Сто тисяч. Хазяїн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Іван Карпович Тобілевич (літературний псевдонім — Іван Карпенко-Карий) народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівка Бобринецького повіту біля Єлисаветграда (тепер с. Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області). Предки Тобілевичів колись були досить багаті, належали до польської шляхти. Карпо Адамович Тобілевич працював управителем поміщицьких маєтків за чинш, тобто за певну частку прибутку від господарства. Одружуючись, батько викупив дружину Євдокію Садовську з кріпацтва у пана Золотницького, хоч у минулому її рід був козацьким. У цій простій, од природи обдарованій родині, де жила любов і повага, й виховувалися майбутні театральні діячі. Мати була лагідною і доброю людиною, мала чудовий голос. Саме їй завдячують діти своїм талантом, вважаючи, що мати заронила в їхні душі перші зерна артистичного хисту. Іван, найстарший з дітей, дуже захоплювався маминими піснями і в дитинстві мало не щодня просив її розповісти й проспівати «Наталку Полтавку» Івана Котляревського напам’ять.

Батько хотів бачити дітей освіченими, він особисто вчив їх грамоти вдома. Але ж дати усім шістьом дітям ґрунтовну освіту збіднілий шляхтич не мав змоги. Найстаршого Івана перед школою він наставляв: «Учись, синку, учись! Ми люди бідні, ніхто нас не порятує, коли ми самі себе не порятуємо!» Спочатку свого первістка Карпо Тобілевич віддав у Бобринецьке повітове училище, яке у 1859 році Іван закінчив на «відмінно». На цьому наука майбутнього письменника й актора закінчилася. Сімейний бюджет не міг потягнути подальшого навчання, тому мрії про університет залишилися тільки мріями. Батько влаштував чотирнадцятирічного Івана писарчуком в канцелярії спершу в Малій Висці, а згодом у Бобринці. Кар’єра виявилася досить успішною, хоча сама робота не була милою. Коли у 1865 році повітовим центром став Єлисаветград, Іван Тобілевич почав працювати там у канцелярії поліційного управління.

Ще навчаючись у Бобринецькому училищі, Тобілевич захопився театром, і це захоплення стало його відрадою, віддушиною. Своїй другій дружині Софії Віталіївні Карпенко-Карий пізніше розповідав, що на вистави знаменитого актора Олдріджа, який був на гастролях у Єлисаветграді влітку 1861 року, він ходив пішки з Бобринця, вистоював зранку під театром, сидів цілий день на бульварі, а після вистави вночі знову йшов, щоб на ранок устигнути на службу. Театр став змістом життя майбутнього драматурга. Він ретельно займається самоосвітою, бере участь в аматорських виставах. Коли було вирішено поставити на сцені «Назара Стодолю» Шевченка, Івану Тобілевичу запропонували роль Гната Карого. Під час репетицій Іван усе більше й більше захоплюється молодою акторкою, яка грає роль Галі, — Надією Тарковською. Шевченкова п’єса їх не тільки познайомила, а й поєднала. У 1870 році вони одружилися (до речі, внучатими племінниками Надії Тарковській доводяться відомі російські митці — поет Арсеній Тарковський та його син, відомий кінорежисер Андрій Тарковський). На згадку про цю доленосну роль Тобілевич залишає у псевдонімі прізвище Шевченкового героя, додавши цю частину псевдоніму до іншої — імені, по батькові — Карпенко. Так в літературу, драматургію та театр на довгі роки приходить нова постать, яскрава, непересічна особистість — Іван Карпенко-Карий.

На жаль, сімейне щастя Івана та Надії було недовгим. З п’ятьох дітей двоє померло, молодою пішла з цього світу й дружина. Сумного вдівця помітила акторка Софія Віталіївна Дітковська, подруга його сестри Марії: «Перші дні його вступу до нашої трупи я теж уважно приглядалася до нього. Адже ж то був Машин брат, який, за її словами, завжди заступав їй батька і морально, і матеріально. Обличчя у Івана Карповича було ще не старе. Сірі розумні очі вміли дуже уважно й привітно дивитись на того, з ким він розмовляв. Густе русяве волосся було зачесане на боковий проділ. На скронях уже почала пробиватись сивина, і такі ж сиві ниточки виблискували у його зачісці. Він виглядав трохи втомленим і зажуреним». Так, раннє вдівство та постійні турботи про хліб насущний для багатодітної сім’ї зістарили митця, але не зламали його, не згасили вогонь творчості.

