— А що я роблю?
— Не варіть! — крізь сльози просить хлопчик. — Там же курчатка…
Мати усміхнулась.
— У цих яєчках немає курчаток, — мовить вона.
— А де ж вони беруться? — питає Тарасик, витираючи сльози.
Одного разу заходить до класу вчителька й каже:
— Діти! На колгоспному току лежить пшениця. Скоро почнуться дощі. Треба занести її в комору. Допоможімо людям.
Діти з радістю зійшлися після уроків на роботу. Один тільки Павло не прийшов. Всі працювали, а Павло дома сидів. Наступного дня діти й питають Павла:
— Чого вчора не був?
Павло каже:
— Мама хвора… Треба мамі допомагати…
Діти й повірили товаришеві. Справді треба матері допомагати.
Але ось сталося несподіване. На великій перерві до школи приходить Павлова мама. Вчителька саме стояла на подвір’ї. Біля неї гралися учні. І Павло м’яча ганяв.
Павлова мати підходить до вчительки й просить:
— Допоможіть, будь ласка. Не хоче мій син нічого робити: ні води не принесе, ні хати не підмете…
Почувши ці слова, діти оточили Павла й мовчки дивилися на нього, не знаючи, що й казати.
На шкільному подвір’ї стало тихо-тихо. Сонечко зайшло за хмару…
— Навіть сонечкові соромно стало, — сказала Катруся.
На столі лежали чотири аркуші золотого паперу.
До столу підійшли два хлопчики і дві дівчинки.
Один хлопчик був Чорноокий, а другий Синьоокий.
Одна дівчинка була Білокоса, а друга Чорнокоса.
Чорноокий хлопчик, глянувши на аркуш золотого паперу, радісно скрикнув:
— Ой, яка пишна хлібина!
Він узяв ножиці й вирізав із золотого паперу хлібину. Синьоокий хлопчик, як тільки побачив золотий аркуш, радісно скрикнув:
— Та це ж півень крилами махає — ось-ось заспіває!
Узяв Синьоокий хлопчик ножиці й вирізав із золотого паперу півня. Усе в півня золоте: й хвіст, і крила, й гребінець, і голова, навіть очі блищать золотими вогниками. Білокоса дівчинка, як тільки побачила аркуш золотого паперу, радісно скрикнула:
— Ой, яке тепле й ласкаве сонечко!
Узяла Білокоса дівчинка ножиці й вирізала тепле й ласкаве сонечко.
Чорнокоса дівчинка, глянувши на золотий папір, радісно скрикнула: