтось перебуває поруч, дихає тим самим повітрям, що й ми, рухається так само, як ми. Таким був той звук — ніби тіло вилущується з простору, але коли вони пішли на пошуки, не знайшли нікого.

Цього разу вона була на кухні, коли почула той звук. Вона понесла нагору свій чай. Кімнати в кінці коридору на другому поверсі. Тьмяний третій поверх із перегорілими лампочками, звідки забрали майже всі меблі. Короткі сходи в купол. Вона вдивлялася в непорушність і вертіла головою, вистромившись у це просторе приміщення, призначене під склад. Коли вона піднялася в купол, чай уже охолов. Вона покопалася в старому одязі, складеному в картонних коробках, і перебрала крихкі документи в шкіряних теках. Були там опудало сови і стосик покручених від вологи акварелей без рамок. Вона побачила, як просто за вікном кружляє листок. Маленький бурштиновий листок кружляв у повітрі просто під гілкою, що простяглася над дахом. Не видно було ні павутини, на якій листок міг би повиснути, ні нитки з гнізда якоїсь птахи. Просто листок, що обертається в повітрі.

А наступного дня вона знайшла його в маленькій спальні при великій порожній кімнаті в дальньому кінці коридору на третьому поверсі. Він був невисокий і стрункий, з пісочним волоссям; вирваний з глибокого, можливо, медикаментозного сну. Вона спершу подумала, що це дитина.

Він сидів на краю ліжка в спідньому. У перші миті їй здалося, що він був неминучий. Вона повернулася назад у часі до перших натяків на те, що в домі хтось є, а тоді знову безпомильно перенеслася в теперішню мить: усі її спостереження були розкладені по поличках і підтверджені.

Розділ 3

Вона дивилася на нього.

— Скажи. Ти тут відколи?

Він не підняв голови. Було в ньому щось настільки дивне, що її слова, передбачувані й банальні, мовби повисли в повітрі. Їй не було страшно. Він як знайдена — загублена і знайдена — річ, і вона, отже, його знайшла.

— Ти ж тут уже давно, — чітко сказала вона, роблячи паузи між словами.

Він підвів погляд на неї й через те, що злегка підняв голову, видався старшим, мовби досить просто нахилити підборіддя й перевести погляд, аби перевтілитися: через проблиск поту на чолі й щоках він видавався старшим, відсирілим.

Він щось сказав.

Вона сказала:

— Що?

Він був вбраний тільки в білі труси й завелику майку; вона рівномірно оглянула його з голови до п'ят, не оминаючи нічого.

— Це нездатне, — сказав він.

— Але чому ти тут? Ти тут давно?

Він опустив голову й мовби замислився, наче намагаючись розгадати складну загадку.

Вони стояли біля дому, майже на самій вершині похилого поля, і дивилися, як рибальський човен, що ловить лобстерів, ривками просувається крізь білі буруни. Вона пригостила його рештою супу і хлібом, грінками. Скибку треба перевернути двічі, щоби грінка гаразд просмажилася.

— Що ти бачиш? — сказала вона, вказуючи на човен і лінію хмар, що наближалася до них.

— Дехто з них дерева, — сказав він. — Похилені. Вони розгойдуються на вітрі. Це от берези. Оті білі. Їх називають паперовими березами.

— Оті білі.