У 1883 році майбутній драматург в альманасі «Рада» друкує оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. А в 1884 році Іван Тобілевич потрапив під підозру свого ж відомства, й указом міністра внутрішніх справ був звільнений з посади секретаря поліції за неблагонадійність. Цей випадок афористично прокоментував Франко: «Росія втратила поліційного пристава, Україна зискала Карпенка-Карого». Але без роботи в Єлисаветграді протриматися із сім’єю було неможливо. Іван Карпенко-Карий покидає місто й переїжджає на хутір Надія, який був закладений на землях поміщиків Тарковських і названий Іваном Карповичем на честь дружини. Тут він займається хліборобською працею, виховує дітей, а ночами читає й пише.

З такого життя Івана Карпенка-Карого вириває Михайло Старицький. Отримавши запрошення працювати в його трупі, Карпенко-Карий збирає речі, залишає дітей на старого батька і готується до театральної кар’єри. Але Івана Карповича заарештовують за те, що, працюючи в поліції, він використовував своє службове становище для виготовлення фальшивих документів для революціонерів, і відправляють на заслання в Новочеркаськ. Коли ж туди приїхала вже давно закохана в Івана Карповича Софія Віталіївна Дітковська, то була вражена його виглядом: «Зустріло мене бліде, здивоване, немов крижане, обличчя. Потім радість, зворушення й сльози...» Проте Карпенко-Карий не міг зламати життя дівчині, він умовляв її: «Ви ще молода, повна сили й надій. Що вам робити тут, у моїй могилі? Залишіть мене одного. Навіщо нищити своє молоде життя? Не хочу я від вас такої великої жертви». На засланні Карпенко-Карий навчився ремесел палітурника та коваля, написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), створив блискучі твори: «Бондарівна», «Мартин Боруля», «Розумний і дурень», «Наймичка», до­опрацював «Безталанну». А тим часом від Софії приходили зворушливі листи, на які він відповідав, але до себе не кликав. Софія Віталіївна згадувала: «Нарешті прийшов один лист, в якому Іван Карпович просив мене перевірити себе саму: чи зможу я заради нього зректися і своєї роботи, і свого краю, і своєї родини. Прочитавши оті слова, я вже більше не вагалася, я знала, що мушу їхати до нього і що без нього немає для мене щастя на світі». На початку червня 1884 року Софія Дітковська прибула в Новочеркаськ і стала дружиною Івана Тобілевича.

Перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого вийшов у Херсоні 1886 року. У 1887 році драма­тург отримав дозвіл на звільнення і 5 червня виїхав з Новочеркаська, через кілька днів прибув до Єлисаветграда, а звідти на хутір Надія, де Іван Карпенко-Карий під гласним наглядом поліції знаходився до 10 грудня 1888 року. Півтора року Іван Карпович каторжно працював на землі, рятуючи від конфіскації за борги свій хутір і землю Тарковського. Митець не зважав ні на що, він хотів залишити дітям власну чисту землю. Дружина згадувала: «Довелось йому тоді надовго забути про своє перо і взятися до інших знарядь праці: і до плуга, і до коси, і до лопати... Іван Тобілевич цілими днями, а в жнива — то й ночами працював на полі. Навіть обід і полудень ми виносили йому туди. Він та ще два робітники всьому давали раду. Як це було трудно, знають лише ті, хто без усяких грошових запасів приступає до справжнього, серйозного діла, маючи лише руки. Та дякуючи невпинній праці..., земля... почала десятирицею обдаровувати свого працівника... Минуло багато років, перш ніж Іван Карпович... заплатив свій останній борг і міг вільно зітхнути і спокійно заснути».

Щойно було знято гласний нагляд і заборону жити в Києві, Харкові, Москві та Петербурзькій губернії, актор і драматург вирішив повернутися на сцену. Спочатку він вступає до трупи Миколи Садовського, але вона згодом розпалася. Потім — до трупи Панаса Саксаганського, в якій грала сестра Марія зі своїм чоловіком. Проте на цей колектив посипалися нещастя: прямо на сцені, зігравши Софію з «Безталанної», померла Марія Садовська, а в Катеринославі страшна пожежа знищила все майно мандрівного театру. Коли не було гастролей, Карпенко-Карий повертався на хутір, вдень працював у полі, а ночами писав. Тут, на хуторі Надія, народилися кращі його драматичні твори: «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий», «Суєта», «Житейське море». І хоча писати Іван Карпенко-Карий почав значно пізніше, ніж грати на сцені, він створив 18 оригінальних п’єс і 3 етюди, які й досі не сходять з театральних підмостків.

