Пузир. Сокритіє?! Яке сокритіє?
Урядник. Не знаю.
Пузир. Я прийняв вівці від Петьки Михайлова на випас!
Урядник. Не знаю.
Пузир (витирає піт). Я вам кажу! У мене свідки єсть.
Урядник. Предписано вручить повістку і сьогодня привести для допроса як обвиняємого...
Пузир. Як привести?!
Урядник. Під караулом.
Пузир (піднімається). Під караулом?!! Що ж це? (Опускається в крісло.) Світ перевертається, послідні часи наступили. (До всіх з одчаєм.) А? А? На випас дав дванадцять тисяч овець, а слідователеві показав, що я переховую його вівці!.. Ах ти ідол, ах ти прахвост.
Золотницький. Та у тебе ж свідки, певно, єсть?
Пузир. Аякже! Ах ти ідол! Феноген, чуєш? Ти ж свідок?
Феноген. Своїми вухами чув, своїми очима бачив і знаю... Я присягну, що на випас.
Пузир (нервово, часами, витирає піт). Чуєте? Он які люде понаставали: прахвости із прахвостів, анафеми із анафем! Обмане, обікраде, заріже, ограбить, чортові душу продасть — аби гроші! Ні сорому, ні честі!.. Чи чувано коли про такі діла? Голяк масті Петька Михайлов, не маючи ні шеляга в кишені, умудряється брать гроші в банках, без грошей бере товари на фабриках, скрізь позичає, і всі дають! Багатіє не по дням, а по часам, тисячі бідолаг несуть йому гроші, як у банк, на проценти, а потім раптом шарах: банкрот! І такий злодій, мошеник, грабитель тягне за собою в тюрму чесного, ні в чім не винуватого хазяїна! Ідольське... Прокляте діло!
Золотницький. На тобі лиця нема, іди приляж, ми діло обміркуємо.
Пузир (через сльози). Петро Петрович! Рятуйте, рятуйте мою честь! Честь, честь мою топчуть в болото! Я двісті, триста тисяч дам залогу.
Золотницький. Все зроблю, заспокойся!.. (Тихо.) Брат Калиновича прокурор, він поможе, справедливо полегшить твоє становище.
Пузир. Так? Ох!.. (Тихо.) Скажіть, нехай рятує... я надіюсь, я певен.
Золотницький. Зараз візьму Феногена і їду до слідователя. Що можна, все зробимо.
Пузир (тихо). Просіть від мене Калиновича... Нехай вибачить... Я дам благословення на шлюб з дочкою... (Тяжко переводе дух, пропасниця його б’є, він витирає піт і говоре про себе.) Обіщать можна все, аби вирятував... Обіцянка-цяцянка. (До всіх.) А будь ти проклят, вельзевулів ти син, Петька ти Анафемович, бодай твоє тіло так розпалось, як твоє крадене багатство!
Лікар. Годі вже! Ідіть приляжте і заспокойтесь.
Пузир. Піду, піду. (Опираючись на Феногена, підводиться.) І ви заспокойтесь, обійдеться без операції — нарив прорвало. Одно погано: пропасниця причепилась... Нічого, пройде, і завтра я таки поїду з тобою, Феногенушка, вівці куповать.
Феноген. Поїдемо, поїдемо!
Пузир (іде й стає). Ага!.. Скажи, Феноген, Карлу, що одна овечка, з послідніх, біленька з кордючком, має поранений хвостик; друга, чорненький лоб, шкандибає на праву задню ножку. Нехай Карло обдивиться, щоб часом не згинули, — шкода худоби і потеря...
Пішли.
Лікар (до Золотницького). Два-три дні — і смерть!
Урядник. А що ж мені робить, що я скажу слідователеві?
Золотницький. Скажіть слідователеві, що Терентій Гаврилович одібрав повістку від смерті і скоро дасть показаніє перед Богом.
Завіса
«Один із батьків новочасного українського театру...»
Родина Тобілевичів була унікальною, її справедливо називають основою українського театру. Старший син Іван Карпенко-Карий був драматургом і актором, його брати — режисерами та акторами: Микола Садовський, Панас Саксаганський, сестра — актриса та співачка Марія Садовська-Барілотті. До того ж у родину Тобілевичів увійшли видатні артистки українського театру: Марія Заньковецька (вона стала дружиною Миколи) та Софія Тобілевич (дружина Івана після смерті Надії Тарковської). Завдяки діяльності цієї родини Україна отримала свій професійний театр, а завдяки Івану Карпенку-Карому — чудову драматургію. Від неї повіяло таким свіжим вітром, що той повів одразу вловили і критика, і глядачі не тільки в Україні, а й за її межами. Так, під час гастролей українського театру в Москві 1901 року газета «Театральные известия» дала таку лаконічну (хай і не дуже вправну), але точну характеристику художньому почерку драматурга: