Художниця тіла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона пила чай, читаючи. Майже від усього прочитаного в ній прокидалася мрійливість.

Вона увімкнула радіо й повільно поводила по шкалі частот, не відриваючись від газети й намагаючись піймати прогноз погоди.

Він допив каву й закурив.

Вона сиділа над мискою пластівців. Дивилася крізь миску в простір у себе в голові, що був водночас перед нею.

Вона склала газету і прочитала рядок-два, а потім ще почитала чи не почитала, сьорбаючи чай і поринувши в задуму.

У новинах по радіо передавали, що в Монтані стався загадковий вибух боєголовки під землею, але вона не розчула, чи був там заряд.

Він курив і дивився у вікно праворуч, де занедбані луки спускалися до поораної ямами ґрунтової дороги, що виводила на всипаний щебенем шлях.

Вона читала, поринувши в задуму. Вона була тут і там водночас.

У чаї не було меду. Закритий глечик меду вона забула біля плити.

Він роззирнувся в пошуках попільнички.

Вона вела розмову з лікарем із новин.

Щоби дістатися до асфальтованої дороги в місто, потрібно здолати дві милі щебеню. Вона взяла інжир із його тарілки й запустила туди палець, покопирсалася в плоті.

Диктор зачитав прогноз погоди, але вона його пропустила. Навіть не зрозуміла, що це й був прогноз, доки випуск не закінчився.

Він відхилив голову назад і повільно поводив із боку на бік, щоби зменшити напругу в шиї.

Вона облизала палець, який перед тим запустила в інжир, і замислилася, що їм потрібно з магазину. Він вимкнув радіо.

Вона сьорбала чай, читаючи. У неї перед очима стояло, як вона розмовляє з лікарем десь у буші, а в пилюці лежать голодні люди.

Цигарка в його руці дотлівала. Вона взяла пакет сої, нахилила до свого обличчя і принюхалася.

Коли він вийшов з кімнати, вона зрозуміла, що дещо хотіла йому сказати.

Інколи так буває: доки він не вийде з кімнати, вона й не згадає, що хоче йому сказати. А тоді згадує. Тоді вона або гукає його, або ні, а він або відгукується, або ні.

Вона сиділа, допиваючи чай, і думала про те, про що думала: сліди спогадів, спалахи образів, друг, за яким скучила, речі у плямах тіней, належні неподільному моменту нормального ранку, який божеволіє в такий банальний людський спосіб, що ти навіть не зауважуєш нічого, крім того, що треба купити мийний засіб, а птахи за спиною деренчать металевим корпусом годівнички.

Дурниці це все: читати газету, їсти.

Вона побачила, що він стоїть на порозі.

— Ти моїх ключів не бачила?

Вона сказала:

— Що?

Він зачекав, доки вона зрозуміє запитання.

— Яких ключів? — перепитала вона.

Він поглянув на неї.

Вона сказала:

— Я вчора купила мазь. Хотіла тобі сказати. Мазь для м'язів. Зелено-білий тюбик на полиці у великій лазничці на другому поверсі. Не жирна. Для м'язів. Змажся, коханий. А якщо дуже попросиш, змажу тебе сама.