За роки своєї акторської діяльності Карпенко-Карий створив цілу галерею образів: Возного («Наталка Полтавка»), Терентія Пузиря («Хазяїн»), Калитку («Сто тисяч»), Мартина Борулю й Омелька («Мартин Боруля»), багатія Хоми («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці...»), Барабаша («Богдан Хмельницький»), Шила («Як ковбаса та чарка...»). Казали, що артистичний талант Карпенка-Карого не одразу впадав у вічі. Його гра була позбавлена ефектних рухів і жестів, які відразу привертають увагу глядача. Але разом з тим вона відзначалася художньою досконалістю, силою почуття, справжньою поетичністю. Усі, кому доводилося бачити на сцені Карпенка-Карого, були вражені тим, як старанно і тонко обробляв він кожний образ. Тобілевич керувався однією думкою — якнайповніше й якнайглибше розкрити характер, психіку, внутрішній світ персонажа. На думку історика українського театру Олександра Кисіля, Іван Карпенко-Карий виступав на сцені природно, його гра була надзвичайно тонкою. Актор створював малюнок психічного стану людини «без різких зовнішніх ознак, без зайвих по­дробиць».

У 1890 році письменник вступив до товариства україн­ських артистів, тоді ж актор і драматург створив власну трупу. Постійна напружена творча й виснажлива фізична праця, нервові переживання, проблеми й турботи позначилися на здоров’ї митця. Через хворобу він у 1906 році покинув сцену. Дружина повезла його лікуватися за кордон, але, на жаль, допомогти хворому було вже неможливо. Іван Карпенко-Карий помер 15 вересня 1907 року в Берліні. Його тіло було перевезено в Україну й тут поховано на кладовищі в с. Карлюжини біля хутора Надія.

Вражений звісткою про смерть Карпенка-Карого, Іван Франко писав: «Чим він був для України, для розвою її громадського та культурного життя, се відчує кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би читав його твори; се зрозуміє кожний, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини й багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя і ясного та широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов’янських народів».

Т. М. Панасенко

Примітки

«Сто тисяч»

Вперше цю комедію було подано до цензури у 1889 році під назвою «Гроші», але тоді її було заборонено ставити на сцені. І. Тобілевич дещо змінив у п’єсі, дав їй назву «Сто тисяч» і знову подав до цензури, яка цього разу дозволила її до вистави. Вперше «Сто тисяч» було надруковано у львівському журналі «Зоря» за 1891 рік, а потім п’єса з деякими виправленнями увійшла до другого тому «Драм і комедій» І. Тобілевича, виданого в Одесі 1897 року.

Дія перша

Часний — частний (дільничний) пристав, поліційний урядовець у містах в царській Росії.

Торічеллієва пустота — безповітряна просторінь у трубці барометра. Торічеллі — італійський учений, винахідник барометра.

Адіо — адьо, адью (франц.), до побачення.

Вів ля Буланже, вів ля Ельзас, аб-а Ельман! Оле куто ля фуршет!.. Оле кашон, ля помдетер, вів ля патрі! — Копач намагається говорити французькою і каже перекручені французькі слова, що означають: «Хай живе Буланже! Хай живе Ельзас! Геть Німеччину! Вилки для пирога! Як свиня! Картопля! Хай живе батьківщина!».

Марго — автор поширеного колись підручника французької мови.

Же гран апетит. Альом супе! — У мене великий апетит. Ходімо їсти.

Дія друга

Чепіга зайшла. — Чепіга — народна назва сузір’я Оріон.

Пермете, коман — вів ля патрі — дозвольте, як живе батьківщина.

Ле козак, пур ашеве, сон едю-касьен, альом — козак, щоб закінчити свою освіту, ходімо.

Крумер — знаряддя для розпушування ґрунту в полі.

Дія третя

Кунтуш — старовинна верхня одежа.

Дія четверта